СЛУЖБОВИЙ РОМАН (мораль)

«Якби суспільство ставило своїм пріоритетом «моральні цінності» замість «традиційних», - життя б для всіх стало кращим». Автор невідомий 
 Місто Чернігів. В офісі, де сиділа одна з найвпливовіших директорок області, було тихо й затишно. Цілковитої тиші кабінету дарувала покірність її працівників, які мовчки сумлінно працювали за моніторами.  На білосніжний стіл, наповнений паперовою роботою, падало золото вечірнього сонця, яке віщувало про скоріше зачинення компанії. Директорка на ймення Валерія Безручко підписувала останні документи на сьогодні з надією, що її більш ніхто не потурбує. 
-    Ох, Боже мій, ще умови однієї угоди перевірити... Завтра, завтра. - подумала жінка.  Раптом хтось постукав у двері. Звук був приглушеним, адже вони були дубовими. Той, хто стукав, не спішив заходити, а терпляче чекав відповіді.
-    Так, Килино, заходь. 
 Двері відчинилися. Дівчина, що й справді виявилася Килиною, здивовано запитала:
-    А як ви зрозуміли, що то я? За ритмом стуку по дверях чи моїй ході?
-    Хм, а ти кмітлива. - зауважила директорка. - На жаль, я не особливо чую, як люди ходять по коридору, а от твій кулак видав тебе.
-    Так, що там в тебе? Чом прийшла? - продовжила жінка.
-    Ем, я створила декілька зразків дизайну упаковки та презентації для нашої нової продукції. Я би хотіла, щоб ви узгодили, який саме варіант краще. - Давайте завтра, я сьогодні дуже втомилася. - Добре. - відповіла дівчина років 25 і вийшла з кабінету.
-    Ох, ця Голобородько мене приємно дивує...  Не встигла до роботи стати, а вже показує свій професіоналізм... Хм...
 Ось і пробила двадцять перша година. Всі робітники стали потроху збиратися. Килина Голобородько була засмучена, що не встигла завершити ще один дизайн для упаковки телефону. Проте засмутилася ненадовго, бо директорка ще не йшла додому, тому вона вирішила, що ще встигне внести в ілюстрацію корективи, які запланувала. Її фантазії не було меж. Врешті вона не помітила, як спільний офіс стояв пусткою, лиш її монітор був ще гарячим. 
-    Бісова ковінька, я загубилася в часі... - подумала Килина.
 Вона зберегла свою роботу та вимкнула комп’ютер. Збираючи власні лахи, вона почула звук тихих кроків у свою сторону.
-    Ти ще не пішла? - запитала директорка.- Ні, вирішила завершити останній варіант. Це я щодо дизайну... Упаковки. 
-    О, а я думала, ти чекатимеш часу, коли можна втікти додому. - усміхнувшись, сказала пані Валерія. - Мені дуже подобається ця робота. - відповіла дівчина і додала згодом: - Та й вдома мені нічого особливо робити. Я би там теж працювала, поки спати не треба було. У мене період інтенсивного креативу якраз.
-    Оу, он як... А як же хобі, вільний час, стосунки?- Я читаю книги по дорозі сюди. Слухаю аудіо. А моє хобі... Це моя теперішня робота, все.
-    А стосунки? 
-    Стосунки лише з моєю роботою. Здається, я в анкеті вказувала свій статус.
  Жінка трохи промовчала, щось подумала собі та й сказала:
-    Як не як, але робочий час вже закінчено. Ідіть додому, відновіть сили для наступного дня. - Так я вже збиралася, не хвилюйтесь, Валерію Романівно. До побачення. - забравши з собою рюкзак, попрощалася дівчина та пішла.
-    До побачення. - продовгувато затягла директорка. «Хм, така сором’язлива, навіть в очі не дивиться. І говір тихий, ледве чую. Певно, їй ще нелегко пристосуватися до нового місця роботи... Хм, цікаво, чи збрехала вона мені щодо своїх хобі? Зазвичай у людини їх багато.» - подумала пані Валерія, йдучи до власного офісу.
 Жінці хотілося якнайшвидше повернутися додому, щоб хоч трохи поговорити з шестирічним сином Валерійком. Через роботу вона бачила його лиш годину в активному стані, а подекуди і заставала його сплячим. Та цього разу, повернувшись о дванадцятій через довжелезні затори на дорогах, її син чекав у передпокої квартири. Звісно, якби не ще одна справа мало не в іншому кінці міста і їй би не довелося колесити туди-сюди, то так, певно, вона знов застала б сина сплячим і подумки картала себе за це. Тяжко бути матір’ю і директоркою величезної компанії водночас.
-    Синку, а чому ти не спиш?
-    Я тебе чекав, мамо. - відповів хлопчик. З одного боку, пані Валерії хотілося нагримати на хлопця за те, що він не дотримався графіку, а з іншого, її заморений мозок підказував, що не варто. - Ходи до мене. - присівши, покликала до себе жінка.  Хлопчик обійняв маму щосили. Вона його взяла на руки та понесла до кімнати. Його малі рученята обвили материну шию, а голівка прихилилася до материного плеча.
-    Що ти робив сьогодні? - запитала Валерія.
-    У садику сказали, що скоро виставка малюнків буде. Ще Андрій мені машинку зламав. - мовивши останні слова, хлопчик розплакався.
-    Не хвилюйся, я тобі нову куплю. І з Андрійком розберемося. - сказала жінка, побачивши рясні сльози сина. - Правда? 
-    Правда. А тепер спи. Бачиш, зіроньки зійшли, а сонечко вже спить.
 Пані Валерія поклала хлопчика у ліжко, закутала його ковдрою та поцілувала у щічку.  Жінка ледве знайшла сил на особисту гігієну. У власній спальні вона скинула тільки піджак і занурилася у сон. 
 Килина повернулася додому о 10. Вона переодяглася та прикипіла до власного столу. Дівчина взяла шмат паперу та стала на ньому писати. «Моя думка номер 186. Сьогодні вперше за роки я задумалася про сенс повернення до власного дому. В мене його немає. Навіть кіт мене не чекає вдома. Але поки я не можу дозволити завести собі улюбленця, бо це теж своєрідна дитина. Це не машинка, з якою погрався й викинув. І на тварину йде багато фінансів. Допоки збиратиму на принади для неї». Вона це записала і поклала в коробку з рештою подібних записок. Далі Килина взяла ще один шмат паперу, але повністю чистий та цілий. Взяла фарби, що залишилися ще зі шкільних та студентських років, набрала у стару склянку води і стала малювати. Через півгодини був готовий портрет з букетом квітів. Потім їй спала на думку цікава та кольорова ідея намалювати якийсь фрукт або ягоду. Вона обрала кавун. Через годину на папері була справжнісінька композиція, неначе її хто сфотографував на білому полотні. - Все... Пора спати. - подумала Килина.  Лігши у ліжко, її перші передсонні думки заполонила директорка. Ні, вони не були пов’язані з тривожністю, радше навпаки – приємними та ласкавими. Серце дівчини більш не калатало від таких думок, часом дуже хтивих, бо з 14 у неї був час звикнути до подібного. З настанням пубертатного періоду, Килина зрозуміла, що їй впадають в око тендітні і водночас сильні духом, а не фізично міцні «з агрегатом в штанах». 
-    Ця директорка на свої 33 дуже приваблива... Цікаво, ця закоханість швидкоплинна або надовго?  Іноді Килина закохувалася так, що її мук кохання вистачало на роки. Однією з таких була її кумирка, пісні якої вона слухала. Та кохання пропало, коли дівчина дізналася, що її об’єкт наслідування вже має свою другу половинку.
 Звісно, після такої новини юна дівчина довго не могла прийти до тями, але що поробиш, як кохання - річ зла і робить з тобою, що заманеться їй, а не тобі, і водить тобою, як маріонеткою.
 Проте Килині на ту закоханість і муки кохання вже було байдуже. Вона не хотіла, щоб їй було дуже боляче знову. Ходили чутки в офісі, що у Валерії Романівни є дитина. «Отже і чоловік точно є. Вона точно не з моєї касти», - подумала Килина, відганяючи думки про свою керівницю.
 Наступного дня робота йшла, як  зазвичай. Килина сумлінно працювала, як і завжди, - мовчки. Ніхто з нею майже не перекликався, адже і самим працівникам було ніколи - вони працювали, вправляючись з якимись паперами, списками та іншою документацією. Творчість була лише на Килині. Вона і раденька була. Більше творчих завдань - більша зарплатня. І справді. Тут діяли такі правила. За кожну якісно зроблену роботу, пророблений концепт, який би пригодився у майбутніх проєктах, пані Килина сплачувала додаткові кошти Килині, називаючи їх «преміальними».
 Був обід. Але ніякої служниці ні разу не бігало до кабінету пані Валерії. Килину це дивувало, адже за місяць роботи вона помітила, що прислуга або секретарка завжди приносили міцний напій до директорки в обід і зранку. «Схоже, Валерія Романівна не викликала до себе нікого, дивно», - подумала собі дівчина. Вона нашвидкоруч завершила ще один свій проєкт та, взявши свою теку з тим, що хотіла показати вчора, помандрувала до кабінету. Їй кортіло дізнатися, чому пані Валерія не попросила собі кави.  Вона тихенько постукала. Але відповіді не було. Вона постукала сильніше, але ніхто не видав голос. Тоді вона взяла усю сміливість у руку та тихенько відчинила двері. 
 Те, що вона побачила, вона для самої себе потім описала в декілька стадій: спочатку шок, потім здивування, а згодом і співчуття. Пані Валерія заснула на дивані. Килина згадала, що іноді в її ранці лежить плед. Оскільки зараз стояла холодна осінь, жовтень, а в деяких автобусах (особливо старих зразків) інколи буває собачий, іноді навіть нетерпимий холод, то вона завше брала цю річ з собою, про всяк випадок.  Дівчина тихенько вийшла з кабінету і підійшла до рюкзака. Дістала бажану річ і пішла назад до кабінету. Якнайтихіше поклавши теки на стіл та, розгорнувши м’яку квадратну річ, Килина накрила нею жінку. - Бідолашна, певно, погано спалося. Ця робота директоркою... Зобов’язання виснажують... - подумала дівчина.
 Вона навшпиньки вийшла з кабінету, причинивши двері. У неї з’явилася нова ідея для дизайну зарядних пристроїв: - беґраунд коробочки в клітинку, як і її плед, а головний шрифт буде кольору лате з контуром кольору слонової кістки. Другорядні характеристики вказуватимуться простим чорним кольором. Логотип їхньої компанії, що був чорно зеленим, на цьому фоні зробить чорно-білим. Ідеально.
 Вона в голові накинула декілька ідей щодо майбутньої презентації для документації її колег. Їй хотілося викластись на повну, аби зробити щось приємне для директорки, що відпочивала. Вона не помічала, як летіли година за годиною. Кожна хвилина минала, як одна секунда, скорочуючи час проведення на роботі. Але не завжди Килина цього бажала.  Їй було іноді цікаво спостерігати за своєю директоркою. Але дівчина це робила максимально непомітно, аби про неї не пішли непотрібні плітки в офісі. Ця робота їй була дуже необхідна. Це був другий досвід у в особистому дизайнерстві Килини і вона не хотіла, щоб він закінчився трагічно. 
Перший закінчився звільненням за власним бажанням. Там були копійчані ціни за тотальну роботу і ставлення, що Килина характеризувала не як до брата, а як до раба і згадувала до сьогодні.  У складні періоди, мало не помираючи від голоду, дівчина проводила паралелі з власною державою: люди гарують та гарують, а нажитку за життя - кіт наплакав. Хто таке стерпить?
 Минуло три години. Пані Валерія нарешті розплющила свої очі і побачила на собі чийсь плед. Він їй пахнув портфелем і свіжими фруктами. Дивно, але в пані Валерії були свої поняття щодо запаху ранця. Він був дуже відчутним, неначе його тільки-но купили. «Я себе не вкривала... Хто ж так потурбувався про мене?» - подумала жінка. Вона подивилася на стіл. Там лежала синя тека з документами, а на папці ще якийсь файлик з паперами.
«Цю папку впізнаю... І портфель є тільки в двох працівників... Схоже, це діло рук Килини», - подумалось Валерії Романівній. 
 Від такого прояву уваги їй стало тепло. Вона не пам’ятала, коли її востаннє накривали пледом. Певно тоді, коли вона ще жила зі своїм чоловіком.  А жила вона з ним давно, та про  це мало хто знав, бо вона ховала своє особисте, як могла. Та обов’язкова документальна звітність дещо розкривала її приватне, якого вона так не хотіла торкатися.  Вона підвелася потихеньку та підійшла до столу, аби нарешті розглянути проєкт Килини. Та раптом вона згадала, що не передивилася умов контракту, що їй запропонувала одна компанія. Вона взялася спочатку перевіряти документи. 
«Ага... Контракт дійсний до 2025 року... Умови... Що?! Я інвестую більше, цілих 70 %, але прибуток навпіл? А навзаєм... Навзаєм піар моєї компанії. Пхе, я її і сама в змозі просунути. Я не готова втратити міліони за дурний піар. Тим паче, що у його компанії попит не особливо відрізняється від попиту моєї компанії.» - подумала жінка.
Вона подумала ще трохи, повагалася. Що ж їй робити? З одного боку, співпраці з іншими компаніями - це дуже чудово і зростатиме довіра до її команди, а з іншого - умови, втрачені прибутки, інвестиції...  Вона зробила один телефонний дзвінок. Було чутно гудки, які згодом перервав чоловічий старий голос.
-    Так, слухаю.
-    Алло, доброго дня. Я переглянула умови контракту, нашої угоди і вирішила... - вона змовкла. Знов почалися вагання.
-    Ну, що ви вирішили? - поцікавився чоловік.
Його голос говорив за те, що він дражнився з пані Валерією. Та вона стримувала себе з усіх сил. Вона почувала велике роздратування, яке було підкріплене невеликою втомою.
-    Я вирішила, що ви маєте переглянути умови. Вони не є вигідними для моєї компанії. - Хм, але якщо я зміню на вашу користь, то я буду багато чого втрачати.
-    А не логічніше знайти компроміс? Бо я теж не йтиму на поступ.
-    Я завтра до вас завітаю і ми поговоримо. На котру годину вам буде зручно?
Валерія Романівна подивилася в графік.
-    На тринадцяту сорок, підходить?
-    Так, абсолютно.
-    Тоді до побачення.
-    До побачення.
З телефону видався звук, що сигналізував завершення виклику.
-    От бісів син. Насміхається з мого становища. Ну нехай. Побачимо, що вийде. Жінка заспокоїлася та повернулася до папок. 
Жінка переглядала світлину за світлиною. Дизайн Килини її дійсно вражав. Вона б сказала, що невимовно вражав. Але що вибрати? 
-    Може, застосувати різні стилі? Було б непогано. - подумала жінка.
Раптом до кабінету хтось постукав.
-    Так, так.
Ввійшла дівчина невисокого зросту. На ній була спідниця і блуза.
-    Валерію Романівно, в мене до вас питання.
-    Так, пані Олесю, слухаю.
-    Чи не могли б ви дати мені відпустку?- М-м-м, зараз не можу. Хоча б півмісяця протриматися зможете?
-    Не знаю. В мене дуже поганий стан у плані здоров’я. 
Й інші працівники на межі, до речі, теж. - Ох, що ж робити... Добре, дам відпустку, але поки через тиждень. Мені поки ви треба. Дуже треба. 
-    Я зрозуміла.
-    Добре, ви вільні.
«Треба моїм працівникам відпочити. І Килині допомогти натхнення на творчість віднайти додаткову», - подумала пані Валерія.
 Робочий день підходив до завершення. 
Директорка вийшла з кабінету й сказала:
-    Працівники, відірвіться від моніторів на секунду. Вони виконали наказ і перевели погляди на Валерію Романівну.
-    Завтра з обіду в нас буде вихідний, але незвичайний. Здавалося, більша половина після слова «вихідний» стала уявляти гарно проведений час у компанії з ліжком і кіно, хтось почав мріяти про бар з пивом, але останні слова зруйнували надії.
-    Ми відправляємося на відпочинок у лісову зону. - додала вона.
-    Ох, це чудово! - гукнув хтось з юрби. - Давно не бачив лісу...
-    Завтра принесіть власний змінний одяг, ліхтарі, можливо, засоби особистої гігієни. Ще два ножі, як мінімум, нам знадобляться. Якщо у когось виникне бажання скористатися телефоном у лісі, можете взяти павербанк. Але попереджаю, що краще нічим не користуватися, а просто насолоджуватися природою.  Вона тільки хотіла повернутися назад в кабінет, але додала, протягнувши вказівний палець догори: - А, ще! В кого є вдома рибальські палатки, візьміть. 
Я цим вас-то забезпечу, якщо що, але все ж візьміть усе краще своє. За чуже будете відповідати в разі чого.
 Врешті-решт двері директорського кабінету зачинилися. 
 Працівники з радістю прийнялися завершувати недопрацьовану роботу. Килина здивувалася такому рішенню директорки. Хіба їй не вигідно, коли працівники працюють? 
 Ось і робітники почали розходитися. Залишалося десять людей, потім п’ять, три, дві, а згодом знов була одна Килина. Проте, як дівчина планувала, вона не змогла завершити роботу. Її відволікла біганина її директорки. Вона зберегла те, на чому зупинилася і стала збирати власні речі. Вже їй не хотілося питати за плед, видно, Валерії Романівній було не до того, аби віддавати плед підопічній. Нічого страшного, померзне сьогодні у маршрутці, буває.  Та все ж розмова відбулася. Коли Килина вже спішила до виходу, її зупинила директорка. 
-    Килино, як добре, що ти тут...
-    Я? Щось не так з дизайном? Я можу все виправити на ваш смак, якщо...
-    Річ не в тому, там все добре, - перебила пані Валерія і продовжила: - річ в тім, що я обіцяла сину купити іграшкову машинку, але забула про це зовсім. І додому не можу повернутися з пустими руками. Ти не могла б підкинути ідею, що робити в таких випадках?  Килині було трохи дивно з такого прохання, та вона поспішила заспокоїти свою керівничку:
-    Хм... Знаєте, в мене було дещо в рюкзаку. Зараз. 
 Килина поставила його на стілець, що стояв неподалік і стала ритися там. Допоки дівчина щось шукала, пані Валерія встигла помітити, що в рюкзаку лежали два яблука й апельсин з бананом. Вона замислилася. - Ось, знайшла. - вона вручила жінці машинку у довжину з чоловічу руку і сказала: - Я нещодавно собі придбала. Майже нова, можете забирати.
«Цікаво, нащо їй іграшки?» - подумала жінка.
