Розділ 10.

Невдовзі вони звернули з основної дороги на тиху заміську вулицю. За кілька хвилин перед ними з'явився затишний двоповерховий будинок, прихований за невисоким кованим парканом.

Вздовж огорожі рівними рядами росли декоративні туї та невисокі кущі, а за ними виднілися старі яблуні й кілька високих дерев, що створювали навколо будинку приємну тінь. Біля самої оселі рясно цвіли квіти, а акуратна доріжка від воріт губилася серед зелені.

Лев заїхав у відчинені ворота й припаркував машину біля будинку. Мішель здивовано оглянула подвір'я, а потім перевела погляд на нього.

– Я думала, що в нас буде зустріч десь за містом, але в більш офіційній обстановці.

Лев, зупиняючи машину, трохи винувато всміхнувся.

– Вибачте. Я забув вас попередити, що зустріч буде не зовсім формальною. Наш майбутній клієнт – хороший знайомий моїх батьків. Тому все вирішили провести тут.

Мішель знову подивилася на будинок. Потім перевела погляд на квіти, на доглянуте подвір'я і лише після цього знову подивилася на Лева. Він ледь усміхнувся, ніби вже здогадався, яке запитання вона зараз поставить.

– Так, – сказав він. – Це будинок моїх батьків.

Щойно вони увійшли до будинку, назустріч їм вийшла жінка років шістдесяти, усміхнена й напрочуд енергійна.

– Радіона ще немає, – звернулася вона спочатку до Лева, а потім перевела погляд на дівчину, яка трохи трималася позаду нього.

На її обличчі одразу з'явилася лукава усмішка.

– Так, синку, відійди-но, покажи, кого ти нам привіз.

Лев слухняно відступив убік, а жінка простягнула Мішель руку.

– Світлана Семенівна.

– Мішель, – трохи ніяково відповіла дівчина й обережно потиснула її руку.

Лев тим часом залишався поруч, тримаючи руки в кишенях джинсів. Він лише ледь усміхався, трохи примруживши очі. Знав свою матір достатньо добре, щоб розуміти: вона вже встигла зробити власні висновки. Втім, ні він, ні вона не поспішали демонструвати це вголос.

– Ми якраз готуємо барбекю, – продовжила Світлана Семенівна. – Тож поки чекаємо Радіона, давайте, прошу, приєднуйтеся до нас.

Вона вже рушила вперед, але біля дверей на терасу знову озирнулася на сина.

– Якраз Наталка приїхала з дітьми. Так що день обіцяє бути веселим.

Жінка ледь помітно підморгнула Леву й першою вийшла на терасу. За будинком відкрився зовсім інший світ. Просторе подвір'я плавно спускалося до річки, яка в сонячному світлі сріблястою стрічкою губилася поміж зелені. На протилежному березі темнів густий ліс, а над усім цим розкинулося чисте літнє небо.

Біля будинку блищала вода в невеликому басейні. Трохи далі стояв мангал, над яким уже підіймався легкий аромат диму й запеченого м'яса. Поруч були розставлені столики зі стільцями, на яких уже чекали тарілки, келихи та різноманітні закуски.

Окремо, трохи осторонь, було облаштоване місце для вогнища. Навколо нього стояли кілька зручних крісел, повернутих одне до одного. Мішель мимоволі затримала на них погляд.

«Тут, мабуть, неймовірно гарно дивитися на захід сонця», – промайнуло в її голові.

Усе подвір'я було наповнене рухом і життям. Простору вистачало і для дітей, які носилися по траві, сміялися та вигадували власні ігри, і для дорослих, які час від часу долучалися до їхніх веселощів.

Неподалік чоловік старшого віку щось жартівливо вигукував дітям, а ті наввипередки бігли до нього, заливисто сміючись. Трохи далі жінка, мабуть, лише на кілька років молодша за Лева, стояла біля столика й розливала в склянки холодний лимонад. У повітрі змішалися запах свіжої зелені, диму від мангалу та солодкуватий аромат квітів, що росли неподалік.

Мішель мимоволі усміхнулася. Тут було легко. По-домашньому тепло. І зовсім не схоже на ту формальну зустріч, яку вона уявляла дорогою сюди.

Коли всі зібралися на терасі, Лев узяв на себе роль господаря й почав знайомити Мішель із родиною.

– Знайомтеся, моя помічниця, Мішель. – представив він її батькам, а потім по черзі назвав кожного. – Мій батько, Вадим Андрійович. З моєю мамою ви вже познайомилися, а це моя сестра Наталія.

Він не встиг додати більше, бо до нього вже підбігли двоє дітей.

Лев засміявся, поклав долоні їм на голови й по черзі легенько скуйовдив волосся.

– А ці два шибеники – Єва та Єгор.

– Ми не шибеники! – обурено вигукнув Єгор, але тут же розсміявся разом із сестрою.

Діти миттєво помчали назад до своїх ігор. Дорослі навіть не встигли перейти до розмови, як Єва з Єгором знову прибігли до Лева. У руках Єви була невелика хустинка.

– Дядьку Леве, пограй з нами!

– Давай-давай! – підхопив Єгор.

– У що цього разу? –  з усмішкою запитав Лев.

– У піжмурки! Ти водиш!

– Знову я?

– Так!

Діти вже тягнули його за руки до середини подвір'я. Лев без особливого спротиву дозволив зав'язати собі очі хустинкою.