13. Одне бажання на двох

Яся

Я не знала, яке мені загадати бажання. Звичайно, можна було придумати щось на кшталт “щоб мої рідні були здорові” чи “щоб був мир у всьому світі”, але мені хотілося загадати щось для себе. Я довгий час не думала про себе, спершу у всьому слухалася батьків, вони краще знали, що мені потрібно у житті… Потім, коли почала самостійне життя, вся увага зосередилась на доньці. Але, мабуть, це не правильно. Коли людина не замислюється над своїми цілями і бажаннями, вона втрачає себе…

Цієї миті я  подумала, що було б добре, якби Ростислав так і залишився керувати нашою фірмою. Але тоді він не буде щасливим…”Я хочу щоб він повернувся в спорт, щоб здійснилися його задуми”, — подумала я, дивлячись у його очі, хоч  і на екрані телефону, але мені здалося, що він зараз тут, поруч зі мною…

Мабуть, у цьому році я теж не загадаю бажання для себе. Але це чомусь зовсім не засмутило мене…

— З Новим роком! — сказала я, коли на годиннику вже були перші хвилини першого січня. 

— З Новим роком, Ясю, — він усміхнувся мені. Дивився таким ніжним поглядом, що я відчула радість і хвилювання. 

— Коли твої змагання? — запитала, аби трохи приховати ці почуття, які, безперечно, відбилися і на моєму обличчі. 

— Дванадцятого січня, це неділя, — відповів Ростислав. 

— Може, взяти Алісу? — роздумувала вголос. — Їй буде цікаво…

— Візьми. А потім я покажу їй машину. І тобі. Ти ж ще не бачила цю, вона трохи інша, не для їзди по місту, а спеціальна, для перегонів, — Ростислав виглядав щасливим, коли розповідав про це. 

— Дуже хочу її побачити, — я усміхнулась. —  Це якось так незвичайно, минулого нового року я й подумати б не могла, що побуваю на справжніх гонках і покатаюсь в спортивній машині. І не думала… — я хотіла додати “що зустріну тебе”, але в останню мить не наважилась продовжити. Щоб він не подумав, що дізнавшись про його наміри розійтися з дівчиною, я вирішила розпочати активні дії.

— А я коли прийшов на фірму, в глибині душі боявся, що з перегонами доведеться завʼязати. Але ти все змінила. 

В цю мить він на секунду ніби насупився, поглянувши на екран. Певно, пішов якийсь паралельний виклик, або прийшло повідомлення і висвітилось на головний екран.

— Міка написала, що вже о десятій ранку летить на Гоа, — сказав він дещо розгублено. — Вони з подружками виловили якісь "гарячі" білети… 

 — Зрозуміло, — чомусь мені було неприємно чути, як він говорить про свою дівчину… поки що не колишню. А раптом щось зміниться, і він не розійдеться з нею? — Ти радий чи засмучений? — обережно спитала, дивлячись на нього. 

— Авжеж, засмучений, — він зітхнув. 

“Засмучений, що не поговорив з нею? Чи…?” — я не хотіла думати, що у Ростислава все ще є до тієї Міки якісь почуття. 

Але я не запитала, зрештою, то його життя, я не маю в нього влазити. 

 — Зате ти зможеш спокійно підготуватися до змагань, — сказала, бажаючи, щоб він знову усміхнувся. Мені дуже подобалась його усмішка…

 Ростислав

Це був хороший Новий рік. Я почувався щасливим, що провів його з Ясею, але засмученим через те, що Міка поїхала і я не можу розставити всі крапки над "і" прямо зараз. 

Але замість того, щоб думати про це, я вирішив зосередитись на підготовці до змагань. Мене дуже надихало те, що Яся прийде дивитись на мене і вболівати. 

Ну, на роботу я теж не забивав. Все ж, ця фірма була важливою і для батька, і для Ясі. Та й мені вже стала трохи рідною. Може, батько дійсно скоро вийде з клятої клініки і зможе цим знову керувати.

Бо я дуже хочу за кермо. Хочу, щоб усе було, як раніше, чи навіть краще. 

Перший тиждень нового року і я, і Яся були дуже зайняті, але по мірі наближення змагань я відчував легке хвилювання. 

Сьогодні, коли ми підбивали підсумки року (нарешті, у нас дійшли до цього руки), я побачив певну позитивну динаміку в грудні. Але це було повʼязано з новорічними корпоративами. Не може ж фірма добре заробляти лише півтора місяці на рік, це неправильно. Треба придумати, як зробити її більш прибутковою. 

Ми засиділись до самого вечора. 

— Пробач, що так сильно затримав тебе, — сказав, побачивши, що вже була майже десята. — Твоя няня не писала?

 — Написала, що Аліса вже спить, — відповіла Яся. 

Мені хотілось побути з нею трохи довше. Здається, це вже була якась залежність. І з кожним днем це бажання було тільки сильнішим. 

— Я підвезу тебе, добре? 

— Добре, — вона усміхнулась. — Дякую!

Дорога до будинку зайняла не так багато часу, бо ми дійсно їхали пізно і машин не було. І ще тому, що я дозволив собі перевищити швидкість. Це було дуже приємно. 

— Змагання вже завтра, — сказав, коли ми зупинились під її підʼїздом. 

— Переживаєш? — запитала Яся, дивлячись мені в очі. 

— Трохи, — я кивнув і ковтнув слину.

Ми знову були дуже близько. І руки наші теж. Буквально в пʼяти сантиметрах. Хотілося торкнутись її.