-    Дякую, але все таки, може, я якось відплачу? 
-    Та ні, це зайве. Я ж сама пропоную. Беріть.- Дякую, ви мене врятували. - обдарувавши щирою усмішкою, мовила жінка.
Запала мовчанка, проте ненадовго. Пані Валерія хотіла уточнити за той плед, що досі лежав у її офісі. - Слухай, Килино, ти мене раптом сьогодні не вкривала?
-    Так, це була я. Хотіла занести проєкт, як бачу - ви задрімали. От я і принесла свій плед. До речі, як ви знов вгадали?
-    Ти спершу накинеш власних версій чи, можливо, мені розповісти?
-    Ну я навіть уявлення не маю, як ви зрозуміли, адже речі в мене ніколи такої не бачили. І не помічали за мною турботливості, як такої.
-    Насправді, твою турботливість помітно в дрібницях. Це по-перше. По-друге, запах рюкзака і запах фруктів покрив твій плед, а фрукти у тебе є в портфелі. Я так розумію, що плед у тебе постійно з собою.
-    Так, ви знов вгадали. 
-    Я тобі зараз його принесу.
 Допоки жінка пішла за ковдрою, Килина впала у роздуми. «Я – турботлива? «, - задумалася дівчина. Через три хвилини жінка повернулася із складеним пледом.
-    Ось, тримай.
-    Дякую.
-    Думаю, ми можемо пройтися разом, не проти?- Ні. - тихо відповіла дівчина. Погляд був спрямований на годинник, неначе шукав там чогось нового.  По дорозі дівчина розпитала директорку, для чого вона збирається влаштувати кемпінг і щодо своїх проєктів ставила питання, не зважаючи на свою сором’язливість.
 Дівчина ніколи не здогадувалася, що квартира директорки була так близько від її місця роботи. «Зручно», - подумала Килина.
-    Я думаю, що мій хлопець ще не спить і ти маєш змогу подарувати йому сама машинку. - сказала директорка.
-    Але ж ви маєте це зробити від себе... Передаю цю честь вам, ваша обіцянка, ви маєте її виконати. - Логічно, але чи повірить він мені, що це нова, якщо вона без упаковки? Краще не вводити в оману дитину...
-    А хіба мало машинок без упаковок, етикеток? Скажіть на останній випадок, що перевіряли машинку на роботі, але упаковку там забули.
-    Думаєш, повірить?
-    Є велика ймовірність. І до того ж, хіба йому так потрібна та іграшка з упаковкою? Йому головне, аби мама поруч була, насправді.
-    Аби мама поруч була... - повторила жінка.
-    Ви задумалися... Щось сталося?
-    Та нічого особливого.
-    Мені здається, що ви чимось стурбовані... Навіть мою тезу повторили.
-    Ох, та з сином не можу часу багато проводити. - виходячи з ліфту, мовила жінка. - Все робота, робота і робота. Намагаюся заохотити компанію працювати, тримати в балансі їхнє здоров’я, але... - Ви не можете повноцінно дбати про нас. Деяка частина - це наша відповідальність і працездатність включно. Щоб прийти зі свіжою головою, я завжди лягаю спати вчасно, роблю невеличку ранкову зарядку, аби покращити свій стан. А деякий колега лиш по п’ятницям п’є і це здоров’я йому не додає.  Жінка зрозуміла, про якого «колегу» розповіла Килина. Це був її найнеулюбленіший працівник, через якого виникало багато проблем. 
-    Ось ми й прийшли. 
Пані Валерія відчинила двері. Килина відчувала стурбованість та занепокоєння. «Чому… Чому я нервую у відповідальний момент? « – подумала собі дівчина. 
-    Мамо! 
-    Синку, ти чекав?
-    Так, мамо!
 Вона вручила йому іграшку. Дитина з великим інтересом оглядала далеко не мініатюрний дарунок. - Це тепер твоя автівка, як справжня! - сказала, усміхаючись, Валерія Романівна.
-    Дякую, мамо! - схопившись міцними обіймами за шию, сказав хлопчик.
 Килина усміхнулася. Вона дуже любила дітей і навіть такі милі моменти з дітьми гріли її зсередини.
 Пані Валерія згадала за гостю і сказала: - Дивися, а це моя колега - тітка Килина.  Проте хлопчик тільки пригорнувся до мами, ховаючи обличчя десь у її одежині.
-    Валерію, давай дружити. - присівши, сказала дівчина.
 Хлопчик ще досі боявся.
-    Ну нічого, звикне. - звернулася директорка до Килини.
Килина сказала:
-    А хочеш, я тебе дечого навчу?
-    Ну? - склавши діловито руки, сказав хлопчик. Килина взяла подаровану автівку та за допомогою механізму запустила її далеко-далеко. - Хех, це слабо, я можу сильніше запустити! - взявши машинку, заявив хлопчина. - Ану покажи, що ти вмієш.
 Хлопчик силою правої руки запустив по діагоналі іграшку від одного кута кімнати до іншого.  За цими перепетіями, що все таки скінчилися дружбою, Килина не встигла на свій автобус. - Залишайся в мене, або хочеш, я тебе відвезу. - запропонувала жінка. 
-    О ні, Валеріє Романівно, ви відпочивайте, вам потрібно ще сина вкласти. Я викличу таксі.
-    Ну як бажаєш.
-    Мамо, я хочу, щоб мене Килина вклала спати.Жінки переглянулися між собою.
-    Синку, Килина теж спати хоче. Я тебе вкладу.- А я хочу, щоб мене вклала Килина! - завередував хлопчик.
-    Добре, я вкладу тебе спати. Ви ж не проти, Валеріє Романівно? 
-    Ні.
Вона взяла його на руки і понесла до кімнати.
-    Яку ти казочку на ніч хочеш? -  запитала Килина.- Про лицарів. А краще про автомобілі! - наголосив хлопчик.
Вона його поклала у ліжечко і витягнула з портфелю якийсь зошит.
-    Хм, про автівки... Ну ось слухай... І вона почала довгу оповідь про двох друзів, що посварилися. Проте їх об’єднала одна трагічна ситуація, після якої вони стали не тільки дружити, а й усвідомили, що їх сварка була дурницею. Коли Килина дочитувала останні слова, то вона ненароком задрімала. 
І Валерійко пригрівся у ковдрі й заснув.  Коли пані Валерія зайшла подивитися, чого раптом все стихло, її очі стали банькатими: Валерій спав на нозі Килини, а та заснула з зошитом в руці, обережно обіймаючи хлопця.
 Їй здавалося це милим явищем, хоч доволі дивним. Вона тихо ступила до кімнати та розтормошила свою підопічну. Вона її легенько поплескала по плечу та сказала на вухо: «Йди хоча б до вітальні». Килина обережно прибрала голівоньку хлопчика, але той прокинувся.
-    Ти що, вже йдеш?
-    Ні, ні, ти що? Я тут. - заспокоїла Килина.
-    Не йди.
-    Я тут, з тобою.
 Дівчина зняла з себе товсту спортивку, що містила назву «New York» і вкрила нею хлопчика.
-    Я тут, нікуди не йду. 
Вона його погладила по голівоньці і він знову ринув у сон.
 Врешті-решт вона пішла за жінкою. Вони тихенько зачинили двері, аби не заважати хлопчику.
-    Дивися, ось тут поспи сьогодні...
-    Добре.
 Дівчина лягла в тому, в чому була. Їй було байдуже. Вона просто хотіла спати. Пані Валерія цього хотіла не менш.
 Наступний день видався напрочуд складним. Ранок розпочався від вимагань хлопчика погратися ще з ним, але в Килини ніколи не було сил бити байдики в 6 годин ранку. Проте дівчина пообіцяла, що пограється з ним пізніше і відвела його в кімнату. Її розбудили о сьомій. Тільки цього разу це була пані Валерія.
-    Заважав тобі спати? Вибач.
-    Та нічого, ну розбудив раз о шостій. Я швидко його вклала.
-    Ну що, готова до поїздки?
-    Так, тільки я так додому і не потрапила.- Точно, точно... Що ж, заїдемо до тебе. Візьмемо усе необхідне і повернемося на роботу.  Вони випили ранкової кави, побажали хлопчині гарного дня, що залишався з нянею і вийшли. - Пані Валерію… - раптом розпочала розмову дівчина.
-    Так, слухаю. – уважно спостерігаючи за рухом автівок, сказала жінка.
-    Можливо я лізу у ваше приватне життя… - розпочала своє слово Килина і не довго думаючи, додала: - Не думали про те, щоб знайти собі люблячого чоловіка, щоб і кохав вас, і допомагав із бізнесом. Таким чином Ви змогли б частіше бачити сина.
-    Насправді, я думала про це, але більше не хочу ганятися за чоловіками. Мене цілком не цікавить життя у парі. – зізналася жінка. «З чоловіком», - подумалось жінці. - Зрозуміло. Але все ж подумайте, щоб потім не було пізно.
-    Щоб потім не було пізно... - промовила жінка і подивилася кудись блискучими очима, неначе слова її надихнули на нові дії.
-    Ви так часто повторюєте за мною мої тези. - з усмішкою мовила дівчина.
-    Просто в словах твоїх є сенс.
-    Оу...
-    А чому ти не заміжня? Тобі якраз вже час. Не дівчинка вже, молоко від губ відсохло, забезпечити себе можеш.
-    Я з тих дівчат, що не бажають заміж.- Заміж не бажають дівчата або ті, що вже пережили травматичний досвід у шлюбі, або лесбійки. Хто ти? - Чому ви в цьому так переконані? - поцікавилася Килина.
-    Тому що так і є.
-    Жінки можуть і просто не хотіти, адже шлюб заважає кар’єрі. Так само, як і діти.
 Через годину вони були в квартирі Килини. Пані Валерія її чекала в автомобілі. Дівчина зібрала все необхідне у свій ранець, що носила на роботу.
-    Що взяла? 
-    Ліхтар, павер, аптечку та міні мольберт з одежею.
-    Міні мольберт? - перепитала жінка.- Я люблю малювати. Природа - накращий референс для полотна.
-    Ти мені ніколи не казала, що в тебе це хобі.
-    Ну це майже не хобі. Адже я картини потім продаю. 
Так що це така маленька справа, виходить.
-    Оу... І багато заробила?
-    Достатньо. Я й не дуже майстриня, адже є самовродком, але купують. Як то кажуть, на свій товар свій купець.
-    І те правда...
 В офісі їх вже зустрічали усі працівники. Кожен стояв з власним набитим ранцем, неначе першокласник.
-    Ну що, колеги, готові до поїздки? - запитала жінка.
-    Так! - гуртом відповіли вони. 
-    Добре, що ви в настрої. - сказала директорка і додала згодом: - Через три хвилини під’їде автобус і забере нас. Усі змогли намети принести? - Ні, в мене немає такого, я взагалі ніколи риболовлею не цікавився. - сказав один чоловік. - Що, чоловік і не цікавишся риболовлею? Вперше чую! - вимовила якась жінка з натовпу. «Яке обмежене мислення буває в людей. Невже всі чоловіки мають бути однаковими, як товар, щоб бути схожими в захопленнях?» - подумала Килина. - Добре, я попрошу для тебе намет. – мовила пані Валерія.
 Пані Валерія пішла вирішувати справи з наметом, а Килина тим часом пішла до колеги-подруги.
-    Привіт, ну що ти? - запитала Килина.
-    Привіт, все добре, як бачиш, цілий рюкзак навалила. Хоча не впевнена, чи потрібно там щось так сильно, як моя книга. - з посмішкою мовила жінка.
-    А що за книгу читаєш?
-    Новий роман знайшла. 
-    Ох, любителька романтики. - з усмішкою мовила Килина.
-    Ой та ну, неначе тебе сама ця тема не турбує! Скажи краще: - чого ти з директоркою приїхала? Ви друзі?
-    Та ні, так вийшло, що вона підвезла мене.
-    Ох, ясно.
 Здавалося, її погляд був трохи недовірливим, а усмішка віщувала якусь хтиву думку.  Вийшла директорка і, прямувавши до виходу з їхнього відділу, сказала: 
-    Ходімо, водій вже тут.
Всі попрямували за своєю поводиркою. 
 Вони довго проїжджали поля, міста, села, хутірки, що майже дихали чимось людським, теплим і домашнім. Тим, що можна було зустріти лише у тихих поселеннях, між рядами городів яких віяло справжнім сільським життям і гурчанням трактора, що поспішав зібрати осінню достиглу картоплю. Автобус наближався до чергових гаїв і дібров. Проте на жодному не зупинявся. Врешті один з колег Килини запитав у директорки:
-    Валерію Романівно, коли ми приїдемо?
-    Не терпиться вже побачити? Скоро, не хвилюйтеся. 
-    відповіла з усмішкою вона.
«Її усмішка натягнута. Видно, що дуже стомлена вона», - подумалось Килині.
 Нарешті автобус зупинився. Передні сидіння швидко виходили, за ними не відставали і задні. Директорка, що сиділа з самого переду, пропустила усіх та вийшла останньою.
 Надворі вже хилило на південь. Пані Валерія щось сказала водієві, оплатила проїзд і він чимдуж покинув цю дику, нічим непримітну, на перший погляд, місцину. 
-    Чоловіки, хто розведе вогню? - запитала жінка.- Ми можемо. - висловилися два колеги і пішли по дерев’яні матеріали для багаття, наперед знаючи, що їм все одно доведеться йти. - Чудово... - мовила до себе директорка.  Кожен спокійно складав свої намети. Ті, хто впорався швидше, допомагали приводити до ладу тканинні будиночки своїх добувальників вогню.   Килина собі сиділа тихо і про щось думала. Вона відсторонився від компанії, аби побути на самоті. До чого ж тут була гарна природа!  Сосни, берези, мох - усе створювало небувалу феєричну атмосферу. Ще духовний спокій, - який буває часом так рідко, - додавав радощів Килині. Раптом вона почула говір директорки:
-    Про що думаєш?
-    Так, про своє. - відповіла Килина.
-    Тебе щось турбує?
-    Та так, особисте...
 Більше жінка Килини не чіпала.  «Певно, думає про свою сім’ю, адже навіть даних про них не хотіла вказувати у своїй анкеті», - подумала пані Валерія.  Настав вечір. Багаття дотлівало, команда наїлася тим, що взяла з собою поводирка, і всі стали жартувати. Аж раптом одна з жінок сказала: - Може, хтось знає щось з жахливих історій на ніч? - Я знаю. Про справу БіТіКей чули? Або справу Анатолія Москвина, що розкопував могили хворих дівчат? - запитав один чоловік.
-    Ні. - відповіли гуртом усі.
-    Так ось слухайте... - і він став розповідати про чоловіка у масці страхополоха, що катував, убивав та ґвалтував дорослих, включно дітей. Другий відзначився тим, що з тіл хворих дітей робив ляльки. - Все закінчилося тим, що він згнив за ґратами. Його дух ходить в цьому лісі, як і духи померлих дівчат, яких скривдив шкуродер.
-    Казки для дітей. - сказала пані Валерія. Після такого нікому нічого вже в глотку не лізло. І навряд чи ті, що мали слабкі нерви та забобонні могли зімкнути повіки цієї ночі. Схоже, що такою була і пані Валерія, яка попри свої слова завітала до намету Килини. 
-    Гей, Килино, ти не спиш? - запитала тихенько вона. Дівчина знову була у всьому чорному. Її термобілизна повністю покривала руки й ноги, стискаючи її в міцних обіймах. Пів шиї ховалося за горлечком одежини. Директорка мала думку, що цей комплект був на замовлення, адже дівчина була аномально худою, аби носити стандартні розміри. - Майже, щось трапилося? - запитала Килина. - Та ось... Не спиться, в голову після розповіді чорт зна що лізе.
-    І ви хочете заночувати біля мене, бо вам страшно? - напряму запитала дівчина, знаючи, до чого хилиться справа.
-    Так, ти вгадала.
-    Залазьте, а то по вас тортурник прибіжить. - поглумилася Килина.
-    Килино, догани хочеш? - ображено мовила жінка. - Хм, до намету проситеся, ще й хочете мені догану приписати? Цікава ви директорка, звісно. - мовила з усмішкою Килина.
-    Не можна насміхатися з лідерів.
-    А я дозволю собі сьогодні. Я трохи випила у компанії, тому вільна у висловах. - Он як... Ти швидко п’янієш?
-    Так. Дві кварти горілки - і я вже готова до балаканини, дурних жартів і всього іншого. - А до чого ще готова? - сівши навпроти підопічної, запитала директорка. Не забула за собою і замкнути, аби ніхто не бачив їх з тканинного будиночку. - До чого я готова... А ви як би хотіли? - поцікавилася Килина.
-    Ну... - жінка ближче прихилилася до дівчини і сказала: - До розповіді про твоє життя. - Хм... Я не думаю, що нам варто пригадувати це разом. Мені досі дуже неприємно копатися в минулому...
-    Спробуй відпустити це. Тобі тяжко буде жити з тягарем в душі. Твій тягар для тебе може мати навіть летальні наслідки. 
-    Летальні наслідки... - тяжко зітхнувши, сказала Килина. - Так що там в тебе? 
-    Вибачте, я поки не готова ділитися цією інформацією. - мовила Килина.
-    Ну, як скажеш. Але все ж таки... Щодо чоловіків, вони були в тебе?
-    Ні, жодного.
 «Дивно, у такої красуні не має нікого поруч... Розумна, приваблива, що ще треба?» - подумалось жінці. - Чому? – врешті осмілилася спитати пані Валерія. - Просто не хочу зараз займатися особистим життям і вони за мною не бігають. Та й не треба. «Хм, вона дійсно не бачить, що я для всіх неприваблива? Навіть для самої себе. Розум у наш час нікого не цікавить, якщо ти не гарний і не вмієш висловити свою думку, то ти тінь серед галасного натовпу. А в мене, ні харизми, ні краси, а, може, й кибети небагато.» - подумала дівчина.
-    Он як...
