2

– О, дядьку Федоре! – сказав Нік, пройшовши в квартиру. – Мої шанування. Що тут цікавого є для мене?

– Привіт Ніку. – відповів Федір Арнольдович. – Цікаво чи ні, то вже вирішиш сам. Можу лише сказати, що це для тебе. Чоловік сорока п’яти років. Смерть настала в результаті… В результаті удару між ребра чимось досить тонким і гострим. І судячи з усього, засунув він собі це явно не сам. Лежить вже майже добу.

– А хто знайшов тіло? – спитав Нік.

– Сусідка. Щось їй треба було від нього. Стукала-стукала ніхто їх не відкрив. Вона зачепила двері а вони відчинені.

– Цікаво. – криво усміхнувся Нік. – Мабуть солі.

– В четвертій ранку? – Федір Арнольдович поправив окуляри на носі. – Втім, розбирайся з цим сам.

Нік оглянув кімнату. Нічого так, пристойна. Все охайно поскладано. Всюди чисто. Меблі нові. Навіть колір підібраний. Є вихід на балкон. На кухні теж все в кращому вигляді. Продукти поскладані в логічному порядку. Все має своє місце. Всюди порядок. Видно, що господар жив скромно але зі смаком. Така ж ситуація і у ванній кімнаті. В корзині ще залишилися речі, котрі покійник не встиг відправити в машинку для прання. Котра у нього краще виглядала аніж у багатьох шанованих господинь.

В цей момент на коридорі почувся чийсь голос. Це Кирило приїхав. Ну раз він є – то вже краще.

– О, а ти чого тут? – запитав Нік, коли у дверях з’явився Кирило.

– Черговий дзвонив. Казав, їхати до тебе. Що тут?

– Трупик, Кириле. Хтось його штрикнув між ребра. І тим самим додав нам роботи.

– Хто би сумнівався. – пробурчав Кирило.

– Раз ти вже тут, то піди поговори з сусідкою. Вона саме і викликала всіх. А я піду по сусідах зберу інформацію, заповню всі необхідні документи і поїду. Всю ніч на ногах.