14. Яся. "Хіба слова - це головне?"

— Ви думали, що я якась розтелепа? — запитала я. — Мабуть, у чомусь так і є. В мене не виходить бути діловою леді. Весь час щось трапляється… Як з тою курткою. Мене просто машина забризкала на вулиці, я того й не помітила одразу… Але, напевно, мала помітити. Я дуже неуважна…

— А я просто переживав. Це ж не моя сфера, мені на цій фірмі взагалі не місце… Не те щоб я не хочу, щоб батькова справа процвітала. Але все це — не моє. Я все ще хочу на трасу, — я зітхнув.

 — Ну, можливо, ваш батько скоро одужає, і ви повернетесь у спорт. Все буде добре… — я говорила це і думала, що мені буде сумно, коли він піде. Хоча я дуже любила його батька, але Ростислав… Хтозна, мабуть я не повинна так постійно прив’язуватися до людей. Це просто збіг обставин, що ми так поговорили зараз, але завтра ми знову повернемося до ролей керівника і підлеглої, і цього дружнього спілкування вже не буде.Я просто, як завжди це роблю, щось придумала, і повірила в це…

Він кивнув, але якось не дуже впевнено. Потім допоміг мені занести Алісу. Ми вже не говорили. Коли вже вийшли до коридору, наші погляди знову зустрілися:

— Навіть якщо це була просто ввічливість, — він ковтнув слину, так і не відводячи погляду від моїх очей. — Дякую тобі.

 — Я теж дякую, — сказала я, відчуваючи, що мій голос трохи затремтів. — Мабуть, ніхто б не вчинив так як ви, у цій ситуації. Ви дуже добра людина. 

— Не думаю, що прямо ніхто. Я цілком звичайний, — він знизав плечима. — Ти завтра, певно, ще не прийдеш… На роботу. 

— Якщо Алісі буде легше, то прийду, — сказала я.  — У мене сусідка на пенсії, вона типу як нянька, ну, коли мала не в садочку…

— А що з батьком Аліси? Він вам зовсім не допомагає? Пробач, що питаю, певно, це не моя справа. Просто я так зрозумів, що вона його вочевидь не знає, раз питала мене, — він зітхнув. 

— Так, не допомагає, я навіть не знаю, де він зараз, — я зітхнула. — Здається, поїхав за кордон працювати. Але, якщо чесно, я й не шкодую. Знаєте, є такі батьки, що хочуть забрати дитину, різні капості роблять… Так то мабуть, ще гірше… Хай краще і не цікавиться нею… Нам з Алісою удвох цілком нормально… — здається, я більше переконувала себе саму, ніж відповідала на його запитання. Насправді не було нормально. Особливо, коли, як сьогодні, донька цікавилася в незнайомого досі чоловіка, чи він не її тато… Або коли в садочку давали завдання намалювати свою сім’ю…

— Якщо буде треба якась допомога, я допоможу, добре? — він все ще дивився мені в очі. — Не бійся звернутись до мене, як сьогодні. Чесно кажучи, я здивувався, коли ти поділилась зі мною своєю проблемою… Бо ж думав, що я тебе дратую.

 — Так, дякую, — я усміхнулась. — Буду звертатися. А план я зараз зроблю. Аліса буде спати, я все зроблю, що обіцяла, і надішлю вам. 

— Тобі теж треба поспати, — він раптом торкнувся моєї щоки. — Он які кола під очима. 

Я відчула хвилювання. Про мене давно так ніхто не турбувався, а ще цей доторк… ніби мурашки побігли по шкірі.

 — Добре, я посплю, — сказала я. — А ви теж відпочивайте більше. Бо вам скоро повертатися на трасу, для цього треба сили. 

Він зробив крок до мене, ще ближче. Ми стояли аж занадто близько. Його верхній одяг вже торкався мого. 

Він ковтнув слину і мимоволі облизав губи. Але потім відсторонився:

— Добре, я піду, Яно.

 — Добраніч, — сказала я. Чомусь уявила, як Ростислав зараз повернеться додому, а там на нього чекатиме його дівчина… Якісь дурні думки. — До завтра, — сказала і усміхнулась. 

— До завтра, — він кивнув і вийшов з квартири, але коли зачиняв двері, ще раз поглянув на мене.

Сьогодні між нами все якось змінилось. Я ще не знала, як це назвати. Може, ми стали друзями? Хоча дружбою це важко назвати, адже ми занадто різні люди. Я так і не змогла підібрати підходящого слова. Але хіба слова — це головне?