15. Ростислав. Дзвінок журналістки

Коли повернувся додому, Міки не було. Переглянув повідомлення, там було написано, що сьогодні вона піде в клуб з дівчатами. 

Я зітхнув. У нас було все менше і менше спільного. Раніше ми завжди ходили на подібні вечірки разом, але зараз у мене зовсім не було такого бажання. Ліжко було холодним, я знов почувався самотнім. Останнім часом подібне відбувалось занадто часто. 

Але фізичні навантаження робили свою справу, і заснув я все одно швидко…

Зранку, коли прокинувся, Міка сопіла поруч. Лягла прямо в сукні і з макіяжем. Подушка була чорною чи то від туші, чи то від тіней. Все ж, Міка була дуже красивою, я мимоволі усміхнувся. Коротко чмокнув її в губи і пішов в душ. Треба буде придумати нам якись спільний відпочинок… Щось, що ми будемо робити тільки вдвох…

***

Зранку я зайнявся поточними справами, а після обіду сказав зайти Ясі. Я організував той благодійний вечір, він мав бути вже завтра. Ніби все йшло плюс-мінус за планом.

В перерву вирішив позайматись, а не спускатись обідати. Потім попрошу занести мені щось і зʼїм уже за документами. Часу надто мало, я нічого нормально не встигав…

Коли вже майже завершував, телефон задзвонив. Він лежав поруч з тренажером. Я поклав гантелі, прийняв виклик з незнайомого номеру і поставив його на гучномовець, бо треба було завершити вправу.

— Алло, слухаю, — сказав, сідаючи за тренажер і піднімаючи гантелю.

— Добрий день, Ростиславе. це вас турбують з інтернет-видання “Формула України”, — почув я жіночий голос з гучномовця. — Можна зайняти вашу увагу всього на п’ять хвилин?

Я знав це видання, про "формулу" вони писали найбільше з усіх видань в країні. Але про мене не згадували ще з того моменту, як… Ні, навряд вони дзвонять щодо травми. Це ж було давно… 

— Добрий день. Що саме вас цікавить?

— Хотіли б дізнатися. чим ви зараз займаєтесь, які у вас плани на майбутнє, — затараторила журналістка. — Ми готуємо новорічний номер, такий цикл міні-інтерв’ю… Ваша дівчина наче ділилася інформацією, що ви більше не збираєтесь повертатися у спорт…Дуже шкода… Але, може, у вас якісь інші цікаві плани?

Я розгубився. Значить, Міка сказала, що я не збираюсь повертатись? Так вона вірить в мене? Ні, я знав, що не вірить, але все ж не очікував подібної підстави. 

— Алло, ви мене чуєте? — стурбовано перепитала дівчина.

— Без коментарів, — відповів сухо. Поклав гантелю і відбив виклик, одразу блокуючи цю тупу журналістку.

В цей момент помітив, що в дверях стоїть Яна і дивиться прямо на мене. Це було неочікувано. 

 — Вибачте, — сказала вона дещо розгублено. — Я випадково підслухала вашу розмову…

Я підтиснув губи. Не хотілось виглядати засмученим чи ще якимось. Але я реально засмутився через цей клятий дзвінок. 

— Нічого, — я відвів погляд. Може, мені дійсно варто зупинитися? Все одно боюсь швидкості. Не можу перебороти себе. 

— Може, вам не треба було обривати розмову, — адже так вони точно напишуть, що ви йдете зі спорту? Краще передзвонити і сказати, що ваша дівчина дала недостовірну інформацію…

Я замислився. Її відповідь звучала набагато логічнішою, ніж те, що зробив я на емоціях. 

— Але не факт, що я повернусь, — я все ж озвучив вголос те, що не казав нікому. — Я ж не дурень, я це теж розумію.

 — Ну вам не обов’язково говорити, що ви повернетсь. Але ту інформацію варто заперечити…

— Добре, — не знаю, чому я погодився. Але швидко набрав ту журналістку, і щойно вона відповіла, я знову поставив її на гучномовець і сказав слово в слово те, що сказала Яна: — Моя дівчина сказала недостовірну інформацію. Я не приймав рішення щодо завершення карʼєри. Вибачте, був паралельний дзвінок, мав відбити ваш виклик.

 — Нічого страшного, — відповіла та. — Дякую, що передзвонили, не хотілося б давати неправильну інформацію. Отже, ви плануєте повернутись? Можна так написати?..