9. Відвідини батька

Ростислав

Я почувався дивно після тієї розмови. І вирішив сьогодні ж зʼїздити до батька. Коли доробив всі справи на роботі, поїхав прямо в лікарню. 

Думав чомусь про Ясю. Весь час про неї думав. У мене не було жодної людини, яка б підтримувала мене в спорті після травми. А тут зʼявилась вона —  і все якось перевернулось з ніг на голову. 

Коли зайшов до палати батька, той виглядав здивованим. Я дзвонив йому багато разів, але не приїжджав після аварії. Не хотів, щоб на мене знову дивились з жалем. Але сьогодні відбулось дещо важливе. Я сам вирішив перестати жаліти себе, і спробувати жити далі. 

— Ну що, як ти тут? — я підійшов ближче і сів на стілець перед його лікарняним ліжком.

 — Вже краще, — він усміхнувся. — Радий бачити тебе, синку…

— Я теж радий тебе бачити… — зізнався я. — На фірмі всі за тобою скучили.

Хоч я і говорив "всі", в голові була тільки Яна. Вона скучила, це я знав точно. 

 — Як там справи? — батько поглянув на мене трохи стурбовано. — Мабуть, це не те, чим би ти хотів займатися? Мені так шкода, що серце підвело…

— Все не так погано, як я думав. Ну, в сенсі з бізнесової точки зору все не дуже, але певні моменти можна виправити. Я думав підвищити показники перед тим, як передати цю фірму комусь, хто б дійсно розбирався в цьому. Знаю, ти навряд хочеш продавати її… — я зітхнув, а потім додав рішуче: — Але сьогодні я дещо усвідомив. Я хочу повернутись в спорт. Тож я не зможу керувати нею вічно.

 — Може, призначиш когось, хто б був виконавчим директором? — запитав він. — Поки я зможу повернутися. Я думаю, що зможу, мені вже значно краще. А ти міг би спробувати зайнятися якимось іншим бізнесом, може, чимось, пов’язаним зі спортом? Я знаю, що це дуже важлива частина твого життя. Але після тієї аварії… Я не хотів би щоб знову щось таке сталося… Тільки зараз я зрозумів, що найважливіше — це життя і здоров’я…

Я підтиснув губи. Підозрював, що батько скаже щось в такому дусі. Сподіватись на його підтримку було не варто. Ну, його можна зрозуміти, все ж, я його єдиний син. 

— Поки що я ще покерую, приведу все в порядок, — я зітхнув.

 — Добре, якщо будуть якісь питання, то дзвони мені чи пиши, я все розповім, — він усміхнувся. — Мені все одно нудно тут, то хоч так трохи побуду в курсі того, що діється на фірмі…

— Мені в помічниці дали Яну, — не знаю, чому я вирішив розповісти йому. — Вона дуже любить фірму і в усьому допомагає. 

 — О, Яся дуже хороша дівчинка, — зрадів він. — Я думав її підвищити, але не встиг. Ну, коли повернуся, то, може, зроблю її своїм заступником з організаційних питань… Бо з того, хто зараз цим займається, толку мало…

— Якраз з організацією в неї не дуже… — не погодився я. — Ну, але вона старанна. І взагалі хороша… Людина хороша. 

 — Я радий, що ви знайшли спільну мову, — відповів батько.  — Ця фірма, вона після зради твоєї матері стала для мене сенсом життя. Ні, звичайно, ти теж дуже важливий для мене, — швидко додав він. — Ти і фірма — це те, що тримає мене зараз на плаву. Я ще ж хочу в тебе на весіллі погуляти, онуків поняньчити… Тому не збираюся здаватись…

                                                                                           ***

Його потенційні онуки мене швидко вигнали. Ні, не те щоб я був проти дітей, але точно не зараз. Хоча, Міка теж натякала на щось таке. Але останнім часом ми дуже сильно віддалились одне від одного. 

Було сумно, що батько теж був не в захваті від мого бажання повернутись у спорт. 

Коли я приїхав додому, Міки знову не було. Я зайшов в телеграм і побачив, що вона написала, що поїхала до наших друзів в гості. Сказала, що і мене там чекають, коли я звільнюсь. 

Вона раз за разом продовжувала тягнути мене на ці тусівки, зустрічі, а я зустрічатись не хотів.

Раптом подумав, що як зараз сісти за кермо і проїхатись вечірнім містом?

Ноги самі повели мене до гаражу. Вперше я сів за кермо напівспортивної машини. Це не була та машина, на якій я змагався, але на цій містом можна було добряче поганяти. От тільки ганяти я більше не міг. Все одно коли набирав швидкість, в якийсь момент спускав все на гальма.

Коли дорога привела мене під підʼїзд Яни, я отямився. І що я тут роблю?

Дістав мобільний і відкрив листування з нею:

"Привіт, а ти зараз де?"

“Привіт, вдома, — швидко відповіла вона. — План я вже надіслала, перевірте поштову скриньку.”

"Ти зараз зайнята?" — чомусь коли написав ці слова, серце забилось частіше. 

“Та ніби ні. А що, треба щось зробити? Я можу, без проблем.”

"Ти боїшся швидкості?" — я ходив навколо, ніяк не міг написати те, що хотів. Це було так дивно і неправильно.

"В якому сенсі? — запитала вона. — Щось робити швидко, чи що ви маєте на увазі?”

"Швидку їзду на машині. Я під твоїм підʼїздом. І хочу спробувати поїхати швидко, як раніше. Але машина привела сюди. Не знаю. Певно, це дивно?"

“Я ніколи не їздила швидко. Але цікаво буде спробувати”, — відповіла Яна.