 Пані Валерії стало шкода молодої Килини. Знає по собі вона, що за щастя було мати поруч кохану людину навіть у юні 16 років, а тут таке.  Та хто ж знав, що Килина ніколи й не страждала на брак чоловічої уваги. У неї була біда інша – вона не почувала ніколи щастя. Його майже не було, як пульсу на руці хворого на рак, та вона мала з цим жити.  Боячись, що її орієнтацію розкриють, вона уникала стосунків навіть в університеті. Тому-то тяжко у неї було з довірою, особливо після того, як батько її побив і вказав на вихід. Їй тоді було 15. Він випадково здогадався про її уподобання через телефон, що конфіскував без дозволу, поки вона була в туалеті. Вона й пішла, тільки документи забрала. Цілу ніч вона провела на вулицях міста. Дівчина не знала, куди їй мандрувати. Та все ж на ранок їй в голову надійшла геніальна ідея: - влаштуватися на роботу. Що та вже школа, коли навіть книжок нема? На одному з повідомлень, що вона знайшла на дошці оголошень, йшлося про те, що шукали офіціантку у ресторан. Зарплата була 12 тисяч. Здавалося, непогано.  Вона зателефонувала на той номер і їй втрапилось щастя: цю вакансію ніхто не забрав. Килина зі швидкістю погодилася і стала до роботи наступного дня.  Її трусило навіть від згадки вчорашнього дня. Хотілося й плакати, та вона стримувалася, бо знала, що її сльози нікому не треба. Ні отій тітці, що тільки-но повз неї пройшла, ні хлопцю-однолітку, що, мабуть поспішав до свого друга, ні тим бабусям, що недалеко од неї сиділи на лавці.
 Про квартиру теж подбала: поки телефон був зарядженим, вона знайшла в інтернет-пошуковику житло, що можна було вийняти у її місті.  Найдешевша коштувала п’ять тисяч. «Що ж, доведеться платити, зате хоч з дахом над головою буду», - подумалось Килині.  Вона вжилася в житло і, домовившись про зарплатню в кінці місяця, стала працювати, а згодом пояснила всю ситуацію вчительці. Тільки причини правдивої не назвала. «А може, і ці мене доб’ють та атестата не схочуть давати», - подумала вона.  Книги зі всіма шкільними принадами Килина вернула через свого брата, що привіз їх до неї в квартиру. 
Він сказав наостанок: «Вітаю тебе з вільним життям!», «Ага, дякую!» - саркастично мовила вона.  Насправді від цього всього їй було паршиво. Хто ж підозрював коли, що її вигонять просто за те, що вона кохає? 
 Хоч і минуло з того часу десять літ, вона вже стала тою, ким вона хотіла бути, проте ці чорні плями вона змити не може й досі. І як їх стерти, як нікому виговоритись? 
 Вона сама для себе розуміла, до чого призвело упереджене уявлення про людей. Звісно, воно вже не таке й упереджене, але коли вона нікого не приймала до себе, вважаючи, що її зрадять, то це уявлення перетворювалося у глобальну упередженість. - Слухай, а тобі що важче: відпустити чи прийняти? - раптом запитала пані Валерія.
-    Дивлячись, про що ви.
-    Я про людей.
-    Прийняти. Хоча мені раніше здавалося, коли малою була, що я доволі дружелюбна і хочу мати багато контактів. Тоді було дуже болісно втрачати друга або подругу. Проте, або я була хибної думки про себе, або мене поступово ламали ґринджоли, що траплялися на шляху. - Багато в тебе друзів?
-    Ні, зовсім ні. Тільки один. Мені більше й не треба. Я впевнена у його вірності на всі сто відсотків.
-    А хотіла б ще?
-    Ні. Не хочу витрачати час на пошуки нових. Та й нащо мені багато? Все одно я буду більше працювати, аніж витрачати час на пусту балаканину, що спустошуватиме мене.
«Печально. Контакти роблять людину більш вільною та могутньою. Пуста балаканина іноді може подарувати дещо більше, а не тільки витрату енергії», - подумала собі пані Валерія.
«А з появою коханої, навіть, може, зміню місце роботи і переїду в іншу країну», - подумала собі Килина. - Я бачила, що ти сьогодні мало посміхалася у компанії, а деколи стримувала себе. Ти завжди така? - Так, а що тут дивного? Мені не подобаються жарти, у яких відслідковується мізогінія, расизм, дискримінація меншин і висміювання людей з реальними захворюваннями і недоцінювання проблем. Я до цього ставлюся дуже серйозно. Хіба доречно було назвати перепади настрою Галини «біполярочкою»? Або назвати тяжку оповідь Данила, у якого справді була депресія «параноєю»? Чи за неправильну відповідь Олексія назвати його «дауном»? Це жахливо!  - Мене шокує, наскільки ти до всього ставишся обережно... - не могла стримати думки пані Валерія. - Так і має бути. Серед нас ходять різні люди. І всі такі звичайні, як ми. Але хвороба чи якась інші особливість не робить їх гіршими, аніж інших людей.  «Як не мені знати, що таке зневага?» - подумалось Килині.
Запала мовчанка. Пані Валерія хотіла запитати ще про одну річ у Килини, але не знала, чи не завдасть це питання моральної шкоди. Жінка стала здогадуватись, що в житті дівчини вже щось відбулося, від чого вона зазнала психологічних змін. - Ти завжди носиш одяг зі всім закритим? - Так, мені дуже подобається так ходити. До того ж, зараз холодно, чи не так? - мовила Килина.  Замість короткої відповіді вона вибрала аргументовану і звернула розмову в інший бік, аби більше до неї не було зайвих запитань. Ця частина образу теж була вимушеною.
-    Так, доволі холодно, але в мене не та термобілизна, аби повністю зігрітися. - Дати вам ковдру? - запитала дівчина. - Так, якщо можна. - сказала директорка і мовила далі сумним, безнадійним тоном: - Я так збиралася, дурна, що свою забула. 
-    Не переймайтеся, все буває. - сказала Килина і простягла ковдру.
-    Спасибі величезне. - подякувала жінка і стала готуватися до сну.
-    Будь ласка. 
 Настала одинадцята година. У наметі не було видно навіть силуету. З декількох палаток ще виднілося світло, і в далечині здавалося, що то маленькі зелені ліхтарі, що статично плавали собі на землі-озерці. Не вимикали світла і пані Валерія з Килиною у себе, а лежачи тихо розмовляли між собою. Минала година, дві, а вони ніяк не могли наговоритися. Директорка тихо розпитувала про деталі життя, аби не зачепити щемливу струну підопічної. Проте вона побоювалася, що душа дівчини виявиться льодом на озері з вразливим місцем – один невірник крок по ньому, і ти провалилась.
-    А що там твій брат? Має жінку? - спитала пані Валерія.
-    Так. І діти вже є. Іноді спілкуємося, коли є час. Іноді з його дітьми бачуся. Вони такі милі і прикольні! Якось його молодший син, якому два роки, додумався відчинити двері ванни хитромудрим способом на його вік: - підставив стілець і натиснув на ручку. От диво маленьке! - Ти любиш дітей. 
-    Дуже. Але для мене значення «любити дитину» набагато глибше, аніж в інших батьків. 
-    Що ти маєш на увазі?
-    Особисто для мене, - любити дитину - любити її всяку. Окрім випадку, коли ця дитина стала справжньою убивцею-рецидивісткою, та й те це ще до батьків претензії за це. 
-    Якби я була матір’ю, то хотіла б дати гарантію дитині, що вона буде у повній безпеці зі мною і що на мене можна покластися, коли буде морально тяжко. - додала Килина.
-    Ти вже хочеш дитини, як багато про це думаєш.- Насправді, у мене було бажання привести на світ дитину з 18 років, але я розуміла, що мені зарано. Але думати про батьківство треба заздалегідь. Тим паче, мені є на чому навчатись. Кожному з нас є на чому навчатись та будувати власну стратегію виховання. - Ти дуже розумно все розповідаєш. Ти справді думала про дитину всі ці роки?
-    Так. Думаю, що через рік або два я подумаю про те, аби завагітніти. Поки що я думатиму про підготовку до цього всього.
-    А чоловік?
-    Робитиму ЕКЗ. Це вже точне рішення.- Та нащо тобі те ЕКЗ? В тебе ще є час знайти чудового чоловіка.
-    Я не бажаю шукати собі когось до пари. Все одно в будь-якому випадку треба розраховувати лиш на себе. 
 Пані Валерії стало знов шкода дівчину. «Що ж в неї таке сталося, що вона так налаштована?» - подумала вона.
-    Будеш показувати свою дитину бабусі і дідусю?- Ні, нізащо. - різко відповіла дівчина і додала: - Вибачте, просто...
«А ось і її крихке місце на льоду життя. Я так і знала. Потрібно завершити розмову», - подумала жінка. - Нічого страшного. Відпочиваймо, завтра буде в нас ще один вихідний у лісі. 
 Наступного ранку першою прокинулася Килина. Здавалося, вона була в якомусь утопічному сні, але все відбувалося наяву: пані Валерія, разом з нею закутана в ковдру, обіймала її, поклавши голову на рамено. Рука Килини опинилася на талії жінки, а інша, ліва, була відкинута вбік. Дівчина боялася поворухнутися навіть на сантиметр. Вона не хотіла розбудити директорку. Та через п’ять хвилин вона все ж прокинулася. Будильник на телефоні розбудив її.
-    О, вже сьома година. - сказала вона.
Її очі та голос відповідали її стану. Вона нагадувала Килині маленького совеня. Дівчина мимохіть посміхнулася.
-    Так, вже сьома. Пора вставати. Тільки зараз пані Валерія помітила, у якому положенні вони знаходяться. Їй стало дуже незручно перед Килиною.
-    Ой, я на тобі заснула... 
-    Та нічого, заспокойтеся. Сподіваюсь, вам було тепло спати поруч. - усміхнувшись, сказала дівчина. - Насправді так, було дуже тепло. І твій плед допоміг мені, дякую. - Немає за що. 
 Вони стали потроху приводити себе до ладу та виходити з палатки, аби інші колеги нічого не стали вигадувати та не розносити плітки по світу. Серед еллінських демонів були навіть чоловіки, хоча для всіх це рідкісне явище. Але, схоже, у фірмі пані Валерії зібралися особливі чоловіки, яких долі інших людей особливо цікавили. 
 Вийшовши з халабуди у світ, виявилося, що окрім них уже всі повставали.
 Директорка пішла комусь телефонувати у ділових справах, а Килина попрямувала до своєї коліжанки. - А, Килино, ти нарешті прокинулася! - сказала Марія.
-    Так, але хіба сьома ранку - це пізно? - запитала дівчина.
-    Для мене так. Я взагалі о шостій встаю... - сказала Марія і приглянувшись до шиї, запитала: - Ой, а що це в тебе? 
-    Де? - запитала вона.
-    Ось. - усміхнувшись, вказала на місце Марія. 
 Килина взяла телефон і повернула дисплей до шиї. 
Там був розтертий, але міткий слід від помади. - Килино, чого я по тебе не знаю? - єхидно запитала дівчина.
-    Я не знаю, що це... Звідки це? 
-    Не роби вигляд, що ти нічого не знаєш. - мовила тихіше дівчина та прошепотіла на вухо: - Я бачила, ти з намету разом з Валерією Романівною виходила. - Маріє, це нічого не означає, вона була заміжньою жінкою! Їй стало холодно, вона забула ковдру, от і перебралася до мене.
-    Ой та ну. Все не так, як тобі здається. Я взагалі-то...Дівчина не встигла договорити, бо Килину покликала пані Валерія і та одразу почимчикувала до неї. - Ну що, Килино, готова до завтрашнього дня? - запитала директорка.
-    Так, я і сьогодні готова. - сказала дівчина і тим часом зиркнула на губи директорки. Помада була точно такого кольору, як на камері її телефону. Щоправда, дисплей отемнив відтінок, але Килина все одно змогла вгадати. Тим паче, інших версій щодо цієї ситуації у неї не було.
-    Допомагатимеш мені у приготуванні їжі?- Так, якщо вам треба поміч... - сміливіше промовила Килина.
-    Що ж, розпочнемо з риби. Розрізай рибу, а я буду вправлятися з картоплею.
-    Добре.
 Далі робота йшла мовчки. Пані Валерія уважно спостерігала за тим, як працює Килина. Її вміння вправлятися з м’ясом та тонкими, майже непомітними кістками, дивували директорку.  Та найбільше вона здивувалася, коли дівчина дуже швидко почистила моркву, розрізала окріп, нарізала хліба та виконала іншу кухонну роботу. Так швидко, ніби самурай, що безпощадно і миттєво знищував своїх ворогів на болі кривавого ворожого бою. - Ти не казала, що вмієш гарно готувати. І так швидко. - промовила пані Валерія врешті-решт.
-    Мені довелося навчитися.
-    Тобі мама не готувала? 
-    До п’ятнадцяти років. - закидаючи овочі у воду, сказала Килина.
-    А далі?
-    Далі я сама жила. - коротко відповіла дівчина.
-    Зрозуміла...
 Знов запала мовчанка. Килина тихо помішувала уху, яка мала зваритися за лічені хвилини, а пані Валерія прибирала лахи та сміття, що залишилось після готування.
«Вона не хоче говорити на цю тему. Батьки щось їй зробили... Певно, вона жила одна з 15 не просто так. Як же ж дізнатись у неї про все?» - гадала собі жінка.
-    Все, готово! - сказала дівчина.
-    Чудово, клич усіх їсти.
 Незабаром біля вогнища зібралася ціла юрба колег. Всі вони стояли з мисками, що були готові до того, аби у них щось насипали. Про ложки ніхто теж не забув.  За десять хвилин ухи, як не було.
-    Оце зголодніли! - сміючись, сказала директорка. 
Здавалося їй ніколи ще так не було смішно.  За нею слідом стали сміятися її працівники. Вони, як перегоріла гірлянда, у які стали розбиватися лампочки, перехопили той сміх і по порядку стали самі сміятися.
 Директорка вирішила, що їм потрібно відійти від табору хоч на триста метрів і оглянути місцевість. Адже їхнє місце хоч і було привабливим, але трохи набридало і в пані Валерії од того починалася жага до пригод. Єдиними, хто не погодився йти - подруга Килини та чоловік на ймення Василій. Він був прибиральником у їхньому відділі. 
 Директорка мовила, що вартувало б ходити по парі. Килина одразу попросилася до директорки. Вона була не проти.  
 Панни пішли на північ. Спочатку вони не обмовились й словом. Ні з того ні з сього Килина завищала.
-    Господи, що сталося? - перелякалася пані Валерія.
-    Бачили, там м-миша! - сполохнулася дівчина.
-    А з мене вчора насміхалася, буцімто, я боюся чогось. - посміхнувшись, сказала жінка.
-    Так-так миша справді існує! 
-    А якщо я боюся убивці, то це не в рахунок?
-    Але ж тут, крім нас, нікого немає! - Це на перший погляд здається. А потім по ночах лазять різні убивці.
Дівчина вагалася пару секунд, а потім сказала: - Так залишайтеся цієї ночі у моєму наметі. Вдвох не так страшно буде. 
-    Це здається непоганою ідеєю. - обдарувавши усміхом, мовила пані Валерія.
-    Де ви залишили на ці дні свого сина? Він теж з нянею чи як?
-    Ні. Я залишила його у своєї матері. Інколи няню прошу, щоб приходила, провідував, поки мене нема. Мати у мене хоч на внука сили має, але вже трохи слабувата. 
-    Зрозуміло… - сказала дівчина і, трохи подумавши, додала: - ну що, ходімо назад? 
-    Так, пора вже...
 Вони вернулись і разом попрямували до намету. Тільки на мить жінка зупинилася, аби спитати в Марії, чи усі на місці.
-    Ну, що пересвідчилися? Усі прийшли?- Так, так... Ох, так нагулялася. - позіхаючи, мовила пані Валерія.
-    Чисте повітря корисне для здоров’я. У дібровах якраз добре буде. Поки ми їхали, то ніяких заводів я не спостерігала. Хіба що з інших трьох сторін треба подивитись... - сказала Килина.
-    Та тут все добре. Якби був який завод, то і палиці дерева хорошої не стало б. Усе залило кислотними дощами і токсичними вітрами.
-    І те правда. - погодилася Килина. Цієї ночі вони почули швидко. Чудова погода і чисте повітря, що набило їхні легені, справді далося в знаки. 
 Наступного ранку було все так само: жінка добре вмостилася на плечі підопічної, поклала руку на талію, тільки цього разу ще й ногу накинула. Килина приємно здивувалася. Це вже її так не лякало, як минулого разу, вона навіть спробувала  не помітно покласти свою руку на ногу пані Валерії. «Я думаю, вона буде не проти», - подумала Килина. Директорка не бачила всього дійства і тихо собі спала.  Валерія зробила вигляд, що спить. Їй було добре поруч з пані Валерією, і вона вже не приховувала цього навіть від себе. Поки був час, вона вирішила використати ці миті. «А раптом такого більше не буде?» – подумала Килина.
 Цього дня вони мали вертатися додому. Виїзд був запланований на десять сорок, тому пані Валерія вирішила себе побалувати і поставила будильника на 9:00. У Килини було ще цілих дві години, щоб побути біля своєї директорки. За ці дві години вона вдало скористалася моментом і притулилася ближче до неї. Їй подобався навіть її стійкий запах парфумів. Вона вважала, що керівниці він дуже пасує як фігурі, що править цілим колективом. Не знає вона, чи обирала вона за власним смаком чи ні, але під її брутальний образ і її емоційно-інтелектуальні характеристики цей міцний і рівночасно стриманий аромат був просто ідеальним. Прямо в яблучко! 
 Килина пахнула чимось солоденьким. Здавалося, всі солодкі парфуми вона перепробувала, але фаворитом залишився не надто солодкий, в дечому також стриманий запах.
-    Ох, котра година? - прокинувшись, запитала пані Валерія у себе.
Вона помітила, що повіки Килини були зімкненими. Вона ще дрімала.
-    Ох, знов я на ній, бідолашній, заснула... - мовила до себе пані Валерія.
Її неабияк здивувало, що її ногу тримала спляча Килина.
Нарешті розкрила повіки і сама дизайнерка. Подивилася на свій телефон і мовила, неначе до себе:
-    Вісім п’ятдесят дев’ять...
-    О, так я вчасно, навіть хвилина залишилася. - мовила директорка.
-    Ну що, йдемо снідати?
-    Так.
 Сьогодні зранку їх чекала смачна їжа - їхні дві колеги приготували гречневу кашу, а на десерт вигадали невеличкі канапки зі згущеним молоком. Щоправда, вони за столом були одні. Один з їхніх колег тільки-но покинув стіл.
-    Набралася натхнення на нові ідеї? - запитала пані Валерія.
-    Так. Тут такі пейзажі... Неймовірна краса і співи пташок... Ух, це щось неймовірне! - з посмішкою мовила Килина.
-    Бачу, тобі тут дуже до вподоби. - Так, мені подобається природа. І сільська місцевість… Планую з’їздити у стару бабусину хату колись. - А бабуся жива? 
-    На жаль, ні… - сумно мовила дівчина і з глибшою нотою додала: - Певно, це єдина, хто мене дуже любив. Завжди жаліла, навіть за найменші промахи могла похвалити…
-    О, співчуваю… - сказала жінка.«Здається, її батьки були строгими у вихованні. Занадто», - подумала пані Валерія.
