21. Ростислав. Час вручати подарунки

— Я хочу піти на любительські змагання, знайшов одні якраз через два тижні після Нового Року, — сказав я Міці, коли повернувся додому. Вона якраз вдягалась кудись, певно, на чергову вечірку. Мене вже навіть не кликала. Ну, не те щоб я погодився б, але все ж…

 — Навіщо вони тобі? — вона підняла намальовані брови. — Любительські — це ж несерйозно. 

Я підтиснув губи. В принципі, знав, що Міка відреагує негативно. Я не сильно очікував іншої реакції. 

— Щоб повернутись у великий спорт, спробую свої сили в любительському змаганні.

Я не казав їй про мої проблеми з набором швидкості. Треба було перевірити себе на трасі. 

— Ти все ще будуєш плани повернутися у професійний спорт? Та якщо й спробуєш, ти там програєш. Навіщо воно тобі? Краще б розпочав якийсь бізнес, пов’язаний з гонками. Ти ж там усе і всіх знаєш, можна багато заробити!

Мені було дуже боляче чути ці слова про те, що якщо я спробую, то програю. Я насправді і сам так думав. Що якщо вийду на професійну трасу після перерви, то точно програю. Але мені хотілось, щоб Міка вірила в мене, як Яся. Яся… Одна думка про неї змусила мене ледь усміхнутись. 

— Добре, більше я з тобою про спорт не заговорю. Йди на свої вечірки. На Різдво я піду на благодійний вечір, який влаштовує наша компанія, — я зазирнув їй в очі. 

Ми так і не встигли зробити це до Різдва. Виходило прямо на свято.

— Благодійний? Ти ж казав, що ніякої благодійності! Чи тебе таки розвели на гроші підлеглі твого батька? — запитала Міка. 

— Це для дітей-сиріт. Я виділив свої власні кошти. Благо, заробив я чимало до травми, — я насупився. — А так як це мої кошти, я можу витрачати їх, як хочу я.

Міка хотіла щось сказати, але я перебив її:

— Більше на цю тему я не говоритиму. Іди на свої вечірки, а я буду робити те, що хочу я…

***

Ми не розмовляли декілька днів, сварка затягнулась. Але я вважав, що маю рацію. І очікував, що вона все ж змінить свою думку. Однак цього не сталося. Я запропонував Ясі привести малу на свято. Все одно воно випадало на реальне Різдво, інакше в нас просто не вийшло, не встигали. 

Коли вони прийшли, я майже не слухав. Втупився в Ясю поглядом. У сукні вона була ніби зовсім іншою, хоч і залишалась собою. Серце калатало так гучно… Щоб відволіктись, я простягнув малій коробочку з планшетом. Для Ясі в мене теж був подарунок, але зараз я подумав, що він дурний і не підходить їй. 

А от коли мала сказала ті слова про дівчину, мене ніби холодною водою облило. 

— Я дійсно зустрічаюсь з деким, — я зітхнув. Все ж, колись це мало сплисти, і віддав малій коробочку. — Візьми подарунок і розпакуй, а ми з твоєю мамою відійдемо на хвилинку, добре?

 — Добре,  — вона кивнула, сіла на диванчик і стала розпаковувати подарунок. 

Я кивнув одній із працівниць, щоб приглянула за малою, а сам взяв Ясю за запʼясток і повів із зали. Швидко йшов коридорами, поки ми не вийшли на балкончик. Тут ще нікого не було. Було тісно і прохолодно. І хто придумав такі маленькі балкончики?

— Я дещо маю для тебе, — я не впізнавав свій голос. Він був якийсь захриплий і тихий. 

 — А я теж приготувала тобі подарунок, — відповіла Яся, ледь усміхнувшись. — Але ти перший сказав, тому перший і показуй!

— Добре, — я кивнув і дістав з кишені тоненький футляр. Хвилювався, дуже. 

Вона ж може і не прийняти. Точно не прийме. Чорт…