24

Наступного дня Нік йшов на роботу парком. Він хотів пройтися перед тим, як знову залізе в кам’яний мішок з чотирьох стін і почне ритися в чужих гріхах. На дворі була пізня осінь. Дерева вже стояли безлисті. В повітрі повівало приморозком. Десь високо, в горі каркали ворони, єдині незмінні жителі парку.

Нік йшов доріжкою. Він пригадував собі деякі моменти з минулого. Того минулого, котре він уже давно відпустив. І котре тепер ще іноді відгукувалося в його голові тихим відлунням наче дзвін, що десь далеко вдарив.

Він йшов тихим парком. Тут не було ані дитячого сміху ані не їздили велосипеди, як то буває в літку. Там, далеко, хтось одиноко вигулював собаку. Все стихло. Так буває і в житті. Коли вже більше не хочеться ані крику ані забави. Хочеться спокою, тиші.

Зараз він прийде на роботу, вислухає в кабінеті Олега чергову порцію подяк в свій і колег адрес і піде далі займатися тими ж самими справами, якими займався і вчора і поза вчора і рік тому.

І так само буде сьогодні. Знову з’явиться свіжа справа. І він знову буде мати роботу доки не розкриє цього чергового злочину. Хто знає, чи не дзвонить хтось зараз черговому повідомляючи про вбивство. Цілком навіть може.

Нік пройшов парк, перейшов вуличку, пройшов під аркою і вийшов на дорогу. Ще кілька хвилин і він буде на роботі.

Раптом задзвонив телефон. Дзвонив Кирило.

– Слухаю тебе, Кириле! Де? Я де? Я на Привітній. Біля магазину «Синій тюльпан». Добре. Давай.

Кирило сповіщав, що їде на виклик і по дорозі підбере Ніка. Починалася нова, чергова справа.