 Вони говорили довго, а потім збагнули, що їхня їжа перетворилася на локацію Льодяникового періоду. Каша промерзла осінньою прохолодою, як і канапки, які стали крижинами, що згодом одиноко плавали в сміттєвому пакеті.
 Доходило до півдня. Люд у лісі став метушитись, перевіряти лахи і балакати про бажання швидше потрапити додому, бо, як кажуть, у гостях добре, а вдома ще краще. 
Проходивши до своїх речей, Килина почула цікаву розмову:
-    Для чого українську мову вчиш, Тарасе?
-    Вона цього заслуговує.
-    Хто?
-    Земля моя рідна. Вона стерпіла такої кривди, якої не стерпіла жодна земля світу. Гірки сльози, краплі крові, підлість, ненависть, заздрість і зазіхання на неї... Я маю вчити мову так, аби передати усю біль її через слова синам і донькам своїм, розумієш?
 Парубок тільки кивнув головою. «Цікава розмова, наповнення сенсом та драмою. Та що поробиш, коли історія України - ще та драма або навіть гірше - трагікомедія. Попри купу спроб нас знищити, ми скачемо, як живчики, бо нам нічого не залишається, як крізь сльози сміятись», - подумала Килина.
 В автобусі Валерія Романівна сиділа там, де й завжди, а Килина на неї тихо споглядала. Марія, що сиділа поруч біля неї, уздріла той погляд і тихо спитала: - Так ти кажеш, ви просто там у наметі ночували? - Маріє! Я тобі казала уже всоте, що між нами нічого немає, вона гетеро жінка, я теж!
-    Ти гетеро дівчина? Серйозно? Чом ти витріщаєшся на неї? 
Таке розкриття привело до шоку дівчину. -  З чого ти взяла? І до того ж, неначе ти ніколи не розкидала баньки на своїх симпатичних подруг? І не кажи, що такого не було. - мовила вона, неначе винуватила подругу.
-    Було ж, звісно. – погодилася коліжанка. – Але ти думаєш, що я маю неймовірний захват від жіночих тіл, як в тебе? Гадаєш, не бачу, як часом на Валерію Романівну позираєш? Це не погляд звичайної гетеро, що з цікавості оглядає. Ти нею захоплюєшся, як жінкою, в тебе очі світяться і щелепа висне. - Ой, так, так, розповідай. - саркастично мовила Килина.
-    Мене не обдуриш, я усе бачу. І за цей місяць ти навіть на Олексія не подивилася, він такий красень!  Килина мало не розсміялася. «Олексій Гарань - привабливий? Звісно розумію, що не маю права засуджувати чужі обличчя, але Олексію було дуже далеко до ідеала. Зарісша борода, солов’їне кубло на голові, чудернацькі окуляри, заплямована сорочка - усе це вказує на нього», - подумала Килина. - Бачиш, тебе чоловіки зовсім не цікавлять. - зауважила Марія.
-    Розумієш, ти не того в приклад поставила. Знайшла ідеала. Він не доглядає за собою, погано виконує обов’язки, а гроші у барах зникають після зарплатні. 
Наскільки мені відомо, у нього були дружина і діти... 
Але він і їх пропив.
-    Ну так, є темне минуле, але ж він красень! - Ну для кого як. Чому він взагалі змінюватись не хоче, життя своє перевернути з ніг на голову? Ось для мене це питання. Так, ми не найкращі у своїй справі. І не найгірші. Проте треба над собою наполегливо працювати, аби довести насамперед собі, що ми можемо краще. - сказала Килина.
-    Так, що правда, то правда. - погодилася  Марія.
-    Кхе, і взагалі-то, красень - це Валентин Онопрієнко. Розумний хлопець, є про що побалакати, не має шкідливих звичок, до жінок ставиться чудово. - О, так. Валентин взагалі топовий чоловік. Якби ж знати, що він не одружений, то сама б заміж за нього вийшла...
-    Так спробуй побалакати з ним і тонко розпитати про особисте. - Ніяк не наважусь...
-    Допоки будеш чекати вчорашнього дня - то щастя проґавиш.
-    І це теж... Ну добре, спробую.
-    Маріє, я весь цей час думала про одну річ. Ти мені в лісі почала розповідати про щось, але так і не закінчила розмову, бо Валерія Романівна мене покликала. 
Що ти мені хотіла сказати? 
-    Коли? - запитала дівчина, перебираючи в умі купу фрагментів, коли вона не завершили розмову з Килиною.
-    Тоді, коли ми балакали за ковдру.- А... Справа в тому,  що Валерія Романівна брала ковдру. Я сама бачила, як вона виклала її з ранцю у своєму наметі. - прошепотіла Марія.
-    Он воно що...
 Килина ринула в думки. «Чому ж вона тоді просилася до мене, прикриваючись причиною, що забула ковдру? Це все так дивно».
-    Може, вона ту ковдру іншому кому віддала, а сама до мене подалася? - припустила Килина. 
-    Можливо, але малоймовірно.
-    Ну так, можливо, їй і справді було лячно самій спати.
-    Ти хоч сама в це віриш? - поцікавилася Марія.- Я вірю в те, що це може бути правдою. Але, зрештою, яка різниця, де вона заснула? - Для неї, може, й без різниці, але для тебе, люба Килино, є різниця.
 Дівчина, прикриваючись обґрунтованими версіями і справді трохи вірила в те, що жінка щось має до неї. Проте не хотіла заглиблюватися у цю віру, аби й справді не повірити у те, що могло виявитися солодкою брехнею.
Далі Марія та Килина заповнили нудну пустоту смішною балачкою.
 Приїхали вони о третій дня. Пані Валерія вирішила, що вже всі потомились, тому відпустила всіх по домівках. Та й вона не була впевнена, що на її питання: «Чи є у вас сили?» вона почула б відповідь, що її задовольнила б. Певно, залишилася б тільки з нею Килина. 
-    Килино, а ти можеш затриматись на годинку? - Так. В мене хоч трохи і болить спина від проїзду, але втома не катастрофічна і я рада вам допомогти. - Добре, я на сьогодні перенесла зустріч і... Мені потрібно, щоб ти замінила роль секретарки. 
-    Секретарки? - остовпіла дівчина.
-    Незвично? Тобі сьогодні нічого не треба робити, окрім як приносити каву. Дзвінки на телефон можуть приходити, але дуже рідко. Я про все потурбувалася заздалегідь.
-    Добре, я зрозуміла. - сказала Килина.Вони зайшли до кабінету і жінка видала спец. форму, яку зазвичай носила її секретарка, Олеся. - Ось, переодягнися. Знаю, не любиш спідниць, але сьогодні треба. - мовила з усмішкою жінка. Вона давно помітила, що ніколи, нізащо Килина не одягала спідниць або суконь, лиш штани, як шаровари носила.
-    Ох, добре. - тяжко зітхнувши, мовила дівчина та взяла уніформу. 
Вона пішла до туалету і через дванадцять хвилин постала перед керівницею в новому образі. Для пані Валерії здавалося, що в Килині нарешті відкрилося щось сексуальне, коли вона змінила образ. За лахами кілера неможливо було розгледіти таку красуню. Тепер блуза, заправлена у спідницю до колін, підкреслювала усі принади дівчини.
-    Килино, ти... Неймовірна! - захопливо сказала вона.- Навіть не знаю.
-    Та от справді... Чому ти раніше не носила спідниці і сукні? Вони підкреслюють твою фігуру. - Ой, та ну, яка фігура? В мене чоловіча статура, тільки плечі не широкі. 
Пані Марія хотіла щось сказати, але в двері її кабінету постукали.
-    О, це пан Витвицький. - сказала монотонно Валерія Романівна Килині і додала у сторону дверей: - Заходьте!
-    Добридень, пані Валеріє.
-    Доброго дня. Ну що, сідайте, розпочнімо переговори.
-    Навіть горнятка кави не запропонуєте? - Запропоную, не перейматеся. Килино, принеси дві кави, будь ласка. Мені, як завжди, без цукру. - Добре, зараз. - тихенько, неначе миша, мовила дівчина і понеслася до кухні, де стояла кавова машина. «Точно не просто так сказала про свої смакові уподобання щодо кави. Я ж їй ніколи її не робила», - подумала Килина.
Тим часом, коли гаряча, міцна і темна кава насипалася в чашки, на третьому поверсі йшла серйозна, напружена перемовина.
-    Тобто ви справді вважаєте, що я маю робити більший вклад тільки через піар моєї компанії з вашого боку? - запитала жінка. - Ви розумієте, що йдеться навіть не про жалюгідні тисячі, а про цілі міліони! - Розумію, але впізнаваність, як і краса, потребує жертв. 
-    Хм... Ви не хочете йти на поступки, і я теж. Що робитимемо? - запитала пані Валерія. - Ви розумієте, до мене часто звертаються компанії з контрактами, бо до мене вже довіра є. Якщо ви підпишете зі мною угоду, то для вас це подвійна вигода - і знати про вас більше будуть, і звертатися теж.
 Для пані Валерії був вибір занадто складним. А раптом у цього старого щось лихе на умі? Щоб пересвідчитися у цьому, вона ще раз переглянула умови контракту. Там все було «чисто». «У разі невиконання умов з однієї зі сторін угода розривається автоматично» - зазначалося у тексті. «Я зробила прикру помилку, що мало надибала інформації про цього чоловіка», - подумала директорка. Звісно, про нього відгуки були здебільшого позитивними. А здеменшого? Вона цього не перевірила.
 Раптом у двері постукали і ввійшла Килина. Вона на секунду розрядила атмосферу, що панувала у кімнаті. - Ось ваша кава, а ось ваша. - розставляючи горнятка, говорила Килина.
-    О, пані Валеріє, не знав, що у вас такі гарні секретарки. - усміхнувшись, мовив чоловік.  Його сива борода по краях аж підскочила од тої раптової посмішки, що він демонстрував. Килині було це огидно чути і вона трохи скривилася, неначе з’їла зіпсований помідор. Цю гримасу помітила лише пані Валерія.
-    Валерію Романівно, можете на секунду вийти? Питання дуже важливе. - тихо мовила дівчина. - Добре, ходімо. Зачекайте секунду, пане Володимире, я зараз повернуся.
 Вони вийшли. Килина взяла жінку за руку і відвела її ще на декілька метрів від дверей, аж до вбиральні, що була неподалік. - Килино, що сталося?
-    Валерію Романівно, здається, я впізнаю цього чоловіка. 
-    Тобто? Це твій знайомий?
-    Ні, але серед ваших працівників ходили чутки, що оцей чоловік темними ділами займається. У вас працює тут така дівчина, Марія. Раніше вона працювала журналісткою.
-    А, це наша менеджерка з продажів?- Так. Вона говорила, що у 2010-х роках про нього купу статей писалося. Одна стаття говорила про те, що він надурив не тільки простих людей на гроші, а ще й іншу компанію. Обвів її навколо пальця тим, що угоду підсунув доволі «органічну», але потім підписи директора використав у інших потрібних йому документах. Найняв якогось майстра, що уміє підроблювати почерки, от і маєш...
-    Що ти цим хочеш сказати? Те, що він небезпечний?- Так, у вас компанія хороша, якісні продукти виготовляє, люди задоволені. Так, поки ви просуваєтеся поганенько, але то виправити за допомогою SMM-спеціалістів можна. А цей чоловік... Бог зна, що він надумав.  Будьте обережні, добре? - мовила Килина.
-    Не переймайся, все буде добре. Дякую, що мені розповіла про такі новини.
-    Будь ласка. Добре, не буду затримувати вас, піду.
Пані Валерія посміхнулася Килині та пішла. «От виродок, хотів у мене компанію віджати?» - подумала розлючена жінка.
 Вона була дуже злою, але стримувала себе. Зайшла мовчки до кабінету, подивилася на те товсте тіло, на якому мало не рвалася сорочка і летіли ґудзики. Видихнула гарячий пар з калинових уст і мовила: - Я подумала добре над вашою пропозицією. На жаль, я маю її відхилити. - Добре, але подумайте, що...
-    Я подумала. - перебила пані Валерія, не бажаючи слухати ніяких переконань.
-    Це ваша секретарка вам щось наговорила? Я чув, ви з нею розмовляли.
-    Моя секретарка розповідала про проблеми, що виникли із санвузлом. - стримано наголосила жінка. - Вона тут ні до чого, будьте певні.
-    Ну як хочете, - ледве вставши із стільця, в якому застряг, пан Витвицький мовив далі: - Знайте, що втратили шанс на міліон стати відомими!
«Так, уже плачу», - подумала пані Валерія.
-    Вас провести? - лиш запитала вона.
-    Ні, не треба. - нервово наголосив чоловік. Він був бізнес інтелігентом. Виходячи з кабінету, поставив стільчик на місце, навіть знайшов сил вклонитись із величезним пузом, що виросло чи то від грошей, чи то від пива, або від того і того рівночасно. 
Або ж то вже було вікове.
 На кінець не забув взяти свою палицю та не відірвати двері директорці, хоча він вважав, що було за що.  Коли кроки цього громадного чоловіка зовсім стихли, жінка спокійно видихнула, відпустивши тривогу останнім вагоном.
-    Нарешті це закінчилося... - подумала вона. Через п’ять хвилин ввійшла Килина. За її, як завжди, блідим лицем можна було сказати, що щось сталося.
-    Що таке, Килино?
-    Цей чоловік дивний. М-мало того, що вилетів, неначе навіжений, та ще й як на рецепшені уздрів мене, то просканував мої очі власним поглядом. Так витріщався на мене, неначе я його будинок спалила. - Ох, вибач, просто йому не сподобалося, що я відмовила.
-    Все ж таки, цей контракт чомусь для нього був важливим.
-    Чомусь... - задумалася пані Валерія.«Якщо моя компанія не така вже й популярна, як він гадає, то нащо возитися йому, впливовому, зі мною? 
Певно, щоб вкрасти те, що є в мене зараз».
-    Валерію Романівно, я вже можу зняти цей одяг?- Що, вже не можеш витримати спідницю? Не твоє, пане Килино? – почала брати на кпини жінка.  Килина поглянула з докором на директорку, розставивши руки в боки.
-    Килино, чого ти? Навіть пану Витвицькому сподобалося.
-    Тому й не хочу носити. Не обожнюю чоловічу увагу. 
-    скривиши обличчя, мовила дівчина.
-    А як же ти заміж будеш виходити?
-    Я вже говорила, не планую. - заявила дівчина.- Он як... Хм... Але ж без кохання жити неможливо. - наголосила жінка.
-    Я звикла бути самотньою, розумієте? Мені це було потрібно у років шістнадцять, і в 23 почувалася, неначе самітниця на все життя. А зараз мені не горить, загалом...
-    Добре, якщо хочеш, знімай зараз все. - мовила пані Валерія.
-    Добре, зараз поверну одяг.
 Настала четверта година. Через десять хвилин Килина повернулася в тому, в чому й була. Речі, що давала пані Валерія, були ідеально складеними. - Чекати автобуса довго, я бачу, ти втомлена... Давай я тебе підвезу додому. - запропонувала пані Валерія.
-    Та не переймайтеся, зі мною все гаразд.- Та що ти? По тобі видно, що ти не проти подрімати, ще будеш на зупинці Бог зна скільки сидіти. - Ну до наступного маршруту двадцять хвилин, і якщо поквапитись, я встигну. 
-    Тим паче. Давай просто відвезу тебе і без поспіху буде тобі.
-    Ну... Добре. - тихо погодилася Килина. У машині вони їхали мовчки. Дівчині не хотілося говорити до пані Валерії, бо вона занадто соромилася, та за деякий час мовчанка все ж видавила одне питання, що турбувало її. - Як пройшла ваша зустріч?
-    Думаю, завдяки тобі чудово. - сказала вона, усміхнувшись.
 Дівчина усміхнулася услід своїми пухкенькими губами.
-    Поясни мені, що таке оце твоє... SMN чи як? – раптом запитала директорка.
-    SMM - це способи просування свого продукту в соціальних мережах.
-    О, я зрозуміла... Ти казала, цим займаються спеціалісти, де їх шукати?
-    Навіть дивно, що ви цього не знаєте, але нехай. У соціальних мережах багато оголошень з приводу таких запитів є. Та й в Google, якщо ви шукатимете, то знайдете. Ми ж не живемо в епоху Undernet, коли оголошення у нас зазвичай були на дошках, а про смм-мників ніхто майже не чув. У вас все вийде. - Дякую, що роз’яснила, просто я вперше рекламу брала у 2016 році, тільки коли починала бізнес, то тоді моя реклама зазвичай на банерах була. І в буклетах. 
-    О, ну тоді вже й підлітки знали про слово «піар». 
Напевно, ви не дуже «в темі». 
-    Так, напевно.
-    Виходить, на час заснування компанії вам тоді було, як мені? - відмітила Килина.
-    Еге.
 Нарешті вони приїхали. Пані Валерія допомогла занести лахи, що залишилися від кемпінгу у передпокій квартири. Килина не хотіла просто так відпускати жінку. Їхнє усамітнення в квартирі вона хотіла використати, як слушну нагоду для однієї справи.
-    Валеріє Романівно, не йдіть поки... Я чаю зроблю.
-    Добре, не можу відмовитись. - сказала вона.
 Килина посадовила пані Килину за стіл. І пішла до кухні робити чай. Допоки вода з труб доводилася до кипіння, у Килини був шанс зблизитися хоч трохи з директоркою. У неї заболіла спина, і дівчина миттєво опинилася біля неї:
-    Часто спина у вас болить?
-    Так, сидяча робота покалічила спину... Килина стала масажувати плечі жінки. Від величезного задоволення пані Валерія застогнала, немов від болю. Але то було від величезної приємності.
-    Хочете, я вам зроблю масаж? 
-    Я не проти. Тільки меж лопаток, будь ласка. - сказала жінка, роблячи задоволені гримаси. - Зараз, час заллю вам. - усміхнувшись, мовила дівчина.
Вона покинула свою роботу і підійшла до кухні. Наповнила чашку окропом, все перемішала, та разом з печивом подала на стіл директорці. Допоки чай прочахав, дівчина далі масажувала жінку і розпитувала про усі її болячки. 
-    Валеріє Романівно, ви обстежуватися в лікарні? 
Може, у вас серйозні проблеми зі спиною.
-    Можливо, але мені ніколи.
-    Вас немає зовсім нікому замінити?
-    Ні, але думаю про те, аби знайти заступника. - Шкода, що нікого наразі немає. Можливо, хоча б на вихідних перевіритеся?
-    Не можу, я Валерію обіцяла, що гуляти підемо.
-    Як що, я можу Вас замінити. Або Орину з відділу кадрів поставити. Вона знається на управлінських ділах дуже добре. Бо, я не як, а до лікаря хоч раз в рік треба. 
