Розділ 12.

Наступного ранку Мішель прийшла в офіс однією з перших. Вона трохи здивувалася, побачивши, що Карина вже на роботі, але нічого не запитала. Та й не до того їй було. Дорогою до офісу вона не помітила біля будинку машини Лева, а біля офісу його автомобіля теж не було.

Не може ж бути, що він просто нікого не попередив про свою відсутність?

Мішель поклала сумку на стілець, увімкнула комп’ютер і вже хотіла вийти до Карини, щоб запитати про Лева Вадимовича, як та сама зайшла до її кабінету.

– Мішель.

– Що?

– Сьогодні вранці приїхав Лев Вадимович, – почала вона, трохи розгублено. – Точніше, заїхав за мною і привіз на роботу. Сказав скасувати всі зустрічі та перенести деякі з них на два тижні вперед.

Мішель на мить завмерла. Отже, він приїжджав. І навіть встиг вирішити робочі питання. Тільки їй, звісно, нічого не сказав.

– Тобто його не буде два тижні? – трохи похмуро запитала вона.

– Не знаю. Він нічого не казав, – Карина знизала плечима. – Але виглядав якось дивно. Я його ще таким не бачила.

Мішель ледь помітно стиснула губи. Вона й сама не знала, чому звістка про його відсутність так її зачепила. Можливо, тому, що після вчорашнього їй було ніяково. Не настільки, щоб шкодувати про сказане чи першою бігти щось з'ясовувати, але достатньо, щоб не хотілося знову опинятися поруч із ним без розуміння, що тепер між ними відбувається.

Вона почувалася дивно. Їй було прикро, трохи образливо й водночас незвично порожньо від того, що сьогодні його немає поруч.

Мішель намагалася переконати себе, що це лише через роботу. Лев Вадимович був її керівником, і вона звикла знати, що відбувається в компанії. Звикла, що в разі потреби може просто зайти до його кабінету й поставити запитання.

Але цього разу справа була зовсім не в роботі. Їй хотілося, щоб він сам щось пояснив. Не тому, що вона не могла впоратися без нього, а тому, що не хотіла залишатися з цим дивним відчуттям між ними.

– Ніби не спав усю ніч, – продовжила Карина. – Навіть не так… Ніби побував у якійсь сутичці.

– Зрозуміло, – коротко відповіла Мішель, відчуваючи, як роздратування знову піднімається десь усередині.

Якщо він не хотів із нею розмовляти – це його справа. Але навіщо було залишати після себе стільки незрозумілого?

– Мені він часом нічого не передавав?

– Тільки ось ці документи, – Карина простягнула їй папку.

Мішель взяла її, переглянула кілька аркушів, а потім потягнулася до телефону.

– Лев Вадимович сказав, що його не буде на зв’язку, – зупинила її Карина.

Мішель повільно опустила телефон.

– А хто його замінятиме, теж не повідомив? – похмуро уточнила вона, переглядаючи документи.

– Ні, – Карина знизала плечима й похитала головою.

Мішель тихо видихнула.

– Виходить, якщо виникне нагальне питання, нам навіть нема до кого звернутися. Дуже дивно й безвідповідально з його боку.

Карина лише подивилася на неї, але нічого не відповіла. Мішель відпустила її й повернулася до роботи. Вона кілька хвилин дивилася на документи, намагаючись зосередитися, але думки вперто не хотіли вкладатися в робочі рамки. Їй не подобалося це відчуття. Ніби щось змінилося, хоча зовні все залишалося майже таким самим.

Вона не хотіла злитися на нього. Не хотіла й виправдовуватися. Та найбільше їй не подобалося, що відсутність Лева так сильно вплинула на її настрій.

Мішель відкинулася на спинку крісла й на мить заплющила очі. Вона була ображена. І, мабуть, саме тому не хотіла першою робити крок назустріч. Але десь дуже глибоко, на самому краю свідомості, ворушилася ще одна думка, яку вона вперто відганяла. Ніби цього разу щось було не так не лише з його боку.

Ніби саме вона вчинила щодо нього неправильно. Ніби між ними зовсім не лише робочі відносини – і вона якимось чином зрадила його.

«Таке відчуття, що Лев вирішив просто втекти… От тільки від чого?»

А потім їй стало не до думок, принаймні на роботі.

Робочий день швидко набрав звичного темпу, тільки цього разу звичним він був лише на перший погляд. Телефон Мішель майже не замовкав. До неї заходили керівники відділів, телефонували колеги, надсилали повідомлення з питаннями, які зазвичай вирішувалися значно простіше.

– Мішель, Лев Вадимович погоджував такі договори без додаткової перевірки. Думаю, тоді можемо й зараз не затягувати, – керівник відділу поклав перед нею папку. – Ви ж його помічниця і знаєте, як він зазвичай вирішує такі питання.

Мішель переглянула документи й спокійно підняла на нього погляд.

– Так, я його помічниця. Але не заступник, – стримано відповіла вона. – Право приймати рішення від імені керівника мені ніхто не надавав.

Чоловік на мить замовк, забрав папку й кивнув.

– Зрозуміло.

Та щойно він вийшов, майже одразу зайшов хтось інший.

– Мішель, тут потрібно терміново визначитися з умовами додаткової угоди. Постачальник чекає на відповідь до кінця дня.