Розділ 3.

З того моменту минув тиждень. Мішель нікому не розповіла про допомогу Лева Вадимовича. Навіть Ганні, яка не раз запитувала, як у неї справи на роботі. Чомусь Мішель сприймала той вечір як щось особисте й не хотіла, щоб про нього знали інші. Вона добре знала своїх колег і чудово уявляла, що станеться, якщо хтось дізнається, що керівник залишився з нею після робочого дня й допомагав розібратися з документами. Пліток їй точно не бракувало. Не вистачало ще, щоб звичайну допомогу керівника співробітниці одразу приписали до якогось особливого ставлення.

Лев Вадимович також не давав жодного приводу пов'язувати його з Мішель. Кілька разів протягом тижня він заходив до відділу методології, але щоразу лише у робочих справах: передати вказівки, уточнити якесь питання чи забрати необхідні документи. Про той вечір він не згадував ані словом. Та іноді Мішель задумувалася про причину особистої присутності Лева Вадимовича в їх кабінеті. Можна ж було все вирішити в телефонному режимі або Карині дати доречення.

Одного разу Лев поспіхом зайшов до кабінету й, навіть не привітавшись як слід, запитав:

– Ганна вже тут?

У кабінеті на кілька секунд запала тиша.

– Вона у відпустці, Леве Вадимовичу, – нагадала одна з колег.

– Точно, – коротко відповів він, ніби лише тепер згадав.

Лев обвів поглядом присутніх. Йому потрібно було вирішити, кого взяти із собою на зустріч. Христину він уже не розглядав для таких поїздок – вона мала зайнятися зовсім іншими справами, та й навряд чи надалі виконуватиме ці обов'язки.

Його погляд ковзнув по усіх присутніх та зупинився на Вероніці.

– Вероніка, поїдете зі мною.

На обличчі дівчини одразу з'явилася задоволена усмішка.

– Звісно, Леве Вадимовичу.

– Через годину чекаю вас біля машини. – сказав він і вийшов.

Вона поспіхом відклала роботу, яку щойно виконувала, і почала збиратися. Здавалося, сама поїздка цікавила її значно більше, ніж зустріч, на яку вони прямували.

Вероніка кілька разів підходила до дзеркала, поправляла волосся, перевіряла макіяж, змінювала одне рішення щодо одягу на інше. Вона вже встигла подумки уявити дорогу, розмови й той час, який проведе з Левом Вадимовичем наодинці. Про те, що саме обговорюватимуть на зустрічі, які документи можуть знадобитися і до чого варто було б підготуватися, вона майже не думала. Для Вероніки зараз було важливіше інше – сама можливість провести кілька годин поруч із керівником.

***

          Дорога до ресторану виявилася для Лева дещо довшою, ніж він очікував. Щойно вони виїхали зі стоянки, Вероніка почала говорити. Спочатку її запитання стосувалися зустрічі: хто буде присутній, скільки часу вона триватиме, які питання планують обговорити. Лев спокійно відповідав, пояснюючи лише те, що справді стосувалося роботи. Але дуже швидко розмова непомітно змістилася на особисті теми. Вероніка легко перескакувала з однієї теми на іншу, розповідала про себе, згадувала університет, знайомих, плани, якісь дрібні історії.

– До речі, у вас є брати чи сестри? – раптом запитала вона. – У мене є старший брат. Нещодавно в нього син народився. Я тепер офіційно тітка, – вона засміялася. – І, якщо чесно, досі не знаю, як правильно поводитися з маленькими дітьми. Ви уявляєте? Я навіть не знаю, що йому дарувати на перший день народження.

– Не уявляю, – спокійно відповів Лев.

– А у вас є племінники?

– Є.

– Справді? А скільки?

– Двоє.

Вероніка на мить замовкла, але ненадовго.

– І ви з ними часто бачитеся? Вони, мабуть, уже звикли до вашого графіка. Або ви, навпаки, намагаєтеся знаходити для них час?

Лев кинув на неї короткий погляд і знову зосередився на дорозі.

– Коли є можливість.

– Це, напевно, складно, коли робота забирає стільки часу, – задумливо протягнула Вероніка. – А ваші батьки теж у місті живуть?

– Ні.

– А далеко?

– Не зовсім.

Вона усміхнулася, ніби така відповідь її не дуже задовольнила.

– Ви завжди так коротко відповідаєте?

– Коли мене допитують – так.

Вероніка розсміялася.

– Я просто цікавлюся.

– Я помітив.

Вона знову засміялася, сприйнявши його слова як жарт, і за кілька секунд уже поставила нове запитання.

Відповіді Лева ставали дедалі коротшими. Він розумів, куди вона веде розмову, тому навмисно не давав конкретної інформації. Не хотів бути грубим, але й переходити межу особистого спілкування зі співробітницею не збирався.

Вероніка, здається, цього не помічала. Вона продовжувала говорити, час від часу сміялася, а потім знову ставила чергове запитання, ніби між ними вже давно склалося невимушене приятельське спілкування.

Лев мовчки слухав її, тримаючи погляд на дорозі. Він уже починав дратуватися. Не настільки, щоб зробити їй зауваження просто посеред дороги, але достатньо, щоб подумки відзначити цю рису її поведінки.