1

Нік якраз зібрався йти додому. Він навіть встиг одягнути куртку і дійти до порога, як подзвонив черговий і сповістив, що поступив дзвінок. Отже, знову робота. Нік вийшов з кабінету і попрямував до своїх колег.

Наталія сьогодні на чергуванні. А Кирило мабуть уже зробив ноги додому. Чи правильніше сказати, до чергової подружки. Але коли Нік відкрив двері, то побачив що Кирило з Наталею саме збираються на виїзд.

– І ти ще не пішов! – гукнув Кирило, коли побачив Ніка. – Їдеш з нами? Чи може панство додому?

– З вами. – відповів Нік. – Вдома я ще встигну бути. Хоча, напевне вже не нині.

Ясна річ, що не нині. Він це добре знав. Бо якщо там щось серйозне, то доведеться довго затриматися. А там і нова доба почнеться.

Втім, це його не лякало. Завтра він прийде пізніше. Можливо, навіть і ближче до обіду. Олег знає. «Дав дозвіл поспати».

– Ну то як, їдемо? – з нетерплячки спитав Нік, бачачи як його колеги довго складаються до купи.

– Нікуди наш покійничок не дінеться. – відповів жартуючи Кирило. – Ну раз його вже там зафіксували – то значить він і буде там собі спокійно чекати нашого прибуття. Ну ж мусив же я доїсти той бутерброд.

Нік нічого не відповів. Він лише прицмокнув, наче хотів сказати: «ну і робітники ви, шановні». Але змовчав і пішов коридором до машини, котра вже стояла готова біля задніх дверей.

Він сів на переднє сидіння. За ним вийшли Кирило з Наталею і теж сіли. Машину рушила, повільно виїжджаючи з подвір’я, гойдаючись на кожній ямі.

– Боже, які в нас дороги! – бурчав Кирило. – Можна подумати, що це американські гірки.

– Які ми – такі і дороги. – відказав Нік. – Одне одного варті.