— Що ви тут забули? — позаду мене лунає низький чоловічий голос.
Я різко підскакую на місці: триндець чи ні? Я не туди увійшла? Раптом що, удам з себе дурепу. Іноді, це вміння буває дуже корисним для самозбереження.
Аркуші паперів падають із моїх рук, розсипаючись підлогою.
До приміщення входить високий чоловік із темним волоссям, одягнений у чорний костюм. Погляд одразу ж чіпляється за білосніжну тростину в його руках. Він спирається на неї, завмерши на порозі. Деліон Грахем — уповноважений Драконячої імперії. Один із драконячої комісії, що займається будівництвом майбутнього міста.
Найстрашніший із тих драконів, яких я коли-небудь бачила.
— Документи шукаю, — чесно відповідаю.
— У моєму кабінеті? — його голос громом розкочується кімнатою.
— Ні, що ви, — відповідаю, не відводячи погляду від його обличчя. — Мене сюди прислали. Сказали зайти в триста шосту кімнату…
Я що, як завжди, переплутала?
Головне — не виказати свою начальницю, яка мене відправила за паперами.
— Це триста дев’ята, — похмуро відгукується він і злегка примружується.
— Ой, вибачте. Я помилилася, — пориваюся піти, але нога ступає на розсипані аркуші.
Відступаю і присідаю навпочіпки. Гарячково починаю збирати папери. Ух, тільки б не дивитися дракону в очі.
— Я зараз. Ох, як же незручно вийшло, — говорю я, підбираючи аркуш за аркушем.
Погляд раз у раз чіпляється за рядки. Щось про будівництво. Список робітників із зазначенням їхніх рас. Ще якісь позначки про темну матерію, яку хочуть закласти під будівлі. Я блідну: навіщо їм будувати, а потім підривати місто?
Чути шерех. На черговий папірець, до якого я тягнуся, опускається наконечник тростини. Ось мені і «дракон підкрався непомітно».
Повільно ковзаю поглядом по його тілу, зупиняюся на очах. Густо червонію від двозначності моєї пози. А його погляд!
Мене ніби огортає енергією, що надходить від нього. Щільною, спекотною, що затуляє від усього світу.
— Що ти тут забула, Лілі Девире? — він гарчить, вимовляючи моє ім’я, якщо це взагалі можливо.
Його зіниці стають вертикальними. Жахливе і водночас чарівне видовище. Кажуть, що дракони можуть Загіпнотизувати кого завгодно.
— Документи забрати, — язик заплітається.
Його пильний погляд не відпускає мене. Між нами ніби утворюється якась нерозривна нитка. Я можу дивитися в його карі очі вічність.
Деліон гмикає і відступає.
А я так і продовжую сидіти навпочіпки. І що мені робити? Ноги вже затікають, дракон дивиться. І, взагалі, Прісцилла мене підставила! Гаразд, вона винна найменше, адже це я переплутала кімнати.
Різко підіймаюся. Гострий біль прострілює під колінами. Я втрачаю рівновагу. Розмахую руками. Ноги зовсім не слухаються.
Попереком упираюся у відчинений ящик, щось гостре впивається в нього. Підставляю миттю долоні, вони з’їжджають по поверхні. Різко відскакую. Вміст із гуркотом вивалюється з ящика. Мене тягнуть за руку і притискають до чоловічого тіла.
Калюжа зеленуватої рідини розливається підлогою. Приємний м’ятний запах наповнює кімнату.
— Вибачте, — хрипко кажу я, переводячи погляд на Деліона.
Він дивиться на цю рідину, продовжуючи міцно тримати мене. Зблизька він здається таким гарним і зовсім не страшним. Навіть попри його лютий погляд.
Здається, він щось говорить про те, що я розлила якісь ліки, але я не чую нічого.
Ось говорила мама, щоб я трималася якнайдалі від драконів, а я пропадаю. Він такий гарний і мужній! Правду кажуть, що драконячому шарму можуть протистояти тільки дракониці. Люди слабкі перед ними.
І губи в нього гарні. Обличчя Деліона наближається. Я немов у тумані. Його хрипкий голос зачаровує мене. Перед очима все пливе. Щось поруч клацає.
— Що з тобою? — мене струшують.
Мара спадає. Я все в тому ж кабінеті. Стою перед драконом. Мої руки чіпляються за його руки. Губи витягнуті трубочкою, ніби я чекала, що він мене поцілує.
Ой, ніяково як. Мені ж не можна з цієї роботи вилітати! Ось зовсім ніяк.
— Лілі, — голос дракона морозить мене, погляд не віщує нічого доброго. — Ти хоч уявляєш, скільки коштує ця колба? — ричить він мені в обличчя.
Злющий такий. Завжди ж можна нове замовити.
Я переводжу погляд на уламки. Під моїми туфельками розтікається зелена калюжка.
— Ні, — відверто зізнаюся. — Я випадково. Я відпрацюю, чесне слово. Де її замовити?
Чіпляюся за його рукав. На мою руку гидливо дивляться — і я забираю її. Дістаю свій постфон.
— Відпрацювати? Що ж, спробуй, людино, — у його очах миготить вогник. — Інгіфрон — ось її назва.
Я швидко вбиваю незнайоме слово в загальну базу. Очі лізуть на лоба: вартість висвічується на екрані. Нічого собі воно коштує! Так мені тут доведеться пробути пару сотень років, а не пів року, щоб викупити його!
Але й це не все. Я нервово блідну, бачачи на екрані ще одне повідомлення.