11. Яся. Безвихідне становище

Коли я прийшла додому, сусідка невдоволено сказала:

— Я вже збиралася тобі дзвонити, малій щось недобре, не їсть, не п’є, не грається, тільки спить увесь день. Я дала нурофен, а температура не збивається…

— Дякую, — сказала я і швидко простягнула їй гроші, а потім побігла в дитячу. Аліса лежала, вкутавшись у ковдру так, що лише ніс і очі було видно. Я легенько відгорнула ковдру від її обличчя. Воно було червоним, дихання здавалося хрипким. 

— Алісо, ти як? — запитала я, торкаючись губами до її чола. Воно було дуже гаряче. 

Донька розплющила очі, але вони здавалися якимись каламутними. 

— Мені холодно, — вона ще дужче закуталась в ковдру. 

— Зараз я зроблю гарячого чаю, і дам тобі інші ліки. 

Я принесла їй сироп парацетамолу і вмовила випити ложку, а потім запити ліки чаєм. Після цього Аліса знову лягла в ліжко і натягнула ковдру на голову. 

Я пішла на кухню, щоб приготувати їй кашу. Але коли повернулася, вона відмовилася їсти. Торкнувшись її чола, я подумала, що воно ще гарячіше, ніж було. Дістала термометр, і коли глянула на нього через якийсь час, моє серце закалатало вдвічі швидше. Я побачила цифри 39.5. 

— Треба поїхати до лікаря, — сказала я. Подумала, що краще було б викликати лікаря додому, але зараз усе по запису. Хіба що “швидку”, але я не знала, чи приїздить зараз “швидка”, коли висока температура. Здається, ні…

Взяла телефон і набрала номер таксі. Але він був зайнятий. 

Набрала іншу службу таксі — там мені сказали, що не зможуть зараз прислати машину, бо погана погода і багато викликів. 

Я відчула розпач. Сиділа з телефоном у руці і не знала, що робити. Аж раптом він сам задзвонив, так що я аж підскочила від несподіванки. Побачила, що дзвонить шеф, і подумала — коли і так все погано, ще й він надокучає… Мабуть, буде зараз питати, чи внесла я правки у план. А я навіть не сідала до нього. Алісі погано, яка може бути робота? 

— Алло, — я майже не плакала, відповідаючи на його дзвінок. 

— Привіт, а що з голосом? — все ж він помітив, що мій голос якийсь не такий. 

— Таксі не хочуть їхати, — сказала я, і сльози таки прорвалися й потекли по щоках.

— Таксі? — перепитав Ростислав. — Які таксі? Ти що, плачеш? Що трапилось?

— Малій погано. Температура вища тридцяти дев’яти і не збивається… Я хотіла поїхати до лікарні, там можуть зробити укол, щоб її збити… Але таксі відмовляються приїжджати…

— Яка в тебе адреса? — запитав він несподівано. — Я зараз приїду. 

— Справді? — я аж злякалась. — Не хочу вас напружувати…

— Справді, — відповів він.— Присилай адресу і збирайся, я скоро буду. 

 — Добре, — я останній раз схлипнула. — Дякую, зараз надішлю…

Відправила йому адресу, одягала Алісу, одягалася сама. Дуже швидко почувся дзвінок у двері. Коли відчинила, побачила Ростислава. Відразу наче камінь з пліч упав. Так добре, коли хтось є поруч, хай це навіть по факту зовсім чужа людина…

— Алісо, — сказала я. — Зараз поїдемо до лікаря. Ростислав Володимирович нас відвезе…

— А чого у нього таке довге ім’я і по-батькові? — сонно запитала Аліса. 

— Можеш звати мене просто Слава, — він присів перед нею навпочіпки. — Хочеш, понесу тебе на руках?

 — Хочу, — сказала вона, простягаючи до нього руки. 

Він обережно підхопив її практично однією рукою, видно, тренування його дійсно не проходили просто так, і спортом він займався серйозно.

— Ти такий сильний, — пробурмотіла Аліса.  А потім раптом додала: — А ти не мій тато?