«Звідки в неї такі пізнання про цю бухгалтерку? Вона що, як агент таємний, всіх підряд вивчає?» - подумала жінка.
-    А ти хоч сама ходиш? – запитала в Килини директорка з докором.
-    Так, перевіряюся. Навіть коли панічні напади починаються, то тоді обов’язково ходжу. - Панічні напади? - здивувалася жінка. - Так... В мене іноді підвищується тиск і починаються симптоми у вигляді паніки. Навіть не знаю, що це.
-    А лікарі що кажуть?
-    Вони не можуть визначити поки природу цих нападів.
-    І давно це в тебе?
-    З вісімнадцяти років.
«Схоже, з її минулим життям точно щось не так», - подумалось жінці.
 Чай прочах. Поки жінка його пила, дівчина мовчки її масажувала. Прощупувала через сорочку кожен її м’яз,  кожну кісточку, кожну жирову клітину. Проводилася долонями по її плечах, боках. Коли вона проводила по талії, то її щоки загоралися полум’ям. Заразом із масажем думала про один відповідальний крок.
-    Боже, Килино, твої руки - це диво. - встаючи зі стільця, мовила пані Валерія.
-    Ой, та годі, це звичайний масаж. - стала ніяковіти Килина.
-    Та перестань... Це справді було чудово, я навіть розслабилася після тяжкого дня. - сказала вона. «Я б вам все масажувала, і в офісі навіть, аби ви були зі мною», - подумала Килина.
-    Ну що, проведеш? 
-    Так... - тихо відповіла дівчина. Тільки-но вони ввійшли в передпокій, і Килина стала перед пані Валерією.  Та дивилася на неї очима нерозуміння та здивування.
-    Щось сталося?
-    Валеріє Романівно... - вона вхопила її за щоки та поцілувала.
 У ті секунди вона думала лиш про те, як їй соромно і що її чекає далі. Їй було дуже страшно, але й стриматись, аби не поцілувати жінку, в яку закохалася по самі вуха, в неї теж вже не вистачало сил. - Килино... Що ти... Що ти таке робиш?! - сполохнулася пані Валерія і шмигнула з будинку. За хвилину її сліду, як не було. Після цього вчинку Килині було дуже погано. Вона замкнула двері і відчула, як її горло охопив ком, що стискав її, немов камінь, що перетискає потік струмка. Серце на мить зупинилося. Дівчина не стримала сліз. Вони рясно покотилися по її щоках.  Дівчина пішла у ванну, аби її точно ніхто не почув. Там вона дала волю усім своїм емоціям. Килина кляла себе, картала, винила за те, що сталося.
 «От я наївна дурепа... На що я сподівалася? На те, що мене покохає жінка, яка за цей час не виявила ніяк своїх почуттів до мене? Тим паче, що вона гетеросексуальна».
 Вона не виходила з ванної кімнати півтори години. На цілу годину у неї назбиралося моря сліз, а іншу півгодину вона витратила на те, аби привести себе у порядок. Її напухлі і червоні очі довго не сходили, тому аби їх заспокоїти, вона витратила багато проточної води. Коли вона вийшла з кімнати, вже почало темніти. Вона не стала до кухні, бо їй зовсім не їлося. Килина пішла до спальні та взяла клаптик паперу, на якому стала писати:
 «Думка номер 189: Схоже, я неправильно вчинила щодо неї. Але я не знала, як по іншому зізнатися в почуттях, інакше це було зробити було соромно і страшно... Я не хотіла дивитись їй у вічі, але мені було все одно соромно. 
 Чи повірить колись вона в те, що мої почуття до неї якнайщиріші і якнайчистіші? Що ж робити, коли мало не кожна людина мого життя була проти ЛГБТ і я все мала тримати в собі?»
 Навіть цей шмат просочився вологістю і розчиненою сіллю в ній. Килині було дуже тяжко про це згадувати. Вона розуміла, що в цьому житті нікому не потрібна. Бо навіть в особистому житті не складається. - Найкращий друг - це щоденник. Він вислухає тебе мовчки. Найкраща подруга – подушка, - виридаєш усю біль туди з усіх приводів, і вона не докорятиме тобі. - сказала собі Килина, допоки сльози текли на її щоках.
 Дівчина подивилася у вікно зі свого десятого поверху. Внизу йшла компанія у складі двох хлопців і двох дівчат. Згодом Килині вдалося встановити, що то були закохані пари.
«Навіть підлітки парами ходять... Але мені не судилося навіть у 25 знайти щастя. Так і помру самотньою, - подумала Килина і подумки заговорила до отієї групи, що спокійно, легковажно стали грати в квача: - Вам не треба ховатися за якимись масками і прикриватися науковими фактами, щоб просто поцілувати у щічку. А я навіть цього не можу зробити, бо знаю, що моя дія може обернутись трагедією».  Вона підняла голову догори, неначе молила помочі в Бога. 
 Раптом задзвонив телефон. То була пані Валерія. Але дівчині зовсім не хотілось брати слухавку, тому вона натиснула на кнопку блокування екрану, і сигнал припинив існування. Вона мала здогади, про що могла бути розмова. Про звільнення, або про переведення кудись так, в лояльнішому разі.  Згодом надійшло повідомлення про те, що абонент під ім’ям «Валерія Романівна» з смайликом «love heart» поруч, що телефонував два рази.  Раптом знов став лунати ще один виклик. Дівчина його теж відхилила.
 Килина почала думати про звільнення. Вона розуміла, що після такої реакції на її вчинок, що свідчив про зізнання в коханні - їй у цій фірмі робити нічого. «Все одно з часом усі про все дізнаються». – подумала собі дівчина. 
 Вона взяла А4 лист і стала писати заяву про звільнення за власним бажанням. В її голову прийшло розуміння, що буде якнайкраще знайти роботу в іншому кінці міста, а ще краще - в іншому населеному пункті. 
 «Краще буде, якщо зникну з її життя... Вона мене точно ненавидить чистою ненавистю. Втім, до такого мені не звикати. Батьки мені такої долі зичили, виганяючи на вулицю. Батько кричав: «Щоб тебе побило життя», а мати сказала, щоб одне нещастя у власному житті було. От і маю. Директорка мене злякалася, сама я безплідна - чудово далі ряст топтатиму. А шкода, що я безплідна... Хоч би дитина виросла мені на старість. Вмирала б, знала, що за мною догляне ще хто, а так помиратиму у домі пристарілих і ніхто не згадає мене», - подумала собі дівчина.  Тиждень тому Килина сподівалася, що нарешті за останні чотири місяці у неї почнеться менструальний цикл. Проте цього не трапилося. Їй довелося побігати по кабінетах, адже гінекологиня поставила підозру на безпліддя. Як виявилося, не дарма.  Ще одна проблема, яку вона хотіла вирішити на сьогодні, - пошук роботи. Вона зайшла на спеціальний сайт і знайшла три привабливі контракти. Вони були у трьох різних містах, окрім Чернігова. Тепер вона точно знала, як діяти. 
 Вона зберегла вакансії на вкладці ноутбука, та пішла у ванну. Навіть коли на неї збігали краплі прохолодної води, що мали б остудити її працюючий мозок, вона все одно багато думала.
 «Що ж, доведеться попрощатися з усім і все почати заново. Шкода, що одна моя прикра помилка вартувала усього - кар’єри, дружби, нормальних людських стосунків з тими, хто оточував мене. Житла, хоч і не мого. Усе зійшло нанівець через те, що я кохаю», - подумала дівчина. Лежачи у ліжку, дівчина думала: 
-    Кохання - цікава річ. Когось окриляє, а когось руйнує. Хтось через це пише романтичні вірші, тексти для треків, малює неймовірні композиції, зізнається в коханні, навчається прощати, робить інші благородні і красиві речі, а мене кохання руйнує. Одна дія, спричинена коханням, забрала в мене житло, роботу, звузила коло спілкування.
 І сам факт того, що я умію кохати, тільки інакше, зробив моє життя таким, як підлітка алкоголіків. Ну хоч самостійнішою стала - один плюс. Втім, Марія ще спілкуватиметься зі мною, але для інших колег я тепер я не звичайна трудолюбива працівниця, а «лесбуха, що підкатувала до директорки», а то й того гірше, знаючи еллінських демонів». – говорила до себе Килина, гладячи плюшевого ведмедика, що був поруч.  Раптом вона поглянула на свій робочий стіл. Серед акварельного паперу лежав канцелярський ніж. «Я можу завершити всі негаразди тут і зараз…» – раптом подумала собі дівчина.
 Наступного ранку було важко вставати усім. Та й не хотілося. На вулиці було дуже похмуро, про присутність нічного дощу свідчили маленькі калюжі на тротуарах, а холодний вітер пробирався до самих кісток.  Люди навколо метушилися, поспішаючи у власних справах, автівки нервово зривалися з місць, покидаючи пішохідний перехід та намагаючись встигнути на пункт призначення.
 Нервова атмосфера панувала і в корпорації пані Валерії. В її офісі зовсім було неспокійно. Ходячи кругами, жінка вперто набирала один й той же номер, думаючи покинути компанію на деякий час. «Треба з’їздити, треба з’їздити», - повторювала вона собі. Раптом пані Валерія покликала до себе Марію. Вона знала, що Марія за цей місяць добре потоваришувала з Килиною. Отож стала її розпитувати про неї.
-    Так, пані Валеріє, щось не так зі звітами?
-    Ні, там все чудово, як завжди. 
Таку оцінку роботі Марія сприйняла, як солодку похвалу.
-    В мене до тебе інше прохання. - продовжила жінка. - Що ти знаєш про життя Килини, коли вона була підлітком і студенткою?
-    Ох, ну це складно буде розповідати... У п’ятнадцять її вигнали батьки з дому через те, що дізналися, що вона лесбійка. - мовила Марія та остовпіла, згадавши, що обіцяла не видавати секрет на загал. - Ой, вибачте, я не мала цього говорити...
-    Все добре, я нікому не скажу, продовжуй. - заспокоїла жінка.
-    Так от, відтоді її дитинство закінчилося. Першу ніч вона провела практично на вулиці, думаючи про вихід із ситуації, а наступного дня знайшла собі квартиру. З того часу вона паралельно і працювала на роботі, яку знайшла того ж дня, і навчалася, аби скласти іспити. Вступила, до речі, потім на бюджет. Весь час присвячувала навчанню і роботі, а про стосунки навіть і не мріяла. Та їй і ніколи було. Вона мені говорила, що навіть боялася уявити себе поруч з кимось - боялася, що її виженуть чи то з універу, чи з роботи, чи навіть з квартири. До речі, коли вона перебралася з рідного міста в Чернігів, то вона одразу не змогла знайти житло. Їй сказали: «Ти лесбійка, тому тобі не продам». Їй довелося шукати інший варіант. І останнє було не дуже давно - місяць - півтора тому.  У Валерії Романівни відвисала щелепа від потоку нових подробиць. Вона не підозрювала, що у Килини було настільки складне життя і що воно продовжується досі.
-    А що далі? Що ще ти про неї знаєш?- Ну... Незважаючи на те, що Килина така сором’язлива і невідкрита, вона дуже добра. Навіть після такого в неї ще є якесь добро і співчуття у серці. Пожаліти вона інших може, а себе не дає. Навіть рани під гольфом прикриває.
-    Які рани? - поцікавилася дуже заінтригована жінка/
-    А ви не знали? Хоча ж то Килина... Коли батько дізнався про її орієнтацію, то він від люті поранив їй руку, ногу та спину. Вона казала, що ножем. А ще у неї є сліди самогубства. Та вона казала, що то невміння контролювати свої емоції, дурість по молодості, загалом. Вона не воліла особливо про це мені говорити, і казала, що це через виховання. Її батько завжди гримав на неї, коли їй хотілося поскаржитись. У їхніх родині вивільнення емоції вважалося забороним явищем. І під впливом цього явища вона виросла. Щоправда, це явище занадто діє на неї, бо вона мало воліє що розповідати про себе, навіть тоді, коли у неї про це просять.
-    Можливо, тому що і раніше батьки посідали перше місце у житті, можливо, вона більше часу з ними проводила. А тепер їй бридко про них згадувати. - обдумавши нову інформацію, сказала директорка. Пані Валерія не знала, що її більше шокувало. - А... А звідки ти знаєш про рани? - згодом запитала жінка.
-    Я розуміла, що Килина просто так їх не покаже, а я мала припущення, що вона щось ховає,  бо постійно ходити в закритому одязі - підозріло. Тому, поки вона дрімала, я мала нахабство та припідняла її одяг, щоб подивитися, що там у неї. От після того я її сповістила, що знаю про рани на тілі та запитала про їх походження. - сказала Марія і з великим здивуванням додала: - Такого жаху в реальному житті я ще не бачила. Можливо, це одна з причин, чому вона не бажає вступати в стосунки.
-    Може, тому, вона ходить невесела. - сказала пані Валерія.
-    А як ходити усміхненим, коли думки про минуле часто переслідують?
-    А які у неї мрії, ти знаєш?
-    Вона казала, що в цьому житті їй нічого не потрібно. Скажу по секрету, Килина нещодавно дізналася, що вона безплідна. Для неї родинне щастя мало якийсь сенс, я би сказала, що це була заповітна мрія її життя, що розбилася об скелю лікарняного вироку. У неї ані жінки, ані дитини ніколи не буде. 
Пані Валерія на це змовчала.
-    Якось вона казала мені, що для неї лесбійство - це не мода і приколи, як багато хто думає, це фактична частина її життя, це та частина, з якою вона могла б жити повноцінно і щасливо, могла вагітніти, якби інші люди бачили в ній людину, а не щось незрозуміле. Адже ж і лесбійки можуть вагітніти і працювати на роботі.
-    Ясно... - мовила пані Валерія.
-    Якщо ви хочете дізнатися, що в неї за мрія, то вам доведеться дуже постаратися, аби вибити усю правду з неї. Вона нікому майже не відкривається, навіть мені. 
-    Та це я вже зрозуміла... Дякую тобі, що розповіла, можеш йти.
-    Ага. - вставши на ноги, буркнула дівчина. Їй вже неабияк кортіло дізнатися, що сталося між паннами. Та треба було дочекатися Килини.
 А вона їхала своїм маршрутом і думала, як їй вчинити. Вона стала вагатися зі своїм рішенням, адже зрозуміла, що дуже прив’язалася до місця роботи. Вона перебирала яскраві спогади в голові, що сталися за цей короткий проміжок часу - місяць. І чим більше вона згадувала чогось приємного, пов’язаного з офісом, тим менше їх хотілося нести заяву на директорський стіл.
 Коли вона приїхала на зупинку, то одразу витягла проєкт із прощальним папером і несла це до самого місця в руках. Кожен крок викликав у неї хвилювання. Вона мала зустрітися віч-на-віч зі своєю директоркою, яка вчора накивала п’ятами від неї.  Ще мить - і фірма розкинулася своїми маштабними обрисами перед очима дівчини, де вона працює. Килина зайшла до офісу і Марія її одразу потягла до туалету.
-    Маріє, ти чого? - здивувалася Килина.- Я бачу, що у вас із директоркою тісні стосунки... Ти уявляєш, вона розпитувала про тебе сьогодні! Дівчину це здивувало. Що Валерія Романівна хотіла ще знати про її життя, окрім того, що Килина - лесбійка? - І що ти їй сказала?
-    Відповідала належно її запитів. Ну скажи, хіба я маю право брехати?
-    І те вірно...
-    А тепер ти дай відповідь: чому вона про тебе питала, ви посварилися, що вона сама зробити цього не може? - запитала нарешті Марія. - Так, незворотньо посварилися. Я несла заяву на звільнення.
-    Що, серйозно? - розчаровано запитала дівчина. - Ти мене збираєшся покидати тут з цими йолопами? - Ну вибач мене. Як хочеш, переводься зі мною кудись.
-    А через що ви посварилися?
-    Я поки не можу сказати. Усе потім.
-    Добре, зрозуміла.
-    Гаразд, я піду, віднесу заяву... Вона підійшла до кабінету і боязко постукала. Її серце стрибало навіжено, неначе жаба, яку вкололи адреналіном. 
-    Килино, заходь. - мовила директорка.
«Знов вона вгадала, але як?» - здивувалася дівчина.  Вона ввійшла. Голови навіть не піднімала, погляд фокусувався на теці та заяві.
-    Я принесла проєкт і заяву про звільнення. - констатувала факт Килина.
Вона поклала теку з папірцем і почимчикувала до виходу.
-    Я нічого підписувати не буду. - заявила жінка, склавши руки на грудях.
-    Це ще чому? - запитала Килина і нарешті подивилася в очі.
Жінка їй здавалася привабливішою, аніж коли-небудь іще. 
-    Що, поцілувала мене вчора і вирішила тікати?
-    Я так більше не можу, розумієте? 
-    Що саме?
-    Я дуже кохаю вас. Нам краще не бачитися. - заявила Килина. Її вуха горіли полум’ям.
Така відповідь жінку збентежила. - Я вчора подумала про свою поведінку... Ну, після того, як ти поцілувала мене. Це було неправильно. 
Вибач мене.
-    Не варто вибачатися за те, що вже сталося. Не треба вибачатися за те, що ви не кохаєте мене. - Знаєш, я думала про те, що відчувала, коли ти мене цілувала... Я не знаю, чи кохання це, чи ні... Але дай мені час. 
-    Добре, я нікуди не спішу. Але якщо ви тримаєте лише через роботу...
-    Ні. Ні. Ти дуже хороша людина. А ще... Це був дуже приємний поцілунок. Не хотіла б ти повторити це знову? 
-    Точно не зараз, робоча година... - відхилила пропозицію Килина, хоча насправді у неї в душі було непоборне бажання поцілувати пані Валерію ще раз, та вона боялася раптового входу колег у кімнату.  Все ж Килина підійшла до жінки і поцілувала її в щічку, а на вухо сказала: «Зробіть так, щоб Валерійко був з кимось у безпеці і приїжджайте до мене на ніч». - Добре, виконаю. - усміхнувшись, сказала пані Валерія.
 Килина подивилася на пані Валерію. У неї залишився слід від губної помади. Вона стерла його пальцем.
-    Щоб було менше чуток. - навела аргумент Килина, хоч директорка все й так розуміла.
 Вона пішла. Її зустріла Марія і запитала:
-    Ну що, як все пройшло?
-    Вона не хоче мене звільняти. Певно, я хороша робітниця. - сказала дівчина. - О... Зрозуміло. Йдеш кавувати?
-    Ні, в мене плани на найближчі години. В обідню перерву піду. - зімкнувши руки на висоті нижче пояса, мовила дівчина.
-    Добре, йди...
