21

Нік вів бесіду з затриманою в своєму кабінеті. Він вже давно вивчив психологію людини. Де треба змовчати. Де дати людині виговоритися. А де треба натиснути. Його робота заставляла його бути таким. І за роки він з цим зрісся настільки, що робив уже все підсвідомо.

Валентина сиділа мовчки. Вона понуро дивилася на стіл, на котрому Нік розклав всі «потрібні йому» папери. Краєм ока вона могла читати уривки з них. А читаючи починала розуміти, що скрити вже більше можливості не буде. Вона не промовила ні слова. Лише чекала, коли в її адрес посиплються обвинувачення.

Але Нік мочав. Він завжди давав можливість людині зібратися з думками, зосередитися на собі і цьому моменті аби потім вести спокійний, конструктивний діалог. Якщо вийде, звичайно.

Нарешті, після довгого мовчання молода жінка поворушилася в кріслі і попросила води. «Отже, вже дозріла!» – подумав про себе Нік. Він дав води і став чекати.

– Чому ви мовчите? – запитала Валентина. – Нащо чекаєте? Адже ви мене арештувати, так? На основі чого?

Бесіда почалася. І від цієї миті Нік буде пильно стержетиме за кожним рухом, запам’ятовуватиме кожне сказане слово і триматиме напругу до логічного кінця.

– Ви підозрюєтеся у вбивстві вашої мами. – спокійно мовив він.

– Що? Що ви таке кажете! – почала нервувати жінка. – Як ви могли таке подумати!?

Нерви. Це перша ознака того, що людина або щось скриває або чогось боїться. Для кожного хижака це знак. А він хижак свого роду.

– На жаль це правда і вам доведеться нам в усьому зізнатися – продовжував Нік.

– Зізнатися в чому?

– В тому, що ви скоїли.

– Але ж це не правда. У мене є алібі.

– Нема. Вас бачили сусіди. А ще на камері, котра на сусідньому домі, є відео коли ви приїхали а коли поїхали назад. Час збігається.

Валентина мовчала. Вона добре знала, що Нік говорить правду. Про камеру на сусідньому домі вона геть забула. І якщо бабу Параску можна якось обійти – то запис з камери нікуди не дінеться.

– А якщо я …

– Тоді суд вам зарахує. – відповів Нік.

– Це був нещасний випадок. Я не хотіла її вбивати. Розумієте, не хотіла.

– Звісно, не хотіли. Ви просто штовхнули.

– Так. Я лише її штовхнула. Точніше я просто її відштовхнула від себе. Вона була така п’яна. Я хотіла поговорити з нею. Просто поговорити.

– Про Макса?

– Так! Чортів син! Він вліз між нас! Мама наче з ланцюга зірвалася. Це було страшне. Я не могла більше терпіти. А того дня я дізналася, що вона переписала на нього свою нову машину. Недосить, що давала гроші йому постійно – то вкінці ще й такий подарунок. Коли я прийшла до неї аби поговорити – вона лише повернулася з роботи. Я сказала їй все, що думаю і про неї і про цього Макса її. Вона лише реготала з мене і казала, що я просто заздрю «мамці». Мене це вибісило так, що я ладна була померти. Слово поза слово і вона дала мені ляпаса. Я не стерпіла і відштовхнула її. Вона не втримала рівновагу, впала і все. Я уяви не мала, що вона може вбитися.