Розділ 8.

Перші чутки дійшли до Лева Вадимовича майже випадково.

Хтось кинув необережну фразу в коридорі, хтось із колег багатозначно усміхнувся, коли Мішель зайшла до кабінету. Спочатку він не надав цьому особливого значення. У великій компанії завжди знайдеться хтось, кому цікавіше обговорювати чужі справи, ніж займатися власною роботою.

Та з часом таких випадків ставало дедалі більше.

До Лева почали доходити уривки розмов, натяки, чиїсь надто зацікавлені погляди. Дехто вже навіть не намагався приховувати свою цікавість. І досить швидко він зрозумів, навколо чого все це крутиться.

Навколо нього та Мішель.

Він не любив пліток, особливо тих, що не мали жодного сенсу. Але ще більше його дратувало те, що ці розмови почали впливати на саму Мішель.

Вона стала обережнішою, перестала заходити до нього безпосередньо, а всі питання почала вирішувати через Карину. Під час спільних поїздок майже не відхилялася від робочих тем, а після повернення до офісу ніби мимоволі пришвидшувала крок, намагаючись якнайшвидше опинитися за своїм столом. Навіть у його кабінеті вона тепер поводилася інакше – стриманіше, настороженіше, ніби кожну їхню розмову вже уявляла очима когось із колег.

Лев кілька разів ловив себе на тому, що спостерігає за нею довше, ніж потрібно. Він бачив, як вона намагається робити вигляд, що нічого не відбувається. Але якими б безглуздими не були плітки, якщо вони стають надто відвертими й злими, відмахнутися від них не завжди виходить. Людина все одно чує їх, помічає погляди й рано чи пізно починає думати про те, що про неї говорять.

На нього самого це теж діяло. Тому він не став тиснути на Мішель і не намагався змусити її поводитися так, як раніше. Навпаки – змінив саму схему роботи. Усі спільні виїзди тепер заздалегідь фіксувалися в робочому графіку. Якщо питання можна було обговорити на загальній нараді – воно обговорювалося там. Якщо Мішель потрібно було викликати до нього, причину повідомляли через Карину, як і раніше. Особисті розмови в робочий час він тепер свідомо зводив до мінімуму.

А потім одного дня він запросив до себе Ганну. Коли вона зайшла до кабінету, Лев відклав документи й жестом запропонував їй сісти.

– Ганно, я хочу поговорити з вами не зовсім як керівник.

Дівчина здивовано подивилася на нього.

– Добре.

– Ви близькі з Мішель. Тому скажу прямо. Їй потрібно піти у відпустку.

– Я теж про це думала, – після короткої паузи відповіла Ганна.

Лев кивнув.

– Тоді переконайте її. Їй потрібно хоча б ненадовго відірватися від роботи й від усього цього. – Він на мить замовк, підбираючи слова. – Я не хочу, щоб вона почувалася так, ніби повинна щось комусь доводити. І не хочу, щоб ця історія продовжувала розростатися.

Ганна уважно слухала.

– Думаєте, відпустка допоможе?

– Думаю, їй потрібен час, щоб видихнути. А нам усім – час, щоб напруга хоча б трохи спала.

Він знову взяв до рук документи, але ще додав:

– І, можливо, за цей час я зможу трохи згладити ситуацію в компанії.

Цього разу в його голосі не було звичної сухої впевненості керівника. Лише втома людини, якій теж набридло бачити, як чужі розмови поступово отруюють робочу атмосферу.

Ганна кивнула.

– Я поговорю з нею.

– Дякую.

На цьому розмова закінчилася.

Але для Ганни вона стала досить промовистою. Лев Вадимович уперше говорив із нею не як із підлеглою, якій дають завдання, а просто як із людиною, якій довіряють допомогти іншій людині.

Коли Мішель пішла у відпустку, Лев бува подумав, що плітки стихнуть. Але помилився. Вони ще більше розгорнулися. Одного дня, почувши черговий недоречний жарт у коридорі, Лев лише на мить зупинився. Вираз його обличчя майже не змінився, але погляд став холоднішим.

– Досить, – спокійно сказав він.

Цього було достатньо.

Він не став з'ясовувати, хто саме почав ці розмови, і не збирався влаштовувати показову прочуханку. Лев чудово розумів: чим більше уваги приділити пліткам, тим довше вони житимуть. Але не все так просто було. Те, що перетворилося з маленької іскри у велищезне вогнище, здавалося не матиме кінця. Лев ходив чорніше хмари. Іноді готовий був усіх звільнити, але розумів, що цей вчинок буде імпульсивним.

Та одного дня, почувши черговий жарт, щось про відсутність Мішель, про можливу вагітність, Лев не витримав. Але зовні не показав свого справжнього стану. Він підійшов до підлеглих і подивився на кожного з них уважно.

– Я помітив, що всіх дуже цікавить моє особисте життя. – Лев на мить промовчав, ніби підбираючи слова. – Я готовий почути ваші запитання та відповісти напряму. – спокійно промовив він.

На кілька секунд запала тиша. Колеги переглянулися, але ніхто не поспішав продовжувати розмову.

– Та ні, що ви, Леве Вадимовичу?! – нарешті відмахнулася одна з них. – Які питання? У нас нема питань.

Лев ледь помітно кивнув.