6. Ростислав. У пошуках компромісу

— Це для репутації нашої фірми. — сказала вона. — Свого роду піар-хід. Про цей захід будуть говорити у ЗМІ, про нас дізнаються нові потенційні клієнти…

— Навіщо компанії-банкруту репутація? — я встав і підійшов до неї, зазирнув в очі. — Реально, це величезні збитки, хіба ви там з фінансистами цього не бачите?

 — Але це ж діти... — розгублено відповіла вона. — Їм потрібне свято…

— Але чому так дорого? Всі ті подарунки, ви не розумієте, що саме через це я і маю скорочувати штат? — я був більш емоційний, ніж хотілось би. — Компанія витрачає більше, ніж заробляє, а бізнес так не працює!

 — Володимир Іванович, ваш батько, так завжди робив… Він говорив, що це свого роду “десятина”, яку мають віддавати на благодійність люди, котрі мають совість…

Я подумав, що до сих пір так і не зайшов до нього. Злився, що він сплавив мені цю компанію… Злився, що не він не продав її раніше. Може, якби не вона, він би не потрапив до лікарні. 

— Нормальні люди платять податки, — я зітхнув. — Цього достатньо. Але добре, раз ми вже обіцяли, то маємо виконати. Але я хочу зменшення витрат. Найдорожче у нас тут що? В цьому проекті?

 — Подарунки найдорожчі, — тихо відповіла вона. — Думаю, наші працівники погодяться працювати цей день без оплати, але подарунки для дітей треба залишити…

Я побачив, як на її очах зблиснули сльози. 

Я трохи розгубився. Підійшов ще трохи ближче і простягнув руку до її щоки, торкнувся кінчиками пальців: 

— Ну ти чого… Не плач, — сказав неголосно, а потім додав більш впевнено: — Добре, хай будуть подарунки. А місце я організую. Домовлюсь з кимось зі знайомих, але ми вкажемо його як благодійника разом із нами, так можна?

Вона здивовано глянула на мене, видно, не очікувала такого жесту. 

— Пробач, — я прибрав долоню і відвів погляд. — Не знаю, чому так зробив. Просто не люблю жіночі сльози. Не плач, добре?

 — Добре, — пробурмотіла Яся. — Думаю, можна знайти спонсора і вказати його теж…

— Ну, тоді я займусь пошуком зали. З тебе адекватний бізнесплан з витратами. Щоб ми не були в сильному мінусі. Оренду в план не включай, це буде моя турбота.

— Так, дякую, — вона усміхнулася.  — Чесно кажучи, не очікувала від вас такого жесту…

— Я не хочу поганого цій фірмі. Все ж, вона — дітище мого батька. 

— Ваш батько — дуже хороша людина, — сказала вона схвильовано. — Тут усі його дуже люблять і поважають. 

— Ти бачила його після нападу? Він казав, співробітники часто до нього приходили, — уточнив я.

 — Так, я кілька разів була в нього…

— А я ще не ходив, — зізнався я. — Я взагалі з ним вже пару місяців не бачився.

 — Треба сходити, — Яна серйозно поглянула на нього. — Розкажете, як справи на фірмі. Думаю, він переживає, чи все гаразд…

— Так-то я не проти, але не хочу, щоб він розпитував мене про… — я затнувся. — Про попередню мою роботу. 

 — Про гонки? — спитала вона і чомусь почервоніла. 

— Що, і тут вже знають? — я сумно усміхнувся. — Так, про гонки. І про травму. Не люблю, коли мене жаліють. 

 — Ну, тут багато молоді, думаю, вони цікавляться таким, — викрутилась вона. — Не спеціально вас обговорюють, а просто про спорт знають…

— Добре, я сходжу до нього. Може, це і правильно, — я кивнув. — Все, йди, роби план. А мені треба в душ. 

 — Так, дякую вам, — вона ще раз усміхнулася і вийшла з тренажерної.

Може, якщо допоможу цим людям, Бог, чи хто там, теж мені все ж допоможе? Я не хочу провести своє життя, як офісний планктон, мені життєво потрібно повернутися на трасу…