Розділ 5.

Мішель сиділа й задумливо дивилася в монітор комп’ютера. Нарада закінчилася годину тому, але вона ніяк не могла зібратися з думками. Було таке відчуття, що все це через неї. Звідки взялося таке розуміння, Мішель і сама не знала, але була майже впевнена. Лев Вадимович надто часто помічав її постійні затримки в офісі.

Вона не була впевнена, що обсяг роботи у неї зменшиться. Зменшитися мав лише час на його виконання. Їй не дуже подобалися такі кардинальні зміни. Мішель уже очікувала коментарів на свою адресу, але їх, на диво, не було. Або поки не було. Усім потрібно було осмислити почуте.

Ближче до обіду на пошту прийшло повідомлення від Карини. У копії стояли Лев Вадимович та Андрій Сергійович. У повідомленні чітко й коротко був прописаний графік майбутніх зустрічей. Одна з них мала відбутися сьогодні о шістнадцятій годині. Планувалося попереднє обговорення співпраці, тому жодних вкладень не було.

А трохи пізніше на мобільний прийшло повідомлення з невідомого номера.

«Речі забирайте із собою. До кінця робочого дня ми не повернемося.»

І все. Без підпису. Без зайвих слів. Але Мішель одразу зрозуміла, від кого воно. Їй чомусь захотілося посміхнутися. Вона й сама не могла пояснити цієї радості. Просто щось усередині відгукнулося теплом і вдячністю.

Лев Вадимович навряд чи прийняв би слова подяки. Він усе обставив так, ніби це зовсім не через неї. А може, так воно й було? Просто останнім часом Мішель була настільки виснажена й стільки часу проводила в офісі, що мимоволі пов’язувала все із собою.

В обід вона з Ганною знову пішли прогулятися сквером. Вони йшли повільно, відпочиваючи від роботи. Але думки все одно були там.

– Потужна була промова Лева Вадимовича. – промовила Ганна.

– Так. – усміхнулася Мішель. – Весь офіс сполошився. Буде тема для обговорення не на один день.

– Згодна. – засміялася Ганна. – Я чула від Христини Миколаївни, що цього ніхто не очікував.

– Крім Кирила Дмитровича та Олександра. – спокійно відповіла дівчина. – Думаю, обговорення такої концепції йшло вже давно. Це тільки для нас все було несподівано.

– Я теж так думаю. – погодилася Ганна. – Не міг же Лев Вадимович діяти так безрозсудно. А яку промову склав! Я була в захваті.

– Ти взагалі від нього в захваті. – засміялася Мішель. – Але я й сама не помічала за ним необдуманих вчинків.

– Так, – зупинившись, промовила Ганна. – Я вважаю нашого керівника розумним чоловіком. У нього справді можна багато чого навчитися. Він уважний, принциповий і послідовний. Якщо щось вирішив, то обов’язково доведе справу до кінця. Я ним захоплююся як особистістю, а не так, як ти там собі вже придумала.

Повертатися в офіс не хотілося. Але потрібно було закінчити роботу до поїздки. Мішель трохи здивувало, що після обіду на її пошту не надійшло жодного документа. Вона чула, як повідомлення одне за одним приходили її колегам, тоді як її пошта немов завмерла.

Дівчина кілька разів оновила пошту, перевірила, чи все працює коректно, але нових повідомлень так і не з’явилося. Тож Мішель спокійно закінчила те, що мала зробити, і так само неквапливо почала збиратися до зустрічі.

***

Вони їхали мовчки. У салоні тихо грала музика, а за вікном повільно змінювалися краєвиди міста. Мішель раптом зловила себе на думці, що це мовчання зовсім її не напружує. Раніше, коли вона опинялася наодинці в машині з Глібом, тиша здавалася важкою й незручною. Хотілося або щось сказати, або хоча б знайти привід порушити мовчання.

З Левом усе було інакше. Їй просто було комфортно перебувати поруч, навіть коли вони не розмовляли.

Мішель подумала, що це, мабуть, досить корисна риса у спільній роботі. Коли тобі комфортно залишатися з людиною наодинці, значно легше з нею працювати. Не виникає зайвої напруги, не доводиться постійно думати, чи правильно ти щось робиш, чи не заважаєш, чи не сказала чогось зайвого. Можна просто зосередитися на роботі.

– Я, мабуть, усіх налякав. – тихо сказав Лев із легкою усмішкою, зупиняючись на світлофорі.

Мішель подивилася на нього і теж усміхнулася.

– У вас була дуже хороша промова.

– Дійсно? – тихо засміявся Лев. – Думаю, всі й справді були трохи налякані моєю промовою.

– Я не думаю, що це так. – похитала головою Мішель. – Колегам є про що подумати і що переосмислити. Але нічого лякливого у вашій промові не було. Ви говорили логічно, спокійно й аргументовано. Просто озвучили те, що давно потрібно було змінити.

– Так, давно потрібно було зайнятися цим питанням. Людям тепер доведеться заново вчитися відпочивати. Бо відпочивати теж потрібно.

– Я з вами погоджуюся, але це стосується і вас самого. Ви теж повинні відпочивати.

Лев знову тихо засміявся.

– А хто сказав, що я не відпочиваю?

У цей момент Мішель трохи зніяковіла. Їй раптом здалося, що своїми словами вона ненароком перейшла межу й торкнулася чогось надто особистого. Вона ще мить уважно дивилася на нього, а потім перевела погляд у вікно.

Лев помітив її збентеження, але нічого не сказав. Не став продовжувати розмову й повертатися до цього питання. Мабуть, зараз такі розмови були зайвими.