Розділ 1.

– Ганно, сьогодні, ви поїдете зі мною. – в кабінет зайшов Лев Вадимович, нашвидкоруч привітавшись з усіма присутніми. – Через пів години їдемо.

Лев Вадимович належав до тих керівників, чию присутність помічали навіть тоді, коли він мовчав. У ньому відчувалася спокійна впевненість людини, яка звикла відповідати не лише за власні рішення, а й за всю команду.

Він був вимогливим, але ніколи не вимагав від підлеглих того, чого не вимагав би від себе. Роботу цінував виконану якісно й у встановлені строки. Якщо людина справлялася – Лев Вадимович не забував цього відзначити. Іноді достатньо було кількох слів похвали, іноді до зарплати додавалася премія, а для когось хороша робота ставала можливістю піднятися кар'єрними сходами.

Водночас він чудово помічав тих, хто ставився до своїх обов'язків абияк. Запізнення, недбалість, невиконані вчасно завдання чи спроби перекласти власну роботу на когось іншого він не терпів. Щоправда, звільнення ніколи не було його першою реакцією. Спочатку він говорив із людиною, пояснював, у чому проблема, і давав можливість виправитися.

Але вдруге, одну й ту саму помилку, він пробачав не завжди.

Лев Вадимович не виділяв улюбленців і не будував кар'єру своїх підлеглих на особистих симпатіях. Для нього всі починали з однакової позиції, а далі кожен сам показував, чого вартий. Він міг бути суворим, міг зробити зауваження, а іноді й вимагати звільнити місце для людини, яка справді хоче працювати й здатна робити це добре. Його поважали не за страх перед ним, а за справедливість. Поруч із ним кожен розумів просту річ: якщо ти працюєш чесно, відповідально й викладаєшся на своєму місці – Лев Вадимович це побачить. Навіть якщо ніколи не скаже про це зайвих слів.

– Добре. – відповіла Ганна. – Мені потрібно підготувати щось конкретне?

– Ні. – він трохи помовчав. – Речі залиште, не думаю, що зустріч буде затяжною.

– За пів години я буду готова, Леве Володимировичу. – посміхнулася молода жінка.

Коли керівник вийшов, Ганна повернулася до колег і тихенько, ледь стримуючи радість, пискнула. Її помітили. А це означало, що, можливо, з'явився невеликий шанс отримати підвищення – якщо не посади, то хоча б зарплати. Але вона помилялася, вважаючи, що Лев Вадимович помітив її тільки зараз. Ганна була з тих людей, яких важко було не помітити. Густе чорне волосся м'якими хвилями спадало нижче плечей, обрамляючи світле обличчя з виразними рисами. Великі карі очі, темні брови, високі вилиці й чітко окреслені губи робили її зовнішність яскравою та трохи суворою.

З першого погляду Ганна могла здатися дівчиною, яка чудово знає собі ціну й не надто переймається думкою інших. Її впевнена постава, спокійний погляд і стримана манера триматися лише підсилювали це враження. Дехто навіть міг вирішити, що вона зарозуміла.

Та варто було заговорити з нею хоча б кілька хвилин, як це враження починало розсипатися. За ефектною зовнішністю ховалася напрочуд добра й щира людина. Ганна вміла слухати, завжди знаходила потрібні слова й ніколи не залишала друзів самих у складну хвилину. Вона могла пожартувати, щоб розрядити напруження, першою простягнути руку допомоги й мовчки залишитися поруч тоді, коли слова вже були непотрібні.

Мабуть, саме тому ті, хто знав її по-справжньому, зовсім не бачили в ній тієї холодної красуні, якою вона могла здатися незнайомцям.

– Як ви думаєте, може, мені переодягнутися? – несподівано, навіть для самої жінки, запитала вона.

– І підфарбуй губи! – одразу порадили їй кілька колег.

– Я б на твоєму місці, підготувалася до зустрічі. – спокійно промовила дівчина, відірвавши погляд від монітору комп’ютера. – Нафарбовані губки – це добре, але з’ясувати тему зустрічі та нагадати собі парочку законів – не завадило б.

– Так. Ти права, Мішель. – відразу ж зосередилася на роботі Ганна. – Щось я зовсім розмріялася.

– Ти як завжди в своєму репертуарі, мишко. – засміялася одна з колег. – Тобі б тільки й думати про роботу в такий момент.

– Можливо, тому що ми на роботі? – спокійно проговорила Мішель, поравляючи окуляри.

– Такий чоловік поряд, а ти як завжди про своє. – фиркнула інша колега. – Так і залишишся сама, стара і на роботі у купі законів. Фі.

– Дякую, що ти так піклуєшся про мене. Мені дуже приємно. – зі смішком промовила дівчина.

– Губи підфарбуй! – знову порадила колега, дивлячись, як Ганна поправляє макіяж і зачіску.

Мішель лише похитала головою, а Ганна відклала дзеркальце та знову відкрила потрібний документ.

– Ну добре, добре. Я зрозуміла, – засміялася вона. – Ніяких побачень, поки не вивчу всі закони.

– Я просто нагадую тобі, що у тебе не побачення, а ділова зустріч. – серйозно кивнула Мішель.

– Боже, ви обидві безнадійні. – простогнала одна з колег, викликавши загальний сміх.

Мішель теж усміхнулася, похитавши головою, і знову повернулася до монітора. Вона чудово розуміла, чому дівчата так пожвавилися, та сама не поспішала робити з робочої поїздки щось більше, ніж вона була насправді.

Мішель уміла розділяти роботу й особисте життя. Якщо чоловік не проявляв до неї особливої уваги, вона не шукала прихованого сенсу в кожному його слові чи погляді. Для неї все було просто: сказане – це лише сказане, доки за словами не стояли конкретні вчинки. Вона не любила створювати ілюзії там, де для них не було жодних підстав. Навіщо вигадувати те, чого немає, а потім самій же розчаровуватися?