Розділ 2.

Лев сидів у кріслі біля вогнища й мовчки дивився на полум'я. В одній руці тримав склянку з бурштиновою рідиною, час від часу роблячи невеликий ковток. Навколо панувала тиха заміська ніч. Будинок залишився позаду, а перед ним розкинувся темний сад, що поступово переходив у ліс.

Місто було далеко, тому тут не було звичного шуму автомобілів, гулу доріг і яскравого світла за вікнами. Лише зрідка вітер ворушив крони дерев, і листя тихо шелестіло над головою. Неподалік, за кількома рядами старих верб, протікала річка. Її майже не було видно в темряві, але рівномірний шум води добре чувся в нічній тиші. Десь у траві кілька разів озвався цвіркун, а потім усе знову стихло. З боку лісу долинув короткий тріск сухої гілки.

Лев задумливо спостерігав за вогнем.

Вечір п'ятниці можна було провести зовсім по-іншому. Ще кілька годин тому він збирався зустрітися з друзями, але в останній момент відмовився. Мабуть, усе ж таки втомився. Останні тижні видалися надто насиченими, і зараз він уперше за довгий час дозволив собі просто нічого не робити.

Він розумів, що йому потрібен відпочинок. Але поки про спокійні вихідні можна було й не мріяти. Роботи ставало все більше, нові проєкти потребували більше часу і сил. Тому він часто працював допізна, навіть, у вихідні.

Лев нахилився вперед і поворушив дрова в багатті. Полум'я одразу спалахнуло яскравіше, кілька іскор злетіли вгору й розсипалися в темряві. Він відкинувся на спинку крісла, зробив ще один ковток і знову подивився на вогонь.

Десь зовсім поруч тихо зашелестів кущ. Лев не ворухнувся. Тут він не поспішав нікуди. Його увагу навіть не привернули кроки за спиною. Він настільки замислився, що трохи здригнувся, коли хтось торкнувся його плеча.

– Чому не спиш? – запитав він, накривши долоню матері своєю рукою. – Уже пізно.

– Пізно. – спокійно відповіла вона. – Але не можу спати, коли бачу, що мого сина щось тривожить.

– Я просто трохи втомився. – спробував усміхнутися Лев.

– Трохи?

– Ну добре. Якщо дуже хочеш почути правду – катастрофічно втомився, – зітхнув він. – Але не хвилюйся. Я ще не почав розмовляти з деревами. Отже, ситуація під контролем.

Мама тихо засміялася.

– Дуже смішно.

– Я стараюся. – невимушено відповів Лев, знову переводячи погляд на вогонь.

– Лев... – після короткої паузи промовила жінка. – Вибач, що питаю... але... це через жінку?

– Що саме? – запитав Лев, піднявши до мами голову.

– Ось усе це. – Вона обвела рукою його самого, вогонь і склянку в його руці. – Тебе щось непокоїть, і я це бачу. За вечерею ти говорив, що в компанії все добре. Є хороші успіхи та вигідні контракти. Отже, тебе непокоїть щось інше. У тебе з'явилася жінка і у вас не ладиться?

Лев кілька секунд мовчав, дивлячись на вогонь.

– Ні, мамо. Жінки тут ні до чого.

– Тобто жінка є?

– Мамо, – Лев усміхнувся, – жінки в мене були, є і, сподіваюся, будуть. Мені тридцять шість, а не шістнадцять. Але це ще не означає, що кожного разу, коли я сиджу біля вогнища зі склянкою в руці, хтось із них розбив мені серце.

– Отже, серце тобі ніхто не розбивав?

– Поки що ні. Воно ще в робочому стані.

Мати засміялася й похитала головою.

– Ти неможливий.

– Зате справний. – абсолютно серйозно відповів Лев.

Мати ще кілька секунд посиділа поруч, а потім підвелася.

– Добраніч, синку. Не засиджуйся тут до ранку.

– Постараюся. – усміхнувся Лев.

Вона похитала головою й попрямувала до будинку. Двері тихо зачинилися, залишивши його самого посеред нічної тиші.

Лев ще довго сидів біля вогнища. Дивився, як полум'я поступово ставало нижчим, як червоні жарини повільно тьмяніли, а в повітря зрідка здіймалися маленькі іскри. З боку річки все ще долинав тихий шум води. Десь у траві знову озвався цвіркун, а потім ніч повернулася до своєї звичної тиші.

Він зробив останній ковток і поставив склянку на маленький столик поруч. Коли вогонь майже згас, Лев підвівся, кинув останній погляд на жарини й рушив до будинку.

У вітальні горіло приглушене світло. Мати сиділа у кріслі біля каміна, переглядаючи щось у телефоні. Лев уже хотів пройти далі, до сходів, коли почув її голос:

– Лев.

Він зупинився й озирнувся. Мати подивилася на нього поверх окулярів.

– Я просто хочу, щоб ти був щасливий.

Лев кілька секунд мовчав. Потім ледь усміхнувся.

– Я знаю, мамо.

Він ще мить постояв у дверях, а потім піднявся сходами, залишивши матір біля каміна.

А її слова ще довго не виходили з його голови.

Уже лежачи в ліжку, Лев дивився в темряву й мимоволі повертався до цієї короткої розмови. Чому мама вирішила, що він нещасливий? У його житті все було добре. Робота приносила задоволення, компанія розвивалася, справи йшли так, як він планував. Він мав друзів, родину, людей, яким міг довіряти. Чого йому, власне, бракувало?