7. “Хіба слова — це головне?”

 Яся

Не знаю чому, але новина, що в нього є дівчина, мене засмутила. Якась я дурна — він багатий, відомий, привабливий, звісно, такий чоловік не може бути самотнім. І все одно мені стало неприємно, хотілося, щоб він не розповідав про ту дівчину. Але, з іншого боку, я розуміла, що це якась неправильна позиція. Не позиція дорослої людини, а скоріше, дитяча. 

— Може, вам потрібно якось порадувати її, — сказала я. — Зробити подарунок, чи кудись сходити… А потім, коли в неї буде гарний настрій, відверто розповісти все, що відчуваєте…

— Я вже не раз намагався. Але коли ти говориш, як зі стіною, бажання повторювати це знову і знову просто відпадає, — він зітхнув. — Я ж навіть тренуватись вдома не можу, бо вона так дивиться на мене… Та і прямо каже, що не хоче цього бачити. 

Так-от, чому він зробив ту тренажерку на роботі! Мені навіть стало його шкода, а на ту дівчину я була зла. Чому вона не цінує те, що в неї взагалі є чоловік. А тим більше, що він такий, як Ростислав, а не якийсь п’яниця чи ледар…

— Сумно, — тільки й сказала я. Бо дійсно не бачила ніякого виходу. Хіба що сказати, щоб він знайшов собі іншу дівчину. Але, звісно, я не сказала цього. 

— Може, мені дійсно варто було все кинути. Я вже не такий молодий. Якщо не повернусь в великий спорт за наступні півроку… Якщо цього не станеться, я вже навряд чи зможу повернутись, — він зітхнув.

— Треба принаймні спробувати! — вигукнула я. — Якщо не вийде, то не вийде, але якщо ви не спробуєте — то потім будете постійно звинувачувати себе…

— Мені здавалось, тебе теж злило те, що я сиджу в тренажерці в перерви, і перерв роблю декілька. Але якщо я не буду займатись хоча б три години, то втрачу форму дуже швидко, — додав він.

 — Мене справді це злило… але трохи, — швидко додала я. — І це просто тому, що я не знала усієї вашої історії. Не знала, що вам удома не можна займатися… Тож тепер все нормально. Тренуйтесь скільки хочете. Ой, я щось не те говорю, — спохопилася я. — Це ж не я ваш керівник, а навпаки… Ви не маєте чекати на мій дозвіл, чи схвалення, аби щось робити…

Ми якраз підʼїхали до мого підʼїзду.

— Ну, знати, що хоча б одна людина в цьому світі не проти цього всього вже приємно, — зізнався він. — Не те щоб мені треба підтримка. Хоча, колись я дуже її хотів. Але навіть знати, що хтось просто не проти цього і не вважає мене наївним мрійником і ідіотом, вже трохи надихає. 

— Підтримка потрібна кожній людині, — сказала я. Кому це знати, як не мені. Коли мої батьки посварилися зі мною через те, що я не зробила аборт, мені було дуже погано. Адже я чекала, що вони, навпаки, допоможуть мені… — Якщо що, можете завжди говорити зі мною, я можу бути вашим особистим психологом. Правда, без диплома, але й ви не будете боятися, що я вправлю вам мізки. — я засміялась. 

— Ти не така, як я думав спочатку, — він зазирнув мені в очі, ми були не надто близько, все ж, він сидів за кермом, а я на задньому сидінні, і в мене на руках спала Аліса, але чомусь у цю мить я відчула хвилювання, і моє серце забилося прискорено…

                                                                                         ***

— Ви думали, що я якась розтелепа? — запитала я. — Мабуть, у чомусь так і є. В мене не виходить бути діловою леді. Весь час щось трапляється… Як з тою курткою. Мене просто машина забризкала на вулиці, я того й не помітила одразу… Але, напевно, мала помітити. Я дуже неуважна…

— А я просто переживав. Це ж не моя сфера, мені на цій фірмі взагалі не місце… Не те щоб я не хочу, щоб батькова справа процвітала. Але все це — не моє. Я все ще хочу на трасу, — я зітхнув.

 — Ну, можливо, ваш батько скоро одужає, і ви повернетесь у спорт. Все буде добре… — я говорила це і думала, що мені буде сумно, коли він піде. Хоча я дуже любила його батька, але Ростислав… Хтозна, мабуть я не повинна так постійно прив’язуватися до людей. Це просто збіг обставин, що ми так поговорили зараз, але завтра ми знову повернемося до ролей керівника і підлеглої, і цього дружнього спілкування вже не буде.Я просто, як завжди це роблю, щось придумала, і повірила в це…

Він кивнув, але якось не дуже впевнено. Потім допоміг мені занести Алісу. Ми вже не говорили. Коли вже вийшли до коридору, наші погляди знову зустрілися:

— Навіть якщо це була просто ввічливість, — він ковтнув слину, так і не відводячи погляду від моїх очей. — Дякую тобі.

 — Я теж дякую, — сказала я, відчуваючи, що мій голос трохи затремтів. — Мабуть, ніхто б не вчинив так як ви, у цій ситуації. Ви дуже добра людина. 

— Не думаю, що прямо ніхто. Я цілком звичайний, — він знизав плечима. — Ти завтра, певно, ще не прийдеш… На роботу. 

— Якщо Алісі буде легше, то прийду, — сказала я.  — У мене сусідка на пенсії, вона типу як нянька, ну, коли мала не в садочку…

— А що з батьком Аліси? Він вам зовсім не допомагає? Пробач, що питаю, певно, це не моя справа. Просто я так зрозумів, що вона його вочевидь не знає, раз питала мене, — він зітхнув. 

— Так, не допомагає, я навіть не знаю, де він зараз, — я зітхнула. — Здається, поїхав за кордон працювати. Але, якщо чесно, я й не шкодую. Знаєте, є такі батьки, що хочуть забрати дитину, різні капості роблять… Так то мабуть, ще гірше… Хай краще і не цікавиться нею… Нам з Алісою удвох цілком нормально… — здається, я більше переконувала себе саму, ніж відповідала на його запитання. Насправді не було нормально. Особливо, коли, як сьогодні, донька цікавилася в незнайомого досі чоловіка, чи він не її тато… Або коли в садочку давали завдання намалювати свою сім’ю…