 Дівчина, як і завжди, працювала сумлінно. Її турбувало лиш одне: що буде далі після роботи? Через пристрасті, що тоді вирували у кабінеті, вона покликала її на ночівлю. Якою буде поведінка пані Валерії у її гаремі? Минали години. Килина навіть обідню годину пропустила. Таку надмірну сумлінність у роботі помітила Марія, що не дочекалася дівчини біля кавової машини. 
-    Гей, дівчино, що з тобою? - запитала вона.
-    Га, що? - нарешті відволіклася Килина.- Ти навіть обід пропустила. Нащо ти так себе навантажуєш?
-    Та... Роботи багацько. Треба наздоганяти дні, які ми провели у лісі. 
-    Я все розумію, але, здається, ти вже понапридумувала по сотні зразків на кожен продукт і на кожну презентацію до них!
-    Та ні, я мало що вигадала сьогодні, в мене мозок забитий клопотами...
-    А, це ти про звільнення думала...
-    Та ні, про дещо інше.
-    А це дещо інше раптом не називається «Валерія Романівна»?
-    Маріє, перестань! - сказала дівчина.- Ой та годі, ти вже свою історію мені розповідала, тому не здивуюся, якщо на умі в тебе директорка. Ти навіть іншою стаєш при ній і часто ходиш до неї. – оглянувшись навколо і пересвідчившись, що все «чисто», прошепотіла Марія.
-    Так, так, ти вгадала. Я думала про Валерію Романівну. - незадоволено пробурмотіла дівчина. - От, так би й одразу. - усміхнувшись, сказала вона. «Чому мене усі бачать наскрізь? Я ж намагаюся ховати свої почуття і думки», - подумала дівчина.  Минуло ще дев’ять годин. Килина намагалася бути ще стараннішою у роботі і викладала усі свої ідеї та думки, застосовуючи наймодніші практики у графічному дизайні, аби на компанію пані Валерії звернуло увагу якнайбільше аудиторії, що прагне сучасної та хорошої техніки за «не кусючими» цінами. Згодом, коли вона закінчила роботу, у неї залишилося трохи часу, щоб осмислити проблему їхньої фірми.  «Чому вона непізнавана? Що ж їй заважає бути такою? Логотип, шрифти і кольори продуктів намагаються відповідати іміджу самої директорки... Хм, може, поговорити з Марією? Здається, вона за SMM має знати», - подумала дівчина.
-    Гей, Маріє, в тебе є час? - покликала до свого куточку Килина.
-    Взагалі-то ні, а що?
-    Треба поговорити.
Марія сіла на місце, що було біля Килини і стала її вислуховувати, неначе вона була інтерв’юєркою.
-    Маріє, а давно був ребрендинг фірми?- Це на кшталт, коли змінюється лого і візуал компанії? - Ага. 
-    Ну... Я тут працюю з початку заснування компанії і скажу, що нічого тут не змінювалося давно. Дуже давно.
-    Ага... Я просто не можу зрозуміти, чому навіть з такими якісними речами у Валерії Романівни рейтинг низький серед інших брендів.
-    Думаю, винен tone of voice.
-    Що це?
-    Вона не проробила стиль комунікації з аудиторією. Вона буває веселою, жаргонною, серйозною, стриманою. Але їй би підходив відповідно іміджу більше серйозний, стриманий, формальний і, звичайно, поважливий. Можна продивитися ще дружню нотку у спілкуванні з клієнтами, та не занадто. Вона ж навіть не алкоголь продає. Ще є декілька нюансів, на які варто звернути увагу. Наприклад, треба за можливості покращувати якість фото на максимум. Це теж впливає на довіру. Рівень комунікабельності з аудиторією теж грає неабияку роль.
-    А чому ти не давала такі цінні поради їй раніше? Ти ж, здається, вже з три роки тут працюєш.
-    Хм, навіть не знаю.
-    Можливо, якби вона знала більше про СММ штуки, то і зарплатня в тебе була більшою. - Логічно. Я подумаю над цим. - сказала панна.  Вони ще трохи поговорили, і Марія стала збиратися додому, адже доходило до дев’ятої вечора.  Знов всі розійшлися, а Килина залишилася останньою. Вона перевіряла усі документи, сканувала зразки на папір для нової теки, а коли все завершила, поралася у лахах.
 Вона й не помітила, як ззаду до неї підійшла пані Валерія. Жінка схопила обома руками її за талію і прошепотіла на вухо:
-    Я все вирішила, можемо їхати до тебе. В тебе є вино вдома?
-    Ні. - відповіла дівчина.
-    А ти п’єш взагалі? – здивовано спитала жінка.
-    Ні. Я останні десять років не пила і не хочу. 
-    Доведеться сьогодні спробувати.
-    Як скажеш. - повернувшись до пані Валерії, сказала дівчина і поцілувала її в губи.
 Нарешті. Вона чекала цього цілий день і тепер, обіймаючи кохану людину, змогла її поцілувати не на три секунди, як минулого разу, а затягнула в мить ніжності надовго. Вона відчувала рукою, як пульс на шиї у пані Валерії прискорювався з кожною секундою, як її пальці на руках стали пітніти.
-    Здається, нам треба потрапити додому якнайшвидше, тобі не здається? - запитала пані Валерія. - Так, треба, ходімо. - сказала Килина і поцілувала жінку в шию. Їй це просто хотілося зробити. - Ти змушуєш діяти мене швидше. - зазначила жінка.   Вона забрала портфель підопічної і вони пішли до виходу. Осіння прохолода була не в силі остудити їхню пристрасть. Вони йшли, тримаючись міцно за руки.
 Вони сіли в машину. Пані Валерія спочатку відкрила двері Килині, а потім і сама сіла.
-    Ну що, по вино? 
-    Так.
 Вони заїхали до найближчої крамниці, що працювала ще в таку темну пору. Пані Валерія швидко залетіла та вилетіла з магазину.
-    Купила.
-    Нащо дві? 
-    У нас попереду довга ніч. Чи ти думаєш, у нас буде усе двадцять хвилиночок і не більше? - Я з приводу цього ще нічого не думала. – стурбовано мовила Килина і почервоніла, як буряк.
-    А дарма, зате я подумала.
За годину вони були вдома у Килини. Дівчата роздягли верхній одяг і пішли на кухню по келихи.
-    Хм, чудове місце, щоб розпочати наше ближче знайомство... - сказала пані Валерія, поцілувавши у шию. - Що, прямо тут? А помитися ні?  – здивовано спитала Килина.
-    А чом би й ні? Тільки варто випити по келиху.
-    Я не проти.
 Пані Валерія насипала у два келихи червоної рідини, від якої тхнуло алкоголем впереміш із запахом вишні. 
-    За що вип’ємо?
-    За наше вдале возз’єднання. - сказала Килина.Келихи брязнулися, і вони залпом осушили банькаті склянки. Щоправда, це було не про Килину. Вона відпила глоток і мало не подавилася. Їй стало дуже пекти в роті. Та пані Валерія була категоричною і настирливою. «Ти вип’єш це. Хочеш того, чи ні», - сказала вона та єхидно усміхнулася. Дівчині діватися було нікуди. «Не зручно відмовляти… Ще й в таку мить я сама не проти випити й забути все», - подумала собі вона.
-    А тепер... - сказала дівчина і притягалася ближче до губ пані Валерії: - Ми можемо поцілуватися.  Вони сплелися в гарячому поцілунку. Заразом стали знімати з себе робочий одяг, що у найближчі години не мав для них ніякого сенсу.
 Раптом пані Валерії  закортіло відірватися від поцілунку. Вона захотіла відкрити той секрет, що був відомий лише Марії. 
А тепер і їй. Перед нею постало незвичайне для дівчинки тіло. А ще вона помітила те, що Килина крила роками від усього білого світу.
-    О, дівчинко, ти до спортзали ходиш?
-    Ні, інколи вдома займаюся. Як тобі?
-    Скажу, що це чудове засвідчення, що я сьогодні залишуся задоволеною. 
-    Справді? 
-    Так, ти така сильна... І руки твої...
-    О так, руки в мене витривалі, тобі сподобається.
-    Сподіваюсь. Може, ще по келиху?
-    Не проти. – відповіла п’яним тоном дівчина.
«Здається, їй досить». – подумала жінка. Пані Валерія насипала два келиха вина. Один з них на більшу третину свого об’єму пустквав.
-    Знаєш, цього тобі досить. Згодна? - запитала вона.
-    Не знаю. - відповіла Килина.
-    Зате я знаю. Досить. 
-    За що питимемо тепер? - додала жінка.
-    За... За вдалу ніч. - молола язиком Килина- М-м-м, цей тост дійсно вартує уваги. - сказала жінка.
Вдруге задзеленьчали келихи і вони випили.  Килина спробувала допити до кінця те, що вільно бовталося в її скляній посудині, та на дні ще трохи бовталося солодко-кислої заброділої аквадилясти. - Не змогла. - відновлюючи дихання, сказала вона.
-    Але ти молодчинка, зараз моя черга... У жінки вийшло випити все й одразу зі свого прозорого резервуару, неначе вона була професійний алкоголік зі стажем. Або особливий сомельє, у котрого були «маленькі ковтки» в розмір з один стакан. -  Це вражає. - остовпіла дівчина і додала: - Я так ніколи не зможу. 
-    Ну що, мила, спробуємо?
-    Так. – непевно відповіла дівчина.
-    Ну що, Валерію, ходімо. 
-    М, куди? - не розуміла жінка.
-    А ти справді на кухні хочеш? 
-    А ми маємо спробувати всюди. - сказала вона.
-    Ох, ну тоді... Йди сюди, моя королево. Руки тяглися у пошуках нового аркушу, який треба підписати, аби угода була укладена. Руки бродили, а смакові рецептори діяли, шукаючи бажаного товару між полицями магазинів, перебираючи товар і шукаючи папір потрібної щільності. І врешіті їм самим прийшов товар у руки. Це було щось схоже на швидку доставку від Глобо, але таку жданну і приємну. Пані Валерія могла розслабитись.  Настала черга Килини. Крихітні спалахи надій та величезні феєрверки нот пролітали між них, засвідчуючи неймовірну зосередженність та старанність. Яскраві озера, сповненні надій породжували нові, а згодом – цілий океан, що мовив – насолода була неминучою. 
-    Килинко, ходімо ще у ванну. - запропонувала пані Валерія, відпочиваючи від першого раунду. - Ми ж були там вже сьогодні! Невже замало? – засміявшись, спитала Килина. – Може, навідаємо вже спальню? А то й так не потрапимо ніколи туди. 
-    Так, згодна, кохана.
-    Може, тепер після цього вип’ємо ще раз? – раптом змінила свої плани пані Валерія.
Дівчина відчувала, що після минулих келихів з неї спадає той чарівний сон, що тримав її у підсвідомому стані, тому радо планувала погодитися. Допоки не зрозуміла: їй вже не потрібно пити. Вона довіряє жінці і може вільно глянути у її вічі. - Я не хочу. – ствердно сказала Килина і з усмішкою додала: - Хочу побачити, чого ти ще навчилася за життя зі своїм чоловіком.
-    Тобто ти готова до останнього раунду? – поцікавилася здивована пані Валерія.
-    Так. Але якщо ти не проти.
-    Взагалі ні.
 Тепер Килина виявила ініціативу взяти жінку на руки та понести її до спальні. Поклавши на двохспальне просторе ліжко, вона заходилася цілувати її з шиї до ніг. 
-    Ох, Килино, щось ти активна... Дуже активна. - побачивши, як дівчина залізає на неї, мовила пані Валерія.
-    Тобі це не подобається? - прихилившись до жінки, запитала Килина.
-    Навіть навпаки - дуже подобається. - погладивши сулигу дівчини, мовила директорка.  Здавалося, вони ніколи не перестануть виявляти свою надмірну турботу і ніжність, яку довго носили в собі.
  Та пробила п’ята ранку і пані Валерія, опустившись на подушку вільним падінням своєї спини, стомлено сказала:
-    Нам треба трохи подрімати. Бо якщо ми з’явимося на роботу пом’ятими, немов папір під рясним дощем, то і не зчуюся, як випадково фірму продам. - Добре, ти маєш рацію. - сказала Килина і доторкнулася до повних уст.
Поцілунок був настільки запальним, неначе останній у житті.
-    Ох, ніяк не націлуєшся. - мовила, сміючись, пані Валерія.
Килина лягла коло жінки та обійняла її, а та загорнула їх у теплу ковдру.
-    Що ж це виходить - у нас службовий роман? - запитала Килина.
-    Так, але яка різниця? 
-    Просто переймаюся за тебе... Що тобі скажуть? - Мені байдуже. Головне, що ти мене кохаєш. - протараторила пані Валерія, заплющивши повіки.
-    А ти кохаєш мене? - раптом поцікавилася дівчина.
-    Так. Дуже. - мовила жінка, обійнявши дівчину.
 Коли вони отямилися, то була восьма година ранку. Цілу годину будильник безнадійно намагався достукатися до своїх господарів. Вони спали міцно, в обіймах знижуюючи рівень кортизолу і підвищуючи рівень окзитоцину. 
-    О, Килинко, вставай, ми проспали! - заявила жінка.- Що? - перепитала Килина, не зовсім отямившись від сну.
-    Ми проспали! - голосніше мовила жінка, надягаючи на себе нижню білизну.
-    Ох, бісова їм ковінька... - засмучено мовила дівчина.
-    Одягайся, будемо спішити. - мовила жінка. Вони одягалися так блискавично, як пожежники, неначе у них був терміновий виклик. За п’ять хвилин Килина була в строю, ще й пані Валерії допомагала застібнути ґудзики на сорочці.
-    Дякую, сонечко. - сказала вона і поцілувала Килину у щічку. 
-    Я люблю тебе. - сказала Килина, міцно обійнявши фігуристе тіло.
-    Я тебе теж. - простоявши в міцних обіймах коханої мовила з усмішкою жінка, а згодом сумно додала: - Все, поїхали.
-    Поїхали.
Вони поспіхом почалапали до автівки. Сівши в неї, Килина запитала:
-    Як думаєш, про нас дізнаються?
-    Так, якщо ти мене на «ти» не називатимеш. - зі смішком мовила жінка.
-    Не називатиму, Валерію Романівно. - демонстративним тоном мовила Килина.
-    Ось як ти заговорила!  - мовила жінка.- Так, ось так. Тепер їдьмо, поки ми не накликали на себе ще більше підозр.
 Вони рушили. Спочатку була глуха мовчанка. А потім Килина заговорила до пані Валерії: - Валерію, а тобі страшно зізнатися колегам у стосунках зі мною?
-    Ні. Я вільна жінка і нікого не боюся. Я все роблю заради тебе.
-    Ох, он як... Тобто ти розкрила б давно таємницю, якби не я?
-    Не винувать себе, добре? Я знаю про все, що з тобою сталося в підлітковому віці. І звідки шрами на тілі. 
 Килина остовпіла. Вона зрозуміла, що то все розповіла Марія, і про її шрами надала додаткову інформацію. Вона розуміла, що весь час, перебуваючи у її квартирі, пані Валерія могла все розгледіти тисячу разів, але про їх походження Килина не могла обмовитися навіть п’яною, адже тема відбитків минулого для неї була табу.
-    Хочу сказати, що я тебе не осуджую за спроби самогубства, бо життя в тебе важке. І ці шрами на спині... 
Вони додають тобі якоїсь войовничості, крутості. 
Ніколи не комплексуй через них, добре? - О, добре, дякую. -  тільки й сказала Килина. Її обличчя посмурніло.
-    Вибач, що нагадала про минуле. - сказала пані Валерія.
-    Та пусте. Все одно нічого не змінити. 
-    І те правда... - погодилася жінка. За півгодини вони прибули на роботу. Це був побитий рекорд за швидкісним приїздами на роботу. - Як думаєш, що вони гадатимуть, як я вийду з твоєї автівки? - запитала Килина.
-    Вони вже гадають, бо дехто дивиться на тебе. Але мені байдуже. І тобі має бути.
 Вона взяла Килину за руку.
-    Не переймайся, все буде добре.
 На секунду глянувши на впевнений погляд жінки, Килина повірила їй. Та коли вони йшли до закладу, її знов охоплювали сумніви. «Якщо колеги стануть звільнюватися, що ж вона робитиме? Я ж її підставляю...» Килині було шкода директорки і вона не знала, звідки те відчуття провини, адже пані Валерія сама сказала, що готова до всіх перепетій.
-    О, привіт, Килино! - привіталася Марія.
-    Привіт. - обмовилася словом дівчина.- Щось ти сумна. - незадоволено мовила дівчина і додала: - Що вже таке? 
Килина схопила дівчину і пішла до вбиральні. - Ну, як сказати... Отже, ми з Валерією Романівною разом.
-    Я так і знала, що це станеться! - весело заявила дівчина і додала здивовано: - Так а чого сумувати, хіба ти не цього хотіла?
-    Цього, тільки... Я боюся, що її кар’єрний ріст постраждає через мене.
-    Не бійся. Особисто я нікого не здам. А якщо й і дізнаються у нашому відділі про це, то що з того? Їм гроші не потрібні, хороша робота? Згадай, тут навіть прибиральницям платять добре.
 Ці слова заспокоїли Килину, а подекуди й розвеселили.
-    Певно, твоя правда. Сильно я нервую через це. Просто сама ніколи не зважувалася на стосунки через страх втратити все, тепер починається... - стала розбирати своє минуле Килина.
-    От і все, забий на це. Що буде, то буде, головне, що ти з нею.
Раптом до вбиральні зайшла Валерія Романівна. - О, ви тут, дівчата. Я вас шукала. Мені потрібна ваша поміч.
Вони зайшли в кабінет і двері зачинилися.  Вони обговорювали проблему, що стосувалася просування їхньої компанії і продукції серед люду. Конференція відбувалася три години. Пані Валерія дійшла висновку, що їй варто найняти групу відповідних спеціалістів та витратити певну кількість грошей. Цього ж дня її план був у дії. 
Коли дівчата вийшли, Марія сказала:
-    Дуже тривала розмова...
-    Я думаю, ми заслуговуємо на каву.- Так. Якраз обідня перерва, ми ще встигнемо. Ходімо.
За столиком у буфеті вони розмовляли про захід, що мав відбутися незабаром.
-    Я чула, що скоро день народження компанії. - сказала Килина.
-    Так. Як завжди, на дві години менше робочого часу, потім святкування ціла година. - сказала Марія.
-    Ви святкуєте?
-    Так. Щороку, день народження компанії - визначна подія. Тим паче, що ця дата співпадає з датою народження її засновниці, окрім року, звісно.
-    Валерія Романівна народилася у день заснування компанії? - поцікавилася Килина.
-    Так. 12 жовтня.
