Розділ 14.

Лев увійшов до приймальні й одразу побачив її.

Мішель.

Він зупинився. На мить йому здалося, що ноги просто перестали слухатися. Він так довго уявляв цю зустріч, стільки разів подумки прокручував, що скаже їй, як пояснить свою відсутність, як попросить пробачення. Хотів просто привітатися. Усміхнутися. Побачити її реакцію. А найбільше хотів обійняти. Просто підійти, притиснути її до себе й нарешті відчути, що вона поруч.

Після аварії він ще не почувався цілком добре. Лікарі радили поберегти себе, не поспішати повертатися до звичного ритму. Але Лев усе одно приїхав до офісу. Він більше не міг залишатися осторонь. Та тепер, побачивши Мішель, зрозумів, що зовсім не готовий до цієї зустрічі. Вона стояла посеред приймальні, тримаючи в руках документи. Зосереджена, серйозна… і якась надто тендітна.

Втомлена.

Лев відразу це помітив. Йому стало важко дивитися на неї й розуміти, що ці два тижні вона провела без нього. Що він залишив на неї всю компанію, а сам навіть не спромігся відповісти на жоден дзвінок.

Він зробив крок. Хотів щось сказати. Мішель підняла погляд. Лев почув її голос, але слова спершу ніби не доходили до нього. Вона щось говорила, зверталася до когось… але не до нього.

Вона не чекала його. І чомусь саме це боляче вдарило по ньому. Який же він бовдур. Він бачив її уважний погляд. Чув запитання. Міг просто сказати: «Привіт. Як ти?»

Але не зміг. Натомість почув власний голос:

– Де Карина?

Щойно слова прозвучали, Лев сам не зрозумів, навіщо це сказав. Чому саме Карина? Чому не «Як ти, Мішель?» Чому не «Я скучив»? Чому взагалі не сказав нічого нормального? Але сказаного вже не повернеш. Він одразу помітив, як змінився її погляд. Щось у ньому згасло.

Мішель відповіла, а потім почала говорити про роботу. Спокійно. Чітко. По суті. І Лев слухав її, дедалі більше дивуючись. Вона змінилася. За ці два тижні він ніби побачив перед собою зовсім іншу Мішель. Упевнену. Зібрану. Вона говорила про компанію так, ніби давно звикла приймати рішення сама. Вона справді впоралася.

Лев знав, що залишив її в непростій ситуації. Але тепер, дивлячись на неї, розумів: вона не просто впоралася. Вона стала сильнішою. Він сказав їй про це. Здавалося, хотів зробити комплімент. А у відповідь отримав зовсім не те, чого очікував.

– А що мені залишалося робити, Леве Вадимовичу? Ви залишили мене одну на ці два тижні в компанії! Що мені потрібно було робити? – тихо говорила вона. – Ви не відповідали на дзвінки! Я змушена була взяти деякі обов’язки на себе.

Лев мовчав. Кожне її слово було справедливим. І йому стало соромно.

Не через те, що вона підвищила голос – Мішель навіть не кричала. Навпаки, її спокій зараз був набагато промовистішим. Вона просто говорила правду. Лев дивився на неї й раптом відчув, наскільки сильно скучив. Хотів сказати їй, що все пояснить. Хотів розповісти про аварію. Хотів сказати, що всі ці дні думав про неї. Що боявся. Що сумував. Що приїхав не лише через роботу. Але замість цього просто розвернувся й пішов до свого кабінету.

Втік.

Саме так це й виглядало.

Він, який звик спокійно вирішувати будь-які проблеми, просто не витримав її погляду. Та десь усередині все одно чекав, що вона піде за ним.

Можливо, захоче поговорити.

Коли в двері справді постукали, Лев мимоволі усміхнувся. Нарешті. Він підняв голову.

– Заходьте.

Двері відчинилися. Але це була не Мішель.

– Добрий день, Леве Вадимовичу, – привітався Юрій. – Денис В'ячеславович зрадіє, дізнавшись, що ви вже на місці.

Лев відкинувся на спинку крісла й на мить заплющив очі.

Звісно. Саме зараз.

– Що, все так погано було? – трохи нахмурившись, запитав він.

– Ні. – Юрій сів навпроти. – Мішель молодець. Але є питання, які можете вирішити тільки ви.

А Лев, слухаючи його, краєм думки все одно залишався там, у приймальні. Поруч із Мішель. І вперше за довгий час його зовсім не цікавили ні документи, ні справи, ні навіть те, що Денис В'ячеславович зрадіє його поверненню.

Йому хотілося лише одного – зараз бути з Мішель. Десь далеко від усього світу, де не існувало б ні роботи, ні проблем, ні чужих голосів. Лише вони вдвох.

Деякий час, коли Юрій пішов, Лев усе ж провів за роботою. Потрібно було розгрібти пошту, переглянути документи, які накопичилися за його відсутності, організувати на наступний тиждень нараду з керівниками.

Лев усвідомлював, що роботи буде багато, але не міг уявити, що настільки.

Він саме перечитував чергового листа, коли двері його кабінету відчинилися й увійшла Мішель. Вона підійшла до його столу й поклала перед ним документи.

– Леве Вадимовичу. – її спокійний голос рознісся кабінетом. – Я принесла документи, які потребують вашого підпису. Перші декілька з них – термінові.

Лев знову повівся нерозумно. По-дитячому.

Не подивився на неї. Не заговорив, хоча повинен був.