10. Ростислав. "Що це було?"

Після клятої вечірки мені надзвонювали всі. Я не пішов туди, сподіваючись, що вони нарешті відчепляться, але натомість кожен, кому не лінь, подзвонив і запитав, чого це я відправив Міку саму. 

Само собою, на всі дзвінки я не відповідав. Але ранок почався по-дурному. Треба було ще розібратись з тим святом для сиріт. І до батька зайти. Але щось мені не хотілось і я знову відтягував. 

Я викликав Яну до себе одразу після наради. Виглядала вона якось втомлено. 

— Ну що, як там з планом? — запитав доволі вимогливо. Часу було мало, клопотів — багато. А мені ще треба було придумати подарунок для Міки на Різдво. 

 — Я ж вам залишила його, — вона поглянула на мене зі здивуванням. — Чи ви якийсь інший план маєте на увазі?

— Ти нічого не переробила? Ми ж вчора говорили, що він недороблений, — я насупився. — Ти якась зовсім незібрана. Я думав, тобі важливо зберегти цей проект, я пішов тобі на поступки.

 — Я…  — вона затнулася. — Вибачте, я,  мабуть, не зрозуміла. Можна, я зараз перероблю?

— Якщо ти будеш працювати в такому дусі, то все буде через одне місце, — я зітхнув. 

Чомусь до цього моменту я був впевнений, що вона все зробить. Я хотів піти їй назустріч, але тепер відчував себе майже обманутим. Вона не така, як я. І не горить цим дурним бізнесом. Просто береже свій зад, як і всі.

 — Я все зроблю, я ж сказала, — вона насупилась. — Ви мені не дали вказівки зробити все на сьогодні. Я думала, що ще маю трохи часу. 

— Ти взагалі бачила, який сьогодні день? Якщо ти хотіла влаштувати це все на Різдво… Хоча, в Різдво співробітники навряд погодяться. Та й корпоративи. Ти взагалі перевірила, коли в наших співробітників вікна? На коли треба замовити залу?

 — Я думала. двадцять третього грудня, — сказала вона тремтячим голосом. 

— Двадцять третє вже за пʼять днів, — я аж присвиснув. — Ти серйозно? Чи жартуєш з мене? 

— Ну тоді між Різдвом і Новим роком…

— Коротше, ти нічого не зробила, — я махнув на неї рукою. — Але я не буду сам цим займатися. Якщо воно навіть тобі не потрібне, чому я маю так впрягатись?

 — Мені потрібне, — я побачив, що її очі підозріло заблищали. — Просто я вчора не змогла, в мене дитина захворіла… Я її лишила вдома з сусідкою. щоб прийти на роботу, бо маю зобов’язання перед вами! А могла б узагалі лікарняний взяти!

— Ти так кажеш, ніби це я винен, що ти залишила дитину, — я насупився, чомусь мене розізлила ця фраза про дитину… Виходить, у неї є родина? Дитина, чоловік?... — А що, татко теж зайнятий? Чи чоловіки принципово кидають такі штуки на жінок? У мене дітей нема, то я не в курсі, як воно має бути.

 — В мене немає чоловіка, — вона відвела погляд. — Але яке це має значення? Я роблю свою роботу, не забиваю на неї. Справді, я не подумала, що ви хотіли цей план на сьогодні… Так, це моя провина. І я б зараз все зробила, якби ви не напали на мене!

Мені стало незручно. Все ж, певно, я перегнув палицю. Я встав з-за столу і підійшов ближче. Не надто близько, але достатньо, щоб відчути легкий аромат її парфумів. Вона пахла чимось ніжним. Це було раптове, дивне відкриття.  Інстинктивно ковтнув слину і зробив глибокий вдих. 

— Пробач. Можеш їхати додому, — вийшло якось тихо, на видиху. Тон голосу був нижчим, ніж зазвичай, інтимнішим. — Не плач, — я все ж торкнувся кінчиками пальців її щоки, бо з її вій щойно зірвалась пара сльозинок. 

Я зовсім розгубився від цього.

Яна підвела на мене очі, повні сліз, і ніби так і завмерла. Ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім вона тихо сказала:

— Дякую. Я візьму роботу додому, і завтра привезу вам готовий план. 

— Добре, — я кивнув, так і не прибираючи руку. Чомусь відчував хвилювання. Треба її прибрати… 

Силою волі все ж опустив долоню і також відвів погляд. І що це в біса було?

— Може, ще щось треба зробити? — запитала вона. — Кидайте мені на електронну пошту, я, коли донька спатиме, все виконаю і відправлю вам. . 

— Іди вже, якось розберемось, хоча… — я дізстав з кишені свою стару візитівку, на якій було написано, хто я, і все таке, і де був мій "робочий" мобільний. Ну, колись "робочий" для перегонів, журналістів і тому подібне. — З цим телефоном я завжди. В будь-який час доби можна додзвонитися. Подзвониш, як відправиш той план, я подивлюсь одразу, щоб не перевіряти пошту по сто разів.

 — Добре, дякую, — вона заховала візитівку в кишеню.  — Вибачте, я постараюся надалі бути уважнішою…

Я кивнув, і Яна пішла. Що за нафіг це було? Чому мене так спантеличили її сльози? Я не знав відповіді на це питання, а може, просто не хотів думати над цим…