18. Ростислав. "Ти боїшся швидкості?"

Його потенційні онуки мене швидко вигнали. Ні, не те щоб я був проти дітей, але точно не зараз. Хоча, Міка теж натякала на щось таке. Але останнім часом ми дуже сильно віддалились одне від одного. 

Було сумно, що батько теж був не в захваті від мого бажання повернутись у спорт. 

Коли я приїхав додому, Міки знову не було. Я зайшов в телеграм і побачив, що вона написала, що поїхала до наших друзів в гості. Сказала, що і мене там чекають, коли я звільнюсь. 

Вона раз за разом продовжувала тягнути мене на ці тусівки, зустрічі, а я зустрічатись не хотів.

Раптом подумав, що як зараз сісти за кермо і проїхатись вечірнім містом?

Ноги самі повели мене до гаражу. Вперше я сів за кермо напівспортивної машини. Це не була та машина, на якій я змагався, але на цій містом можна було добряче поганяти. От тільки ганяти я більше не міг. Все одно коли набирав швидкість, в якийсь момент спускав все на гальма.

Коли дорога привела мене під підʼїзд Яни, я отямився. І що я тут роблю?

Дістав мобільний і відкрив листування з нею:

"Привіт, а ти зараз де?"

“Привіт, вдома, — швидко відповіла вона. — План я вже надіслала, перевірте поштову скриньку.”

"Ти зараз зайнята?" — чомусь коли написав ці слова, серце забилось частіше. 

“Та ніби ні. А що, треба щось зробити? Я можу, без проблем.”

"Ти боїшся швидкості?" — я ходив навколо, ніяк не міг написати те, що хотів. Це було так дивно і неправильно.

"В якому сенсі? — запитала вона. — Щось робити швидко, чи що ви маєте на увазі?”

"Швидку їзду на машині. Я під твоїм підʼїздом. І хочу спробувати поїхати швидко, як раніше. Але машина привела сюди. Не знаю. Певно, це дивно?"

“Я ніколи не їздила швидко. Але цікаво буде спробувати”, — відповіла Яна. 

"Вийдеш? Зможеш залишити малу на півгодини-годину?" — а коли писав це, то, здається, затамував подих. Що зі мною відбувається? Чому це так важливо для мене? 

“Так, я вже залишала, увімкну їй мультик, — відповіла вона. — Прямо зараз виходити?”

"Прямо зараз", — написав я і заблокував екран.

Чорт. Що відбувається? Чому я хвилююсь? Чому коли батько заговорив про Яну, я почав думати про неї та так і не зміг відволіктись? Чому я приїхав сюди?

Через пару хвилин двері під’їзду відчинилися, і з’явилась Яна. Вона була у джинсах і  червоній куртці, волосся зібрала в хвостик, і виглядала як дівчина-підліток. Я звик її бачити в діловому одязі і зі строгою зачіскою, а зараз переді мною була ніби зовсім інша Яна. 

Вона озирнулася, побачила мою машину і рушила до неї.

Хвилювання всередині мене наростало. Чомусь мені було важливо показати їй, що я впораюсь. Через те, що вона підтримала мене? Певно, через це.

Коли вона сіла в машину, ми привітались, а потім я сказав:

— Не знаю, чи щось з цього вийде. Але чомусь коли подумав зробити це, приїхав сюди. Дякую, що вийшла. 

 — Мені самій дуже цікаво, — усміхнулась вона. — Я ніколи не їздила в такій машині. А яку вона швидкість розвиває?

— Дуже велику, двісті шістдесят може на трасі. Ну, не факт, що я витисну всі двісті шістдесят. Але ти живеш на околиці міста, до окружної хвилин десять. А там можна і на трасу. За годину туди і назад цілком реально змотатися, — я усміхнувся. — Якщо витисну хоча б двісті, вже поборю той страх. До сьогодні після аварії я максимум сто вісімдесят витискав. І все. 

— Тоді чому ми гаємо час? Поїхали! — її очі весело блищали, вона нагадувала дитину, яку привели до парку атракціонів…