21. Світ тісний

Ростислав

— Та поклади вже той мобільний! — тренер був дещо схвильований. — Я хочу, щоб ти переміг! Щоб це було грандіозне повернення! На тренуванні в тебе вийшло побити власний рекорд, ти зможеш!

— Зараз покладу, — я якраз листувався з Ясею, але в цю мить побачив, що мені прийшло повідомлення від Міки. 

Чомусь одразу відчув неспокій. Треба подивитись, щоб не думати про це на трасі… З такими думками я і відкрив повідомлення:

“Я передумала. Вирішила зробити аборт. Якщо ця дитина тобі не потрібна, то чому вона має бути потрібна мені?”

Я закусив губу. Було неприємно, але я розумів, що вона ображена. Серце забилось частіше. Чорт… 

— Та віддай уже цей телефон! — тренер висмикнув мобільний в мене з рук і заблокував екран. — Віддам після змагань!

— Але… — я обірвав себе на півслові. Ні, нічого не трапиться за якісь півгодини. Я дійсно маю зосередитись на заїзді.

Я боявся, що коли пролунає сигнал, впаду в ступор. Боявся, що можу думати про щось погане, або згадати аварію, але, на диво, діяв просто на інстинктах.

Спочатку ми всі їхали однією купою, така була тактика більшості. Але більшість хлопців заощаджували сили до останнього ривка. 

Та от тільки один болід вирішив ризикнути і вирватись вперед. 

Треба було приймати рішення швидко, і я його прийняв, кинувшись за ним. Їхав у тіні машини, поки майже не наздогнав. Супротив повітря так був мінімальний. Я все памʼятав, ніби тільки вчора їхав так само. Адреналін і швидкість робили мене щасливим. Ми мали проїхати пʼять кіл. Обігнали всіх ми на першому, на другому, третьому і четвертому я їхав в його тіні, а от на пʼятому був час вириватись вперед. Треба було обігнати його по внутрішньому колу і я вже увійшов у маневр, бачачи фініш, як раптом його машина почала їхати нестабільно, і я побачив дим.

Час ніби сповільнився. Я відчував, що це була практично перемога. Якби я зараз натиснув на газ до максимуму, я б отримав першу нагороду.

Яся і Аліса б вітали мене, ми б усі разом поїхали святкувати. А ще, я, можливо, познайомив би її з Назаром. Не вірилось, що в мене тепер є і родина, і старий друг… 

Аж раптом перед самим фінішем я помітив, що болід суперника, який так і не знизив швидкість, мчить далі, і він не контролює машину.

Траєкторія його руху намалювалась в мене в голові за долі секунди. Трибуни були вже майже перед нами. 

Якось я чув від тренера, що в критичній ситуації, при викиді адреналіну, гонщик може побачити все ніби в сповільненій зйомці. Момент передбачення тріумфу або поразки. Але зараз я бачив тільки одне: болід суперника їхав у напрямку трибуни, а прямо в першому ряду сиділи щасливі Яся і Аліса… 

Я не встиг подумати. Не встиг нічого, окрім як різко розвернути машину так, щоб зупинити його. Він не вʼїде в трибуну, якщо я зупиню його зараз.

Удар в бік машини був сильним через шалену швидкість. Таким сильним, що машину підкинуло і перевернуло.

Скло, уламки, я знову бачив все так повільно… Машина лежала перевернута, але ремінь безпеки втримав мене на сидінні. От тільки спина боліла.

Я потягнувся рукою до спини, а коли повернув руку, побачив кров. Перед очима усе почало розпливатись, а ще я відчув запах горілого.

Якщо зараз все вибухне, я помру?... Ясю, не дивись сюди і забери Алісу…

Після цієї думки світ все ж поплив перед очима, і лишилась тільки темрява…

 Яся

Все відбулося так швидко, що я не встигла нічого зрозуміти. Просто бачила болід, який мчить у напрямку трибун, потім зіткнення… і тільки тут до мене дійшло, що перекинутий болід належав Славі. То він врятував глядачів… Поряд зі мною заметушилися люди, хтось плакав, хтось питав, що трапилося…

— Мамо, це ж машина Слави?… — Аліса стиснула мою долоню, я бачила на її очах сльози. 

 — Доню, все буде добре, — я вже жалкувала, що взяла її сюди. Швидко схопила її на руки і почала спускатися вниз, але коли підійшла до загорожі, мене не пустили, я тільки побачила, як Славу несуть на ношах до “Швидкої”.

— Він живий? — запитала я в чоловіка в уніформі, який стояв по той бік загорожі. 

— Так, живий, але ніби без свідомості, його везуть у найближчу лікарню, ви — його родичка? — перпитав він.

Цієї миті через огорожу прямо біля мене перескочив чоловік, він здивував мене і таким чином звернув на себе увагу, але коли я поглянула на нього, то одразу впізнала, хай він і краплю змінився зовнішньо.

— Це мій друг! Я зараз домовлюся, куди його везти! — голос теж змусив мене здригнутися. Це точно був Назар.

Я, продовжуючи тримати Алісу на руках, теж перелізла через огорожу і підбігла до нього. Зараз у мене не було часу думати, я відчувала, що маю щось робити…

— Ти поїдеш у лікарню? — я взяла його за лікоть. — Можна з тобою?

— Яно, це правда ти?... Так, я поїду, — він кивнув. — Це мій друг. 

Я не могла вимовити жодного слова. Такий нереальний збіг… 

 — Я кохаю його, — зрештою зірвалося з моїх губ.