Розділ 9.

Настільки помітні зміни в поведінці Лева та Мішель не могли залишитися непоміченими. Ті, хто ще зовсім недавно із захопленням обговорював кожен їхній крок, тепер лише губилися в здогадках.

Вони вже не знали, чому вірити. Чи справді між Левом і Мішель щось є? Чи, навпаки, між ними ніколи нічого не було? Їхня надмірна офіційність раніше лише підігрівала розмови, а тепер, коли обоє знову почали поводитися спокійно й невимушено, остаточно позбавляла всіх будь-якої впевненості.

Підтвердити свої припущення ніхто не міг. Спростувати – теж. Зрештою кожен залишився зі своєю думкою, а плітки поступово втратили колишню гостроту.

А між Левом і Мішель усе справді почало повертатися на свої місця.

Спочатку обережно, майже непомітно. Кілька слів після наради, короткий жарт у коридорі, звичайне робоче питання, яке вже не супроводжувалося напруженою паузою.

Мішель поступово перестала ловити себе на тому, що ретельно добирає кожне слово в його присутності. Лев теж більше не намагався штучно тримати дистанцію. І одного дня вона раптом зрозуміла, що вони знову розмовляють так легко, як колись. Ніби між ними й не було тієї незручної стіни, яку вони обоє так старанно намагалися вибудувати.

Остаточну крапку в усіх тих незручностях поставив випадок, який трапився вже після того, як Мішель перевели на нову посаду.

Одного дня вона зайшла до кабінету Лева Вадимовича, щоб обговорити кілька робочих деталей. Ледь переступивши поріг, Мішель почула знайомий голос.

Власний голос.

Вона завмерла й перевела погляд на телефон Лева. На екрані саме відтворювалося те саме відео, яке вона колись записала в барі. Мішель кілька секунд просто дивилася на нього, а потім усі залишки колишньої офіційності кудись зникли.

– Ви що, досі не видалили це відео?! – обурено вигукнула вона, навіть не намагаючись говорити тихіше. – Видаліть його негайно!

Лев підняв на неї очі й щиро розсміявся. Мішель дивилася на нього з таким обуренням, ніби ще мить  – і вона сама видалить це відео з його телефону. Та рум'янець, що вже вкотре розлився по її щоках, видавав зовсім інше: спогад про той вечір знову змусив її ніяковіти.

– А знаєте, – нарешті промовив Лев, усе ще усміхаючись, – я іноді його переглядаю.

Мішель недовірливо підняла брови.

– Навіщо?

– Коли втомлююся або просто не маю настрою, – спокійно пояснив він. – Воно чомусь завжди його піднімає.

Мішель на мить заплющила очі, а потім прикрила обличчя долонею.

– Леве Вадимовичу…

Він знову засміявся.

– Так-так, – промовив Лев крізь сміх. – Можливо, воно ще й тому так добре піднімає мені настрій, що на цьому відео ви називаєте мене зовсім по-іншому.

Він перегорнув відео на самий початок. І за мить у кабінеті знову пролунав її веселий, трохи безтурботний голос:

– Доброго вечора, Левику!

Мішель застигла. Її щоки спалахнули ще сильніше, а погляд, яким вона подивилася на Лева, тепер уже був не стільки обуреним, скільки благальним.

– Ви серйозно?..

Лев тільки усміхнувся, дивлячись на неї поверх телефона.

– Видаліть його, благаю вас. Від самої думки, що воно досі у вас збережене, мені ще більше соромно, ніж було наступного ранку після того вечора.

Лев кілька секунд просто дивився на неї, а потім тихо усміхнувся.

– Гаразд, – нарешті промовив він, піднявши долоні в примирливому жесті. – Не буду більше вас мучити.

Він знову поглянув на екран телефона, а тоді додав із легкою усмішкою:

– Мушу визнати, це одне з найкращих відео, які мені коли-небудь надсилали.

– Леве Вадимовичу… – простогнала Мішель, сильно червоніючи.

Він засміявся, а потім нарешті заблокував телефон.

– Все, обіцяю, більше не згадуватиму.

Мішель недовірливо подивилася на нього.

– І видалите?

Лев на мить затримав на ній погляд. У його очах знову застрибали смішинки, але усмішка залишалася теплою й зовсім не глузливою.

– Не обіцяю.

Після цього Лев Вадимович невимушено повернувся до роботи, ніби даючи зрозуміти, що до попередньої теми вони більше не повертатимуться. І Мішель була йому за це вдячна.

Робота над новим проєктом поступово увійшла у звичний ритм. Вона виявилася насиченою, подекуди складною, але саме такою, яка Мішель подобалася. Запитань виникало чимало, деякі моменти залишалися незрозумілими, тож їй досить часто доводилося заходити до кабінету Лева Вадимовича, або писати на електронну пошту.

Він терпляче вислуховував її, пояснював, уточнював і розкладав усе по поличках, доки складне не ставало зрозумілим. І з кожним разом Мішель почувалася вільніше. Їй більше не потрібно було ретельно добирати слова чи боятися поставити зайве запитання.

У такому режимі минув майже місяць. Надворі вже добігав кінця серпень, коли одного дня Лев Вадимович сам заглянув до її кабінету. Таке траплялося нечасто, тому Мішель одразу відірвалася від монітора.