Розділ 11.

Від дня знайомства з батьками Лева минуло майже два тижні. Для Мішель вони промайнули напрочуд швидко. Здавалося, ще зовсім недавно вона хвилювалася перед тією зустріччю, а тепер усе знову повернулося до звичного ритму.

В роботі між ними майже нічого не змінилося.

Лев Вадимович залишався таким самим вимогливим керівником, а Мішель – уважною до деталей і відповідальною працівницею. Вони, як і раніше, легко знаходили спільну мову. Їй не потрібно було щоразу пояснювати очевидне, а він швидко розумів, що саме вона має на увазі. Їхня співпраця була спокійною та злагодженою, без зайвої напруженості чи незручних пауз.

Та й загалом ці два тижні були досить буденними. Більшість часу займала звичайна робота: документи, звіти, перевірки, листування. Зустрічей було небагато, а за межі офісу вони майже не виїжджали. Деякі ділові питання Лев Вадимович вирішував самостійно, не залучаючи Мішель.

Іноді вона замислювалася, чому так відбувається.

Раніше вони частіше їздили разом, а тепер він дедалі частіше вирушав на зустрічі сам. Мішель кілька разів ловила себе на думці, що хоче запитати про це, але щоразу відкладала. Зрештою, це були його робочі рішення, і вона не бачила причин втручатися.

Поза роботою життя теж ішло своїм звичним ходом. Після завершення робочого дня Мішель поспішала додому, займалася своїми справами, а іноді зустрічалася з подругами. Кілька разів вони вибиралися кудись разом після роботи, просто щоб поговорити й трохи відпочити від офісної рутини.

Нічого особливого не відбувалося.

Принаймні, так їй здавалося.

Цього дня Лева Вадимовича в офісі не було. Він поїхав на ділову зустріч, залишивши Мішель розбиратися зі звітами, які протягом дня надходили від працівників.

Вона саме переглядала черговий документ, коли у двері постукали.

– Можна? – почувся голос Карини.

– Заходь.

Карина прочинила двері й заглянула до кабінету.

– Мішель, там унизу на ресепшені тебе чекає кур'єр.

Мішель здивовано підняла голову.

– Кур'єр? Для мене?

– Так. Каже, що особисто тобі має щось передати. Його не пропускають нагору, тому попросили, щоб ти сама спустилася.

– Добре. Дякую.

Мішель відклала ручку, ще кілька секунд дивилася на документи, а потім підвелася. Вона й гадки не мала, що саме на неї чекає внизу. На ресепшені Мішель одразу помітила молодого хлопця, який стояв біля стійки. У руках він тримав великий букет квітів.

Дівчина мимоволі зупинилася.

– Мішель? – уточнив кур'єр, помітивши її.

– Так, це я.

Хлопець простягнув їй букет разом із невеликою запискою.

– Дякую.

Мішель обережно взяла квіти й розгорнула записку. Вона прочитала кілька рядків і не змогла стримати усмішку.

Станіслав.

Він, схоже, нарешті вирішив, що її відмовки про зайнятість зайшли надто далеко. Цього разу він не залишив їй особливого вибору – наполягав на зустрічі після роботи.

Мішель ще раз перечитала записку й тихо усміхнулася.

– От же ж... – пробурмотіла вона собі під ніс.

Саме в цю мить двері офісу відчинилися. Вона підняла голову – і завмерла.

До приміщення зайшов Лев Вадимович. Мабуть, зустріч закінчилася раніше, ніж він планував. Його погляд одразу зупинився на Мішель.

На букеті в її руках.

І на усмішці, яка ще не встигла зникнути з її обличчя.

Лев на мить завмер, а потім ледь помітно насупився.

– А це що? – запитав він.

Мішель не одразу зрозуміла, що саме його зацікавило.

– Квіти.

– Я бачу.

У його голосі прозвучала дивна різкість. Мішель перевела на нього здивований погляд.

– Їх подарували мені.

Лев коротко глянув на букет.

– Знову ваш давній друг?

Мішель насупилася.

– Що?

– Чи цього разу вже інший друг?

Останні слова прозвучали ще різкіше. Усмішка на обличчі Мішель миттєво зникла. Вона не очікувала почути від нього подібне. Тим більше – таким тоном.

Кілька секунд вона просто дивилася на Лева, намагаючись зрозуміти, чим заслужила це запитання.

– Ви переходите межу, Леве Вадимовичу, – спокійно, але вже помітно холодніше відповіла вона. – Це моє особисте життя, і до роботи воно жодного стосунку не має.

Мішель розвернулася й пішла назад до свого кабінету.

– Ви впевнені? – тихо й твердо пролунало їй услід. Вона лише на мить завмерла, почувши його голос. – Бо, здається, цю межу ми перейшли вже давно.

Мішель ще кілька секунд постояла, дивлячись перед собою. Їй дуже хотілося обернутися, але вона змусила себе зробити наступний крок. Потім ще один.