-    Вирішила на день народження компанію заснувати? 
Зрозуміло, зрозуміло..
 Тридцять хвилин минули, як п’ять секунд. Килина під час роботи думала про те, що вартувало б подарувати на день народження коханої дівчини. У неї з’явилася шалена ідея, якою вона дуже загорілася. Але вона вирішила, що до неї треба підготуватися, як слід. Через інтернет вона замовила книгу-порадник з виховання дітей та розвиваючий набір для дітей 4 років. 
 За обіцянками сайту, все мало прийти через два дні. Чудово. Ще дівчина подумала, що непогано було б останні дні до свята провести якнайбільше з Валерією Романівною. Вона написала їй.
 «Кохана, не проти провести побачення в офісі? Їжа і випивка з мене», - «Офіс підходить, так навіть краще, бо не встигнула б застати сина активним», - «Не проти, якщо після коротенького побачення я навідаю його разом з тобою?», - «Він буде не проти, давно просить зустрічі з тобою», - «Тоді в мене є вагомий привід навідати Валерійка». Навзаєм вона відправила смайлик з усмішкою до самого неба, який Килина відмітила реакцією палаючого сердечка.  Якби Килина не займала себе роботою, у чеканні побачення час йшов би нескінченно довго. Вона встигла виконати купу завдань, але час, відведений для побачення, ніяк не наставав. 
 Минула година, дві, три, п’ять... Нарешті всі стали розходитись. Килина замовила доставку їжі та напоїв на адресу їхньої компанії та чекала миті, коли всі зайві очі повиходять. Нарешті стихло, навіть комп’ютер впав у мертву мовчанку. 
-    Агов, тут є хтось? - покликав кур’єр.
-    Так, так. - відізвалася Килина. - Важеченьке замовлення. Давно такого не возив. - сказав чоловік.
-    Зате ваша робота оплатиться винагородою. - усміхнувшись, мовила дівчина та подала чайові чоловіку у розмірі дві тисячі гривень. Для нього це було б, певно, як третина зарплатні, проте він не хотів брати ці кошти.
-    Та ні, не треба.
-    Треба, треба гроші в наш час. У вас є діти?
-    Так.
-    Нехай це буде їм на гостинець. - сказала Килина і впихнула гроші в кишеню чоловіку. На вид йому було років до тридцяти, не більше. Може, віку додавала ріденька борода, що буда гарно доведена до ладу.
-    Дякую вам. - сказав він.
 Коли чоловік пішов, Килина один набір поклала у рюкзак, а інший понесла до кабінету пані Валерії. - О, Килино... 
-    Так, я. Ти якась запрацьована і засмучена... Я не вчасно?
-    Та ні, зараз закінчую. - сказала вона, складуючи папери до папки.
-    Котику, скажи, що сталося? - запитала Килина і поставила їжу на стіл.
-    Та... З компанією проблеми. Є ризик, що вона закриється.
Килина підійшла до жінки та стала їй масажувати плечі.
-    Мила, не переймайся, все буде добре. Твоя продукція як завжди якісна, візуально приваблива. Лише треба її поширити серед люду.
-    Поки не виходить... Навіть спеціалісти поки не дають гарантій.
-    Погані спеціалісти. Вони мають сидіти в соцмережах постійно, поширюючи твої речі.  Жінка змовчала. Вона поки концентрувалася на тому, що їй приємно від масажу.
-    Можна купити рекламу в Інстаграм, Фейсбук. Можна відео під трендові звуки в Тік тоці знімати. Можна взаємодіяти з іншими медійними особами, аби вони рекламували твій продукт. Марія більше знається на цьому. Попроси помочі в її, якщо ці бездарі не можуть.
-    Так, згодна. Я їй більше довіряю, аніж тим шарлатанам, що дають прогнози. Мені потрібен результат! 
-    заявила жінка.
-    Не нервуй. Все добре. - сказала Килина і поцілувала жінку.
-    Давай розпочнемо своє побачення. - сказала Валерія.
-    Розпочнімо.
 Килина виставила на стіл вино, сік та фастфуд. Також серед фастфуду вмістилося пару салатів та один солодкий харч, що називався «Наполеон». - О, звідки ти знаєш, що мій улюблений салат «Цезар»? А про «Наполеона» Марія сказала? - запитала усміхнена Валерія.
-    Я про солодке сама здогадалася. Ти у лісі канапку зі згущеним молоком навіть не доїла, а від першого вкусу скривилася, бо згущене молоко, як правило, дуже солодке, чи не так? А що за «Цезар» говорити? Його люблять усі. Не знаю жодного, хто не вподобав цей салат. - заявила Килина.
-    Добре, я все зрозуміла. В мене дуже кмітлива дівчина. - сказала жінка, обдарувавши усмішкою до самих уст. 
«Дівчина... Хочу бути жінкою», - подумала Килина. - Кохана, а хто робитиме пропозицію? Я чи ти? - зважилася на запитання Килина.
-    Ми зустрічаємося лиш другий день і вже запитуєш про це. А раптом ми розійдемося?
 Килина була вкрай спантеличена відповіддю. Їй було це боляче чути, але й не зрозуміти жінки вона теж не могла. Жінка, яка на другий день вже мало не пропонує оженитись, може виявитися зовсім не тією людиною, з якою хотілося б бути поруч протягом усього життя. Може виявитися не настільки розвиненою й обізнаною в сімейних ділах, не настільки емоційно підготовленою, якби того хотілося пані Валерії.
 Хоч як це не було тяжко чути, проте Килина не розгубилася.
-    Я впевнена в своєму виборі на сто відсотків. Ти думаєш, я просто так відпущу тебе? 
-    Ого, які заяви... Ну що ж, певно тоді ти, якщо ти так наполягаєш на тому, що наші стосунки будуть довговічними. Віддаю тобі цю честь.
«Чудово», - подумала дівчина.
-    Чому ти вважаєш, що наші стосунки будуть недовговічними? Ти думаєш, що я можу тобі зрадити? - напряму запитала Килина.
-    Я боюся, що ти через свої травми завдаси болю моїй дитині. - призналася жінка.
 Килині було слухати таке боляче, але вона розуміла, звідки взялися такі висновки у пані Валерії. - Я розумію, що ти можеш мені не довіряти через моє складне минуле, але... Хоч я і ненавиджу своїх батьків, я намагатимуся це не перенести на дитину. - Проблема в тому, кохана, - сказала пані Валерія і, вставши з місця та підійшовши до дівчини, жінка продовжила: - що тобі доведеться постійно думати над тим, як би ця психологічна холера не передалася дитині, ти це розумієш? Це дуже складно. Або забути раз і назавжди про все у кабінеті у психолога, або ходити з тягарем і вантажити непотрібними думками про те, як виховати дитину. Що ти обереш?
-    Я не готова відкриватися.
-    Ти навіть заради мене не підеш?
-    Мені дуже боляче і дуже соромно згадувати те, що скоїли зі мною батьки... І... І що було після того. Я прожила, і прожила, не хочу згадувати. - зі слізьми на очах мовила дівчина.
Пані Валерія її обійняла.
-    Тут нічого немає сороміцького. Принаймні для тебе. Соромно має бути твоїм батькам, що вигнали доньку і навіть не цікавилися її долею. Як вони сплять тепер зараз? 
-    Твоя правда, але... Це буде дуже тяжко.
-    Ти ображаєшся за щось з цього приводу?- Так. Що мене не сприймають так, як інших. І якщо б я привела раніше додому дівчину, то нас би побили, осудили і вигнали, а як би хлопця завела до хати, то привітали б з хлібом-сіллю. 
 Жінка мовчки вислуховувала кожну образу дівчини.
-    І образливо за те, що думають, ніби ми граємо ролі  «чоловіка» і «жінки» у своїх стосунках. Навіть Марія так думає! А ми що, актори, щоб ролі грати? Ми просто дві людини, які кохають одна одну... - Не хвилюйся за це, нехай далі живуть у своїх дурних упередженнях. 
Минув час. Коли пані Валерія дочекалася, щоб дівчина перестала зовсім плакати, вона запитала:
-    Вип’ємо?
-    Я тобі взяла сік, адже ти за кермом...
-    Хм, гарний хід. Добре, як скажеш.Вони випили трохи та закусили тим, чим було на столі.
-    Килино, я хотіла запитати тебе ще вдень... Я хоч 
була і п’яна до нестями учора, але я на столі бачила декілька малюнків. То справді твої роботи? - Так. То моїх рук справа. - призналася Килина. - А чом ти загалом раніше не розповідала про своє захоплення? Ти такі гарний ліст намалювала на полотні, коли ми були там. Кожну деталь промалюва-
ла…
-    Ну... Вважаю свої роботи не ідеальними.- Вони не те що ідеальні, вони чарівні, захопливі, нереальні! - захопливо мовила жінка і додала: - Ти могла давно монетизувати своє заняття. - Та, не можу все... Можливо, мені вони і подобаються, але ж знайдуться і ті, кому воно буде не довподоби... - сумно мовила дівчина.
-    Дівчинко, у Леонардо да Вінчі, Ван Гога, Казимира 
Малевича, Алли Горської та інших є не тільки фанати. Є і ненависники їхньої творчості. Є ті, хто ненавидить абстракціонізм, є ті, хто ненавидить символізм, а хто не полюбляє імпресіонізм, реалізм. Але ж жоден із них не зупинявся після придуркуватого коментаря у їх бік і робив своє діло. На кожен товар знайдеться свій купець. Знаєш, якби я так думала, то і не відкрила б власну мережу магазинів!
-    В цьому є сенс... Проте я сама з навалом критики не справлюся.
-    Я тобі допоможу. Я не дам комусь скривдити мистецтво. - сказала пані Валерія.
-    А чим ти захоплюєшся? Чи в тебе зовсім вільного часу нема, тільки оці папери і ми, працівники?
-    Ні. Коли раніше виходила у відпустку, то читала багато, дивилася фільми та серіали і писала вірші...
-    Невже? А даси почитати?
-    Я думаю, що їх не варто тобі читати. Принаймні, поки що.
-    Але чому? Я не зрозумію змісту?- Якраз навпаки, адже я проливала там свою тугу і біль, а це знайомі тобі почуття. Я би не хотіла, щоб ти купалася в тому. Тобі і так не легко.
-    Може, якщо я вже вилила на тебе свої сльози, то і ти довіриш мені свої? Мені вже стало краще з приводу тих ситуацій, справді. - мовила Килина.
-    Ну як хочеш почути...
Вона дістала із шухляди один лист, списаний вручну. 
Почерк був не ідеальним, але й не костурбато зовсім. Килина стала читати:
«Мої натяки були марні
Не змогла сім’ю зберегти, Віддала я сили затратні, Аби втримать те, що вже не сплести.
Куди ж я дивилась, коли виходила заміж?
У небо від щастя, та у годину лиху Стало ясно, що як їсти не звариш, То не хазяйка вже ти йому.
Не любитиме він, за що раніше
На руках носив і квіти дарив, Вів хлопчиськом якнайтихіше, А мужиком неначе всю совість згубив.
То хазяйка погана, то дружина кріпова,
Догани чекай у кожен день. Обірвалось умить життя казкове, Я коняка, а чолов’яга - пень».
Над віршем був надпис: «Я вийшла заміж за охоронця, коли вже була бізнес леді. Сподівалася, що він зміниться зі мною або хоч після шлюбу допомагатиме вдома, з нашим маленьким синочком, але ні, див не існує».
«Нагадує деякі вірші з антології «Ман ю сю»... Хоча за самим змістом цьому віршеві точно не місце на сувоях», - подумалося Килині.
-    Ну, що скажеш? - запитала пані Валерія.
-    Сумно, життєво, реально. - описала твір Килина.- Шкода мені тебе. Не зроблю я тобі такої долі. - додала Килина.
Жінка усміхнулася.
-    Ходи до мене. - сказала Килина.
Вона підійшла і дівчина повисла руками на її плечі. 
-    Скажи, що він тобі говорив? Тільки чесно.- Ну... Що я нікудишня жінка. Що маю більше вдома сидіти, а не на роботі висіти. Маю займатися дитиною, а його клопіт - «робити бабки». Що не вмію геть готувати, і на цьому часто був акцент. І куди ж без шантажів? «Ти мене не любиш», «я ж твій чоловік» абощо. Ти розумієш, про що я?
-    Де його адреса? - сполохнулася Килина.
Жінка засміялася.
-    Килинко! - зареготала вона.
-    Ні, серйозно, як в нього повернувся язик таке сказати і щось вимагати?! Живе в твоїй квартирі, не працює ніде, живе за твій кошт і кошт дитини, і сміє претензії виставляти! А жінці допомогти, так ні! Паскуда! - розкатала розмову на всю губу вона. А жінка тільки сміялася. Їй було добре. І не було так добре останні три роки.
-    Все, все, зупинися, а то в мене живіт болить.- Кохана, а він бачиться з дитиною? Допомагає хоч чимось тобі?
-    Інколи бачиться з ним, а помагати - не помагає. У нього вже інша сім’я, і він її ледве тягне. Я можу і сама попіклуватися про дитину, нащо його допомога? 
-    Зрозуміло. - тяжко зітхнувши, мовила Килина.
Вони трохи поїли і продовжили розмову. - Валерію, якби в тебе був помічник, то ти б прибувала додому раніше? - Ні, роботи як завжди багато.
-    Просто думаю за Валерія... Може, добре було б, що поки він ще не пішов до школи, він був з нами, в офісі? Що ти на це скажеш?
-    Можна, проте він, певно, заважатиме усім. Він активний хлопчик.
-    Можливо, його вдасться чимось зайняти. Що він любить?
-    Ну... Машинки іграшкові, конструктор. Не знаю. - зізналася жінка.
 Килина остовпіла. Їй було жаль коханої, бо робота поїдала весь дорогоцінний час, який би вона могла використати на пізнання власного сина.
-    А розвиваючі ігри які в нього?- Ну цього достатньо в нас. Няня активно з ним займається.
«Схоже, няня знає більше, аніж ти. Шкода», - подумала засмучена Килина.
-    Я думаю, що він може взяти дві свої улюблені іграшки та приїздити з тобою. Десь облаштуй у кабінеті куточок для нього. - А якщо важлива конференція?
-    Можна залишити на когось в іншій кімнаті. Навіть я можу посидіти з ним. Повір, так він хоч тебе буде бачити поруч. А там ми щось придумаємо... - Що саме ти збираєшся придумати? - запитала жінка. - Може, я намагатимусь більше приділяти йому час, бавитися з ним. - сказала Килина та обійнявши дівчину мовила далі: - Звісно, якщо ти не проти. - Ні, кохана, не проти. Навіть буду рада, якщо ти зблизишся з моїм сином, може навіть, дізнаєшся про його секрети, мрії, проблеми у садочку, якщо є. - Не хвилюйся, усе вивідаю і допоможу тобі, якщо треба буде.
-    Люблю тебе. - сказала пані Валерія та обійняла дівчину.
-    Валерію... Поїдьмо зараз же до Валерійка, га? Я йому солодкий гостинець купила.
-    Ой, це було зайве. - зніяковіла жінка.- Припини. Ну хіба я можу до дитини з пустими руками прийти?
 Вони прибрали рештки їжі зі столу, Килина забрала свій ранець та вони покинули місце роботи.  На жаль, на дорозі їх застала неприємність. Один з водіїв втрапив у ДТП, тому відновлення руху довелося зачекати.
-    А що ти хоч йому купила? - запитала нарешті жінка.
-    Солодкий набір «Кіндер».
-    Ох, не забагато йому? - запитала пані Валерія.
-    Ні. Що поганого в тому, що я балую дитину? - Не треба балувати дітей, а то потім ціни грошам не знають.
-    Бачу, ти рідко його балуєш, але якщо дітей балувати, але рідко, то нічого поганого не буде. Навпаки, навіть подаруєш дитині позитивні емоції. - Мабуть, ти маєш рацію. Буду намагатись робити йому сюрпризи. 
-    Чудово. 
 Застали вони хлопчика напівсплячим. Та коли малий Валерійко вчув материн голос, то одразу став на ноги та побіг на рідний голос.
-    Мамо! - стрибнувши на мамину ногу, прокричав хлопчик.
-    Сину, припини! - зі смішком мовила жінка. - Краще привітайся з тьотьою Килиною. - Здрастуйте, тьотю Килино! - помахавши ручкою, привітався хлопчик.
-    Здрастуй, мій маленький. Це тобі. - діставши з портфелю пакет солодощів, сказала Килина.
-    Що треба сказати? - запитала жінка.
-    Дякую! - промовив Валерійко і став відкривати одну цукерку.
Килина взяла його на руки.
-    Смачна цукерка?
-    Так. Хочеш? - подаючи над’їдений кондитерських витвір, запитав хлопчина.
-    Ні, ні дякую, їж і рости великий! - підкинувши хлопчика догори, мовила дівчина. Хлопчик від несподіванки розсміявся.  Пані Валерія просто споглядала на це дійство, думаючи, як з маленьким так само міг робити її чоловік, як би їхні стосунки не були знищені через непорозуміння. Вона чомусь гірко засумувала. Це помітила Килина.
-    Валерійку, йди до своєї кімнати, готуйся до сну, а мама або я потім тобі казочку розкажемо, згода? - Добре! - погодився хлопчик і чимдуж попрямував із надбаними дарунками у свою барлогу.  Коли двері його кімнати зачинилися, Килина спитала:
-    Чого ти сумна?
-    Та я... Нічого. Просто згадала дещо.- Ну добре, ходімо, розповімо маленькому принцу казочку. - усміхнувшись, мовила дівчина.
-    Ходімо.
 Головним оповідачем виступала пані Валерія, а авторкою казки - Килина. Вона знов витягнула власний зошит і жінка стала читати нову оповідь про помилку принцеси у виборі жениха.
 «Жила була в одному знаному королівстві принцеса. 
Була вона гарною на вид, мала тямку до всього, не цуралася роботи. Стало їй 19 років. Вона стала неймовірною красунею, і до неї стали свататься принци з інших королівств країни, та навіть з інших регіонів. І ось нарешті принцесі в око припав неймовірний принц, що представив себе, як сміливий, працелюбний та турботливий. І говорив він принцесі багато гарних слів про її вид та розум. Закохалася в його романтичні слова принцеса і повірила йому. Незабаром сповістила батькові, що одружиться хоче, подивився він на зятя, та й сказав:
-    Ти впевнена, дочко?
-    Так, тату!
-    Стережися його, стережися.
-    Ну чому?
-    Злий він...
-    Ні, він дуже добрий!
-    Помиляєшся, дочко, але потім зрозумієш...
