12. Ростислав. Несподівана відвертість

Питання малої мене спантеличило, і я трохи розгубився, мельком поглянув  на Яну, а потім все ж відповів:

— Пробач, я не твій тато. У мене взагалі ще немає дітей. 

— А чому в тебе немає дітей? — не вгавала вона. 

— Алісо, не діставай Ростислава Володимировича запитаннями! — втрутилася Яна. 

— Все нормально, — ми все ж вийшли з квартири, Яна зачинила двері, а я подивився на малу. — Знаєш, як ти росла без тата, я ріс без мами. Але тато піклувався про мене. 

— А де поділася мама? — мала чомусь поглянула на Ясю, видно, злякалася, що і з нею може трапитись щось подібне. 

— Ну, з нею все добре, вона просто в якийсь момент пішла від батька, поїхала за кордон. Хотіла стати акторкою… Але я не слідкував за її карʼєрою, — я зітхнув.

Ми якраз вийшли на вулицю і я всадив малу на заднє сидіння.

— Правда, сидіння для малих в мене немає… 

— Я сяду поруч із Алісою і буду тримати її, — сказала Яна. 

— Добре…

Дорогою ми мовчали. Здається, Аліса задрімала, а будити її мені не хотілось. Я думав про те, що маленькій дитині, певно, складно, коли єдиний з батьків весь час працює. Якщо вона не знає, хто її батько, значить, той їм, скоріш за все, зовсім не допомагає.

У лікарню ми поїхали приватну, контакти в мене були. Алісу оглянули швидко, збили температуру і призначили ліки. Коли ми вже сіли назад в машину, вона одразу заснула. Затори були сильнішими, бо ми якраз виїжджали з центру. 

Мені хотілось заговорити з Яною, але я не знав, про що нам говорити. Чомусь у всій цій ситуації, коли я побачив її таку беззахисну, мені хотілось допомогти їй. 

— Мабуть, вас дуже бісять усі ці затори, — раптом усміхнулася Яна. — Ви ж любите їздити швидко. 

— Так, люблю, це було все моє життя насправді, — я поглянув на неї через дзеркало заднього виду. — Але вже, певно, ніколи не повернусь на трасу.

Не знаю, чому я став відвертішим. Може, мені треба було зізнатись самому собі, що плисти  проти течії, коли всі проти тебе, починаючи від батька, дуже важко… 

— Через ту травму? — запитала вона. 

— Лікар каже, що моя зламана рука, в принципі, вже зажила, — я зітхнув. — Але коли я сідаю за кермо, я все одно не можу їхати, як раніше. Певно, це страх, що через ці місяці, що я не тренувався, я не зможу їхати так само швидко.

— Я думаю, вам потрібно поговорити з психологом, — відповіла Яна. — В мене була депресія після народження Аліси, і саме психолог допоміг. Бо мені не можна було пити таблетки, — раптом вона почервоніла, мабуть, засоромилася своєї відвертості. 

— Ти смілива, — я зітхнув і усміхнувся. — Я боюсь йти до мізкоправів. Мало що вони мені там навправляють…

 — Та нічого вони не навправляють, — Яна засміялась. — Там скоріше можна виговоритися, а коли розповідаєш все-все, то якось зовсім по-іншому на все дивишся, і вихід із ситуації легко знайти. У мене були проблеми через те, що я боялася брати на себе відповідальність за дитину. Але разом із психологом з’ясували, що це не так складно, як мені здавалось…

— Усі мої близькі проти того, щоб я повертався в спорт, — тепер я був ще трохи відвертішим. — Насправді, я знаю, чого боюсь. Я не боюсь програшів, не боюсь починати майже з нуля. Але знаю, що мої близькі проти мого повернення. 

— Мабуть, вони хвилюються, щоб із вами знову не трапилось нещасного випадку? — припустила вона. 

— Батько, я думаю, спеціально "зліг". Це сталось саме після моєї аварії… Одразу сказав мені, що я маю займатись його бізнесом. А бізнес і спорт — речі несумісні. Надто багато часу треба на все. Моя дівчина теж категорично проти. Вона і рада, що тепер я "не покалічусь". А мені від знання того, що її це радує, дуже погано…