15

Баба Параска саме сиділа біля під’їзду з однієї зі своїх знайомих і щось бурно обговорювала. Поява Кирила змусила обох перевести всю увагу на нього. Слідчий пояснив ціль свого візиту, розповів що попередньо спілкувався з Людмилою Орестівною і чого саме би хотів почути від цих двох осіб поважного віку.

– Так, було таке. Було. – скрушно похитала головою баба Параска. – Я то добре пам’ятаю! Аякже. Та ж то тоді був скандал на всю округу. Оксана звинуватила одного з учителів школи в домаганні. Уявляєте собі! Це було щось страшне.

Вона змовкла на якусь мить аби набратися сили говорити далі а тоді продовжила:

– Їй десь було шістнадцять. Леонід Маркович був поважним вчителем. Можна сказати заслуженим вчителем області. Мав десятки нагород. А тут таке. Ми всі тоді не знали що сказати. Не вірилося. Але вона так переконливо говорила в суді.

– Тобто був суд? – запитав Кирило, присівши поруч з бабусями на лавку. – І його засудили?

– Звісно що так. То був не суд а цілий спектакль. Оксана на ньому себе вела ніби актриса. Аж сама себе перегравала. Я спостерігала за тим. Доказати немала що. Але в крокодилячі сльози не вірила. Знаєте, молодий чоловіче, я надто багато бачила на своєму віку аби вірити в дешеві сльози. Я працювала хірургом купу років. Кільканадцять з них закордоном. Тож мене не так просто провести. Словом, я бачила що щось не так. Не знаю, що там і до чого. Тільки знаю те, що Леонід Маркович помер, так і не дочекавшись вироку. Ось така-от справа.

Кирило подякував обом бабкам і пішов. Він вийшов на вулицю, де мав чекати Наталію на зупинці. Втім, Наталія на зупинці вже була швидше від нього.

– Довго чекаєш? – запитав Кирило.

– Хвилин з десять. Що у тебе цікавого?

– У мене все цікаве. – зітхнув Кирило. – Ти навіть не уявляєш, чого я наслухався. – і він почав розповідати колезі все те, що почув від пані Людмили і від баби Параски.

– Словом така-от історія – підсумував він.

– Це вже щось. – відповіла Наталія. – Треба би поцікавитися цим випадком. А ще зіставити фоторобот того коханця. Не думаєш, що це нитка?!

– Думаю. Я навіть впевнений втому. Але яким чином та справа може бути пов’язана з цим молодиком?

– Це якраз нам і треба вияснити. Доречі, може зайдемо пообідаємо?

– Ти знаєш, Наталю, я би за. Але я так наївся пиріжків в Людмили Орестівни, що вже мрію лише про одне – вмоститися на Ніковому дивані і подрімати з годинку.

– Добре, що хоч не про саму Людмилу як та її. – усміхнулася Наталія.

– Ти що! Вона ж ровесниця покійниці. А я не аж такий сильно голодний!

– Даремно ти Кириле так. Жінку красить не лише її молодість. – жартувала Наталія.

В той момент під’їхав потрібний їм тролейбус. Вони сіли і поїхали, обговорюючи свою справу.