Розділ 13.

Надворі була ніч.

Лев стояв біля вікна в батьківському будинку й мовчки дивився на темний двір. По склу безперервно барабанив дощ, стікаючи вниз довгими блискучими доріжками. Від його рівномірного шуму в кімнаті ставало ще тихіше.

Минуло трохи більше тижня відтоді, як сталася аварія. Батькам про неї довелося розповісти. Не тому, що Лев сам хотів ділитися подробицями. Просто приховувати те, що він вже кілька днів провів у лікарні, було неможливо. Мати, почувши про аварію, спочатку просто завмерла. Батько мовчки вислухав сина до кінця, не перебиваючи й не ставлячи зайвих запитань. А потім вони обоє вирішили, що тепер Лев буде під їхнім наглядом. Через чотири дні, щойно лікар дозволив йому залишити лікарню, батьки забрали його додому.

Відтоді Світлана Семенівна практично не відходила від сина. Мобільний телефон у нього відібрали й вимкнули.

– Тобі зараз не до роботи, – категорично заявила мати, коли Лев спробував його повернути.

– Мамо, мені тридцять…

– Мені байдуже, скільки тобі років.

На цьому суперечка зазвичай закінчувалася. Вставати з ліжка без нагальної потреби йому теж не дозволяли. Варто було Леву лише спробувати підвестися, як мати одразу опинялася поруч.

А одного разу вона взагалі принесла йому обід і, не звертаючи уваги на його обурений погляд, почала годувати його сама.

– Я сам можу їсти.

– Знаю.

– Тоді навіщо ти це робиш?

– Бо хочу.

Лев тоді лише стиснув губи й замовк, чудово розуміючи, що сперечатися з матір'ю марно. Його злість швидко змінювалася втомою. Голова все ще боліла, особливо після довших розмов чи навіть кількох годин неспокійного дня. Іноді біль повертався так різко, що Левові доводилося просто заплющувати очі й лежати, чекаючи, поки стане легше.

Спочатку він сердився на батьків за їхню надмірну турботу. Потім перестав. Бо десь глибоко всередині розумів: вони просто злякалися.

А тепер, стоячи біля вікна й слухаючи, як дощ б'є по склу, Лев раптом подумав, що за ці кілька днів уперше дозволив собі не контролювати абсолютно все. Хоча б тому, що цього разу батьки просто не залишили йому вибору.

І саме тепер його думки повернулися до Мішель. Точніше, він нарешті дозволив собі про неї подумати. Без спроб відволіктися. Без звичного «потім». Без переконування самого себе, що зараз не час.

Лев вдивлявся в темряву за вікном і згадував.

Він давно помічав її.

Бачив на камерах, коли затримувався в офісі допізна. Знав, що Мішель часто залишалася працювати після того, як більшість співробітників уже розходилася. Спочатку просто відзначав це для себе, не надаючи особливого значення.

Але того пізнього вечора щось змусило його підвестися з-за столу й зайти до її кабінету.

Лев і сам не знав, чому пішов туди.

Можливо, просто хотів переконатися, що вона не взяла на себе зайвого. А може, причина була зовсім в іншому, чого він тоді ще не хотів визнавати навіть самому собі.

Мішель сиділа за столом, схилившись над документами. Вона настільки зосереджено працювала, що спочатку навіть не помітила його присутності.

Саме тієї миті він уперше побачив її не через екран камер, а зовсім поруч.

І щось у ньому змінилося. Він говорив, пояснив їй деталі, на які вона звернула увагу. А вона слухала надзвичайно уважно й старанно записувала кожне його слово.

Тоді Лев і помітив її почерк. Той самий почерк, який уже кілька років раз у раз траплявся йому в документах. Чіткі правки. Точні зауваження. Лаконічні примітки на полях. Він не знав, хто їх залишає. Тепер знав.

Молода жінка, яка сиділа перед ним і уважно занотовувала його пояснення, виявилася тією самою людиною. І, здається, вона робила значно більше, ніж він тоді розумів. Допомагала колегам. Підхоплювала чужу роботу. Помічала те, що інші пропускали. Нерідко робила більше, ніж від неї вимагали.

Лев повільно видихнув.

Тоді він уперше відчув до неї щось більше, ніж звичайну професійну цікавість. Симпатію. Майже захоплення.

А потім згадав їхню першу спільну зустріч із клієнтом.

Тоді в ньому прокинулося щось дивне. Він ще не називав це почуттям. Просто помічав її частіше, ніж потрібно. Слухав, як вона говорить. Стежив за її реакціями. Звертав увагу на те, як вона працює. Тепер він міг чесно зізнатися самому собі: та зацікавленість була не лише професійною.

Його цікавила Мішель. Не просто його підлегла.

Жінка.

Він заплющив очі.

Перед очима одразу виник інший вечір. Клієнт, який майже всю зустріч не зводив із Мішель зацікавленого погляду. Тоді Леву це не сподобалося. Зовсім. Він переконував себе, що просто стежить за атмосферою зустрічі. Що його дратує надмірна фамільярність клієнта. Але тепер розумів. То були перші ревнощі. Ще не усвідомлені. Ще не названі своїм ім'ям. Але ревнощі.

Потім він згадав, як одного разу змінив графік роботи й розподіл завдань так, щоб Мішель не доводилося тягнути на собі половину офісу. Він тоді не пояснював собі, навіщо це робить. Просто хотів, щоб вона менше втомлювалася. Щоб на неї не скидали чужі обов'язки. Щоб вона не залишалася останньою в офісі через те, що хтось не встиг виконати свою роботу.