Розділ 7.

Ранок у Мішель почався з відчуття, що її голова стала надто важкою для власного тіла. Вона ще не відкрила очей, а вже відчула тупий, пульсуючий біль, що віддавав у скроні. Десь поруч крізь сон пробивалося тьмяне ранкове світло, і навіть воно здавалося надто яскравим.

Мішель повільно розплющила очі й одразу примружилася. Кілька секунд вона просто лежала, намагаючись зрозуміти, де перебуває. У роті пересохло, у тілі відчувалася важкість, а найменший рух віддавався новою хвилею болю в голові. Вона обережно перевернулася на бік, але від цього стало лише гірше. Мішель тихо застогнала й заплющила очі, перечікуючи, поки неприємне запаморочення відступить. Лише за кілька секунд наважилася підвестися, повільно сіла на ліжку й однією рукою схопилася за голову.

– Ох… скільки ж я вчора випила?..

Мішель спробувала пригадати події минулого вечора. Як вони з дівчатами збиралися додому, як вона дісталася квартири, як змила косметику й переодягнулася. Але в пам’яті було порожньо. Вона не могла згадати нічого з цього, і від такої прогалини їй стало трохи моторошно.

Втім, озирнувшись навколо, Мішель із полегшенням зрозуміла, що перебуває у власній квартирі й була тут сама. Отже, принаймні нічого поганого, схоже, не сталося. Мабуть, вони просто викликали таксі, спокійно доїхали додому, попрощалися й розійшлися без жодних пригод. А вона була настільки втомлена, що кілька коктейлів вибили з її пам’яті все.

Заспокоївшись, Мішель вирішила не зациклюватися на тому, чого не пам’ятала. Попереду був вихідний, а отже, можна було дозволити собі звичний повільний ранок. Вона зробила коротке заняття йогою, прийняла душ і лише після цього відчула, що голова поступово починає прояснюватися.

І разом з цим у пам'яті спалахнув перший уривок.

Музика. Сміх. Чиїсь голоси, що змішувалися між собою. Келих у її руці й тепло, яке розтікалося по тілу.

Мішель насупилася й заплющила очі.

Наступний спогад прийшов уривчасто: свіже нічне повітря, холод, що торкнувся щік, і чиїсь кроки поруч. Потім – земля під ногами, яка раптом здалася зовсім нестійкою.

Вона повільно сіла на диван, притиснувши пальці до скроні.

І тоді пам'ять підкинула ще один фрагмент.

Вона похитнулася. Чиясь рука вчасно підтримала її за спину. Перед очима опинилося обличчя Лева – зовсім близько. Його голос, тихий і спокійний, щось говорив їй, але слова розпливалися в пам'яті.

Мішель завмерла, в голові спливли спогади від яких у неї ворсинки на руках стали дибки. Вона схопила телефон.

Спочатку вона побачила сорок сім повідомлень від дівчат. Уже від самої кількості стало зрозуміло, що вчорашній вечір вони точно не збиралися забути так швидко. А трохи нижче було одне непрочитане повідомлення від Лева Вадимовича. Мішель відкрила переписку – і мало не випустила телефон із рук. Ті відео, що вона п’яна записувала, були побачені. Це жах. Як вона могла так осоромитися? І чого тепер чекати від Лева Вадимовича?

Мішель кілька секунд дивилася на екран, а потім прикрила обличчя долонею.

– Це жах… мені ніколи не позбутися цього сорому….

Вона швидко видалила відео й зробила глибокий вдих. Але тривога нікуди не зникла. Лев Вадимович практично о першій ночі написав: «Ви ще в барі?» Мішель одразу перевірила вихідні дзвінки. Жодного дзвінка йому.

– Уже добре, – тихо пробурмотіла вона.

Краще б вона цього не робила. Дівчата цікавилися, чи вона вже у своєму ліжечку, чи не сама буде в тому ліжечку, жартували, благословляли й натякали на речі, про які Мішель зараз воліла взагалі не думати.

А Катя взагалі написала: «Виходь за нього!»

Мішель прикрила очі долонею. Усе це було під її фотографією, зробленою в ліфті. Фото саме по собі було цілком пристойним. Навіть гарним. Але….

На фото Мішель стояла в обіймах Лева Вадимовича, навіть не усвідомлюючи, наскільки близько притулилася до нього. Його обличчя повністю не потрапило в кадр, але було добре видно усміхнені губи й підборіддя. Він трохи нахилився до неї, а його губи майже торкалися її волосся.

Мішель кілька секунд мовчки дивилася на екран.

Що було далі? Що? Він її завів до квартири? Допоміг дійти? А далі?..

Вона почала ходити кімнатою, намагаючись змусити пам’ять повернути хоча б кілька виразних моментів. І нарешті щось промайнуло.

Двері.

Ключі.

Вона сама заходить до квартири.

А потім – душ.

Сама.

Мішель зупинилася посеред кімнати й повільно видихнула. Принаймні це вона тепер пам’ятала. Але вона зовсім не пам’ятала, що говорила Леву Вадимовичу і як саме поводилася. І тепер їй було страшенно ніяково навіть від самої думки, що в понеділок доведеться дивитися йому в очі.

На щастя, попереду було ще два вихідних. Два дні, щоб якось змиритися з думкою про те, наскільки вона встигла осоромитися перед власним керівником.

Мішель важко зітхнула.

Схоже, про підвищення тепер можна було навіть не мріяти.