-    Ну татусю, будь ласка, благослови нас! - Пане, я буду для вашої доньки опорою й щитом, буду мури будувати, щоб її вітри несправедливості і злості не знесли! - заявив принц. Старий знав, що мав скоро покидати престол через старість і раптову хворобу, тому сказав:
-    Благословляю, діти, благословляю... Жили діти щасливо перший час. Принцеса, що вже мала статус королеви, обродинилася сином. Його назвали на честь матері - Євгеній. Король відмовився панувать з перших днів, бо братися за таку відповідальну роботу не хотів. Усі дні свого подружнього життя він проводив у конюшні, за риболовлею або на королівському бенкеті, - одним словом, займався самоутіхою. Королеві було тяжко правити одній, але вона правила, бо хотіла продовжити справу батька. А доглядати дитину помагали їй наймички, котрих коштами вона не обділяла. Зрозуміла королева з часом, що зовсім туго справи йдуть в сім’ї, тому вона прийняла зважене рішення - покинути короля і самій правити королівством».
-    А що було з маленьким хлопчиком? - запитав Валерійко.
-    А ти слухай. «Принц Євгенчик зостався з матір’ю. Він був занадто маленьким, аби сумувати за татом. Минуло три роки. Королева все керувала, люди були дуже задоволені нею. 
 Одного дня вона спіткнулася та впала. Встати їй поміг простий селянин. Вона подякувала йому і пішла далі своїм шляхом. Вона йшла до лісу, аби прогулятися. Та не знала вона, що її чекає небезпека. Там на неї мало не напав ведмідь. Він став ричати та приближатися до панни, та його повалив чоловік і назавжди позбавив життя. Виявилося, що це знову її врятував той самий сільський мешканець. Його очі були добрими на вид.
-    Пані, як ви тут опинилися? - здивувався він.- Прогулятися вирішила серед такої благодаті. - відповіла королева.
З того їхня розмова зав’язалася у дружбу.
 Чоловік завжди залишався дуже мудрим, розумним та творчим попри те, що його дуже покалічило життя злиднями та убивством батьків.  Якось сільському чоловіку здалося, що королева йому дуже імпонує, як жінка. Хоч він і не сподівався отримати позитивної відповіді, та все ж, на зароблені за десять років гроші він купив золоте кільце. Його сестра, що працювала квіткаркою, помогла з пишним і гарним букетом квітів. Якось вони прогулювалися тим самим лісом, де зав’язалася їхня дружба, чоловік став на коліно й мовив:
-    О, прекрасна пані, хоч я й не такий багатий і вродливий, як ви, проте я дуже турботливий і привітний до світу. Не знаю, скільки в мене розуму за життя набралося, але точно знаю, що маю мудрості навчити життя вашої дитини. Чи не станете ви моєю жінкою? 
-    запитав він.
Пані була ошелешена. Та що їй відповідати?» Жінка змовкла.
-    І що відповідає пані, що? - поцікавився хлопчик.- Пані нічого не відповіла. Поки. - сказала пані Валерія.
-    Але вона жила щасливо?
-    Так. Вона жила дуже щасливо.
-    А простий селянин? - запитав малий.- Думаю, ми колись про це дізнаємося. А поки відповідь не передбачає точної відповіді, сину. - подивившись на Килину, сказала пані Валерія. Вона здогадалася, що казка була не настільки простою, як здавалося на перший погляд. Їй заготілося поговорити з Килиною. 
-    Ну що, Валерійко, будеш спатоньки? - запитала Килина.
-    Так, але якщо обіймеш мене.
-    Добре. Мама не проти? - подивившись на Валерію, мовила дівчина.
Жінка хотіла заперечити, та не могла відмовити блискучим великим очам ина, що світилися від щастя і надії.
-    Ні.
Килина обійняла його та поцілувала у щічку.
-    Добраніч, сонечко.
-    Добраніч, Килино, добраніч, мамо! - сказав маленький Валерій.
-    Добраніч, синку. 
Вони вийшли з кімнати.
-    Килино, що це все значить? – запитала стурбована жінка, знервовано кинувши зошит в руки дівчини. - Що саме? - зробивши вигляд нерозуміння, запитала дівчина.
-    А ти написала казку і не маєш тями? Ти хочеш зі мною оженитись, чи що?
-    А раптом так? - притиснувши жінку до стінки, запитала дівчина.
-    Нам рано про це думати.
-    Чому? - засмучено запитала дівчина.- Сьогодні другий день, як ми в стосунках. Хіба це правильно? Ми не пізнали одна одну до кінця.
-    Я змогла пізнати тебе за цей нещасний місяць роботи. Усі твої звички на роботі знаю до дрібниць. Я знаю, що ти любиш замовляти міцне американо собі. Що ти масажуєш перенісицю собі, коли сильно болить голова. Коли ти сильно злишся, ти намагаєшся не матюкатися, а стримуєш нецензурну лайку у собі. Я помітила, що коли ти про щось думаєш, що махаєш олівцем туди-сюди. Вставила меж пальці і погнала!  Пані Валерія була шокована. «Схоже, Килина по вуха закохана в мене. Запам’ятати такі дрібниці... Для чого? Щось мені було це приємно чути? Добре, добре, це приємно.» - подумала жінка. 
-    Добре, ти довела свою любов до мене... - обронилася словом жінка.
-    А що хочеш знати про мене ти? Ну? - терпляче запитала Килина. Їх хотілося бунтувати, та вона знала, що може налякати дитину та відвернути від себе свою дівчину.
-    Як ти поводишся у критичній ситуації. Мені цікаво, наскільки ти турботлива, мені цікаве твоє уявлення щодо сім’ї, мені цікаво, врешті-решт, як ти бачиш жінок. Ти мені зараз можеш розказати що завгодно, але повірю лише тоді, коли побачу, як твої слова та думки проявляються через дії. 
-    Валерію, ходімо в твою кімнату, не будемо будити маленького... 
-    Ходімо...
 Вони зайшли до спальні Валерії Романівни. Вона була вся в біло-червоних тонах, з невеликим окрасом чорного. Усе відігравало стиль японської культури: стіни були розмальовані деревами сакури, над ліжком висіло велике картина-віяло, а недалеко од ліжка на полицях стояли статуетки та сувеніри, привезені з Пекіну або з іншого туристичного міста. - Валерію, що я маю зараз зробити, аби довести, що я хороша дружина? 
-    Не знаю...
-    Я теж не знаю. От подумай, я хоч раз за весь час роботи хоч зірвала і викинула щось зі столу? Так, мені буває погано, я щось не так зроблю і в мене виривається погане слово, але ж я нікого не б’ю... А щодо вирішень проблем у критичних ситуаціях? Хіба моїх рішень і дій після того, як мене вигнали батьки, тобі не достатньо? Скільки років минуло, а я вже досвіду ще більше набралася, йшовши по тернистому шляху сама. А моя турботливість? Я люблю твого сина, як свого рідного і як треба, я навіть до школи на розбірки прийду. І як тобі або Валерійку стане погано, я буду одразу поруч, як тільки зможу. Якби я не любила твого сина, я би не читала йому казки, не гралася з ним. А, і мій світогляд щодо жінок... Жінки чарівні, сильні, розумні, красиві. Жінки в моєму баченні - це зазвичай ті особистості, якій потрібна опора близької людини тільки тоді, коли їхні сили вже на межі зникнення. Я ними захоплююся. Сподіваюся, тебе така відповідь влаштовує. Хоч трохи. - Так, на диво, влаштовує. Але не сподівайся, що я одразу ж отак оженюся з тобою. – попередила жінка і обвела дівчину суровим поглядом.
-    Хм, що ж, я дам тобі час. Якщо тобі треба час, я дам. Але знай, що я чекати довго теж не хочу. Я дуже кохаю тебе. - сказала Килина. - Я це вже зрозуміла. - сказала пані Валерія. - Килино... Будеш ночувати тут? - згодом запитала жінка.
-    Так, от тільки... Я би хотіла з тобою цього разу, ти не проти?
-    А ти думала, що я запропоную спати у вітальні? Ще й після того, що сталося? Скажи, це дивно.
-    Так.
 У пані Валерії був запасний комплект піжами. Вона його дала дівчині. Коли вони переодяглися та лягли в ліжко, пані Валерія спитала:
-    Наше побачення закінчилося?
-    Ще в офісі. А що?
-    Просто... - пані Валерія стала наближатися до Килини.
-    Валерію... Як же Валерійко? 
-    Він спить, все буде добре, не переймайся.- А якщо йому стане страшно і він захоче прийти до нас?
-    Такого не буває в мене. Він спить завжди окремо.
-    А якщо цього разу чогось злякається?
-    Не злякається.
-    В тебе двері зачиняються? 
-    Ні. 
-    Тоді на більше не сподівайся. - сказала Килина, відгородивши руку жінки від інтимного місця.  Пані Валерія не на жарт образилася на Килину. Вона різко відвернулася від неї і лежала просто мовчки.
-    Чому ти на мене ображаєшся?
-    Я не розумію... Він міцно спить в іншій кімнаті, що не так?
-    Зараз міцно, а потім... Кохана, не злися. - сказала дівчина і поцілувала у щічку Валерію Романівну. - Не злюсь, не злюсь. Просто я скучила за тобою. – зізналася сумна жінка.
-    Розумію. А чому б мене просто не обійняти сьогодні? - запропонувала дівчина.
Пані Валерія не відкинула ідеї й радо обійняла її та обдарувала тисячним теплими дотиками губ. - Кохана, коли поставиш замок сюди - то тоді робитимемо все, що захочемо, згода?
-    Добре, якщо ти так будеш спокійною, то гаразд. - погодилася жінка.
 Килина обійняла її ще дужч. Вона дуже раділа, що вони хоч в чомусь дійшли згоди за сьогодні. - Кохана, я все хотіла тебе спитати і ніяк... Щодо роботи. Де ти тих «СММ-спеціалістів» знайшла? - В ґуґл шукала. Робила все на швидку руку, тому ніяких сертифікатів не перевіряла з приводу їхньої професії. Минуло два тижні, а результату нуль.  Тоді й почалися підозри. Окрім прогнозів, вони нічого не давали. Зате за консультації вимагали додаткові кошти ще й продукцію свою хотіли мені впарити. 
Тоді попросила дипломи, сертифікати. А дзуськи там! 
Нема в них нічого.
 Жінка настільки емоційно розповідала, що у дівчини це викликало сміх.
-    Ну з ґуґл і справді небезпечно шукати. Здається, люба, ти наткнулася на інфоциган. Нехай завтра Марія краще пошукає спеціалістів. Вона в цьому точно знається.
-    Так, в цьому є сенс.
 Таким чином вони зустрічалися цілих два тижня. Інколи Килина заходила до маленького своєї коханої, аби зміцнити з ним емоційні зв’язки.   Вона знала, що це виглядає підло з її боку і незрозуміло, адже пані Валерія ще не сказала їй «так». Проте навіть за одну зустріч Килина змогла полюбити цього симпатичного, енергійного малюка. У Валерії вона за цей час багато чого розпитала і сама про себе розказала. 
 Коли нарешті жінка поставила замок у власній спальні, однієї ночі вони тихенько зайнялися своїм дорослим ділом.
 Ось і настало 12 жовтня. Як і передбачалося, удень офіс горів роботою, а під вечір уже панувала святкова атмосфера. 
-    Шановні, давайте вип’ємо за десятиріччя нашої компанії! - наголосила пані Валерія.  І полилося шампанське по всіх келихах. Згодом бризки перелітали з одного бокала в інше.  Робітники стали згадувати купу смішних моментів зі своєї роботи. Раптом знову галас перервала річ пані Валерії:
-    Пані та панове, у нас ще один тост! Завдяки вашим старанням наші продажі та впізнаваність зросли на всі 70 відсотків! 
 Всі стали аплодувати та вигукувати. Це була радісна новина, що могла передбачати підвищення зарплатні. - Але не забуваймо, що ми маємо старатися завжди, бо завжди є куди рости.
Її промові хлопали всі.
За тридцять хвилин тост виголосила Марія: - Валерію Романівно, а тепер давайте вип’ємо за вас, не тільки як за найкращу керівницю компанії, а й за сьогоднішню іменинницю! 
-    З днем народження, Валеріє Романівно! - привітали всі хором.
-    Дякую, дорогі мої! - сказала жінка, обдарувавши кожне лице щирою усмішкою.
 Вона почувала найвище чуття - щастя. Увага колег, серед яких була її кохана, що з повагою ставилися до неї і віддано працювали задля блага компанії - було сьогодні окриленням.
-    Що ж, мої любі працівники, ви поки гуляйте, а я поки побуду без вас.
Вона зайшла до кабінету. Килина використала цей момент. Вона пішла за нею.
-    Кохана, я можу з тобою поговорити? Це серйозно.
-    Добре, тільки недовго.
-    Я вже знаю, як ти до цього ставишся, але...
 Вона стала на одне коліно, простягнула букет та чорну коробочку.
Жінка від шуму та шороху целофану ззаду одразу повернулася та остовпіла. - Килино... - зомліла дівчина.
-    Валерію, я дуже кохаю тебе. Я хочу бути поруч з тобою до віку. Для мене штамп у паспорті має значення. Це засвідчення, що ти і наш синочок найвища цінність для мене. Кохана, станеш моєю жінкою? «Будь ласка, не вбивай мене», - подумала схвильована Килина.
 Погляд дівчини був і не насуплений, і не наляканий. Валерія Романівна побачила у тих очах, у тих бровах, що дівчина налаштована серйозно. Вона згадала, як декілька днів тому дівчина уже натякала на укладення шлюбу і робила все, аби схилити до цього. - Знаєш, все таки благородна принцеса сказала простому селянину «Так». – усміхнувшись, мовила жінка.
Її руки були складені на грудях.
-    Сподіваюся, про це Валерійко дізнається. - усміхнувшись, сказала Килина.
-    Так, ти йому про це розповіси. - даючи палець для обручки, сказала пані Валерія.
-    Ми розповімо. - надягаючи обручку на палець, сказала Килина.
-    Я кохаю тебе. - додала дівчина і вп’ялася в уста, не давши слова директорці.
-    Ну що, підемо святкувати? - запитала пані Валерія.
-    Так, ходімо.
Свято для жінок пролетіло швидко. Коли всі розійшлися, Килина сказала: 
-    Завтра ж ідемо до РАҐСу і вкладемо цивільне партнерство. Ти згодна?
-    Так. - усміхнувшись, сказала жінка.
-    Ми скажемо маленькому про нас сьогодні?- Аякже! Тільки це будеш ти. Я не знаю, як про це повідомляти... Я не думала, що буду заміжня за жінкою. - Добре, не хвилюйся. Ти не проти, якщо я йому гостинця занесу?
-    Ні, але більше не балуй.
-    Добре, це лиш карткова гра. 
Вони викликали таксі. Килина поїхала додому разом з Валерією Романівною.
-    Тьотю Килино! - завищав од радості хлопчик.
-    Так, це я! - посміхнулася дівчина.- Котику, тьотя Килина хоче щось сказати тобі. - сказала пані Валерія.
Панни переглянулися між собою. Килина довго не ждала і заговорила до малого:
-    Маленький, розумієш, я люблю твою маму і... І тепер у тебе буде дві мами. 
 Хлопчик постояв, подумав щось собі. Килина хвилювалася. Дитина хоч ще маленька, але могла щось переживати в собі. Навіть з приводу відсутності тата в її житті.
-    Ти будеш моєю мамою? - перепитав у Килини хлопчик.
-    Так.
-    Клас! - вигукнув він та став стрибати.
«Звичайна дитяча реакція. Ну хоч щира», - з полегшенням видихнувши, подумала Килина.
-    Валерійко, в мене дещо є. - вона дістала з кишені карткову гру.
-    Грав коли-небудь в «Крокодила»? 
-    Ні.
-    Давай пограємо!
Хоч дівчина була стомлена, та все ж знайшла сил на сина.
-    Вгадай, що я показую? - мовила до хлопчика дівчина, імітуючи грізного ведмедя.
Сміялася навіть пані Валерія. - Так це ж легко! Ведмідь!
-    Правильно! Давай тепер ти!
 Хлопчик дістав карточку, подивився на неї декілька секунд та відкинув у сторону. Дівчина встигла помітити, що на картоні була намальована коняка. Він став навкарачки та баскими рухами поповз по підлозі.
-    Хм, може, це собака?
-    Звісно, ні!
-    Тоді, може, котик?
-    Ні!
-    А! Тоді точно слон!
-    Ну ні ж!
Килина тріснула себе долонею по лобу та з удаваною жалістю мовила:
-    Ох... Дурна я... 
Хлопчик засміявся.
-    Може кінь?
-    Правильно, нарешті! - промовив хлопчик.- Так, все, сину, пора спатоньки. Ми вкладемо тебе. - мовила пані Валерія.
  Хлопчик ліг на місце. Килина погладила його по голівці та сказала:
-    Як будеш вчасно лягати завжди спати, то тобі снитимуться солодкі сни.
-    Справді?
-    Справді, мій хороший. А тепер закривай очі та думай про хороші речі. - сказала Килина. - А можна я з вами посплю? - запитав хлопчик. - Кхм, сину, ти маєш... - розпочала пані Валерія, та її перебила Килина.
-    Ти можеш поспати, але тільки сьогодні, добре?
-    Добре! - сказав хлопчик та поліз на руки до Килини.
Вона взяла його до рук.
-    Кохана, застели його ліжечко.
-    Добре...
Вона виконала прохання Килини.
 У ліжку хлопчик розмістився меж двох жінок. Він пригорнувся до своєї біологічної матері та швидко заснув. Килина усміхалася. Пані Валерія не могла теж стримати своїх емоцій.
-    Так приємно, коли синочок поруч спить....- Пускатимемо його до себе частіше, як захочеш. - усміхнувшись, сказала Килина, укутуючи сплячого хлопчика ковдрою.
-    Мила, хочеш, я помасажую тебе? - запитала Килина.
- Так, якщо можеш... Насиділася сьогодні за документами знов...
 Вона розуміла, як сидячий спосіб життя дає по поперековій частині і особливо куприковій кістці, тому вона розпочала кругові масажні рухи саме там. Проте з кожною хвилиною вона підіймалася все вище і вище, розминаючи кожен м’яз, кожну кісточку своїми тонкими пальцями і через годину від чудових відчуттів та повного розслаблення пані Валерія заснула. - Добраніч, мої любі. - прошепотіла Килина і поцілувала кожного в щічку.
 Здавалося, саме про це вони і мріяли. Після тяжкого дня зібратися усі разом сім’єю у власному ліжку, пригріться, розмовляти про буденне, зробити щось приємне коханій людині. Що як не це є родинне щастя? Хоча, в родинного щастя є багато проявів, але на сьогодні в пані Валерії та Килини воно виявилося саме таким чином.
22.08.24