19. Ростислав. "Це нічого не значить..."

І я рушив з місця. Вперше за довгий час відчув себе знову вільним. А коли ми виїхали на трасу, то таки втиснув "газ" майже в підлогу. Швидкість набиралась, а я навіть не дивився на спідометр. Не хотілось зупинитись, коли побачу ті двісті. Свобода окрилювала. Я згадав, як це буває на змаганнях і відчув радість, як раніше. 

А коли загальмував, то поглянув на Яну. Вона вся розчервонілась, виглядала схвильованою, але щасливою. 

— У вас вийшло, — сказала Яна. Її голос ледь тремтів. 

— Не знаю, я не дивився, — я усміхнувся. — Не знаю, скільки там було на спідометрі… 

— Але це було неймовірно. — сказала вона. — В одну мить, коли ми їхали трохи з гірки, мені здалося, що ми летимо в повітрі! Тоді я глянула на спідометр і побачила цифру двісті! 

Я раптом подався вперед і обійняв її. Серце так швидко билось. Здавалось, що воно ось-ось вистрибне. З нею було достатньо просто сісти в машину і все вийшло. 

Вона теж обняла мене, все ще радісно усміхаючись.

 — Вам треба повертатися у спорт. Це точно! — вигукнула з радісною усмішкою. 

— Батько проти… — я зітхнув, зазирнувши їй в очі. Все ще тримав її в своїх обіймах і тільки зараз подумав, що це було доволі інтимно.

Хоча, вона не мала на увазі нічого такого. І я просто обійняв її на емоціях, я теж не мав на увазі нічого такого… От тільки чому зараз, коли відчував аромат її парфумів, і коли її уста були так близько, я мимоволі облизнув свої пересохлі губи?

Вона якось завмерла, мабуть, теж відчула незручність.

 — Ви були в батька? — запитала трохи охриплим голосом. 

— Ага, — відповів тихо, все ще не випускаючи її з обіймів. Скільки можна отак тримати її? Скільки часу це не буде викликати зайвих питань чи думок з її боку? Я не хочу її відпускати зараз. Можна було сказати, що батько хотів її підвищити, але це б зіпсувало момент. — Ясю… Він звав тебе "Ясею". Я теж хочу звати тебе так, можна?

Це вже було переходження якоїсь межі. Але не настільки велике. Таке, яке я міг собі дозволити. 

 — Можна, — тихо сказала Яся. Мені здалося, що вона почервоніла, хоча в кабіні було не дуже видно, тож, може, то був лише плід моєї уяви. 

Я все ж відсторонився. Відпустив її, хоч і все моє єство протестувало проти цього. Це було дуже дивне відчуття, не памʼятаю, щоб зі мною відбувалось щось подібне раніше. 

— Я повернусь на трасу, — сказав, зазирнувши їй в очі. — Спочатку на тренування. Подзвоню тренеру. Якщо він все ще хоче тренувати мене. Якщо повірить в мене знову. 

 — Обов’язково повірить! — сказала вона. — Головне. щоб ви самі в себе вірили!

— Можна попросити тебе про дещо? — я сковтнув слину. Все ще дивився на неї. У неї були такі красиві очі кольору ранкового весняного неба. Я тільки зараз це помітив, хоч ми і бачились щодня до цього.

 — Так, звичайно. — вона усміхнулася. 

— Звертатись "на ти". Слава, зможеш мене так звати? Ну, не коли ми на роботі… А як зараз, — я відчув деяке хвилювання, коли говорив це. 

— Добре, — сказала Яся трохи знічено. — Без проблем. Але на роботі краще зберігати субординацію. 

— Так, на роботі все буде, як зазвичай, — я кивнув, знову зазирнувши їй в очі. — Здається, ти повернула мене в спорт, Ясю… 

 — Я дуже рада, що ви повертаєтесь… Ой, що ти повертаєшся, — виправилася вона і весело засміялась. 

А я сидів, як зачарований. Щось всередині ніби клацнуло, перемкнулося. Дивився на неї і не міг зрозуміти, коли це сталося і як. І чому саме з нею. 

Вона не має помітити. Вона не має знати. Це просто через момент. Це нічого не значить…