4. Ростислав. Чого хочуть жінки

Більш за все зараз мені хотілось замкнутись в своєму новенькому тренажерному залі, і щоб мене ніхто не чіпав. Я знав, що був не створений для керування компанією, тим паче, такою безглуздою. Але в той самий час я розумів, що цілком можу зробити її більш стабільною і тоді вже продати. Але для цього в першу чергу треба звільнити всіх зайвих людей.

Коли Яна встала і заявила мені про "утоплення фірми", я тільки усміхнувся:

— Топлять фірму зараз ті, хто отримує зарплатню і бʼє байдики. У вас надто багато людей. Я все це оптимізую. Залишаться тільки ті, хто дійсно приносить користь. На цьому нарада закінчена. Можете передати у відділи, що наступний місяць буде вирішальним у карʼєрі кожного тут. Залишаться десь дві третини. А зараз всі можете йти на обід, — сказав я, а сам дивився тільки на Яну. 

Люди підвелися з місць і, перемовляючись між собою, почали виходити з зали. 

 — Вашому батькові не сподобається таке ваше рішення, — сказала Яна. сердито дивлячись на мене. 

— Мій батько — старий і хворий, — я зітхнув. — Я не буду турбувати його дрібними проблемами. Все ж, мрії і бізнес — протилежні речі, дівчинко. І ти вже мала це зрозуміти. 

Насправді я говорив не тільки про неї, але і про себе. Клята тренажерна кімната була чимось з розряду способу дотягнутись до мрії, до якої дотягнутись мені вже було неможливо. Травма не проходила, лікарі не давали мені позитивних прогнозів. Так, на просте життя вона майже не впливала, але в спорті мені потрібно рухати руками дуже швидко, викручувати кермо. З запʼястком після тієї травми це вже практично не можливо…

***

Дві години після цієї наради я вбив у залі. Час пройшов непомітно, але я все ще боявся навантажувати запʼясток. Бачив, що ліва рука навіть ніби стала краплю тонша. Я все ж щадив її. 

Тренування допомагали відволіктись, я мав якусь ілюзію того, що все ще може повернутись. Я ще можу стати собою і знову займатись спортом. Знову робити те, що робить мене живим. 

Перший робочий день не вселив у мене впевненості, що все це була хороша ідея, але я не мав звички відступати. Коли повернувся додому, мав навіть майже хороший настрій. 

Міка сиділа за столом і очікувала на мене.

— Привіт, — я підійшов ближче і чмокнув її в губи. — Як ти тут сама? 

 — Трохи нудно було, — сказала вона, насупившись. — Я звикла, що ти завжди вдома…

— Ну, треба потерпіти, — я сів навпроти і взяв її за руку, зазирнувши в очі. — Я собі сьогодні на роботі тренажери поставив, уяви, там була ціла вільна кімната незрозуміло для чого! — я усміхнувся.

 — Навіщо тобі на роботі тренажери? — Міка здивовано підняла брови. — В тебе ж удома їх навалом!

— Тобі ж не подобається, коли я займаюся вдома, — я зітхнув. — Хоч я і не дуже це розумію.

 — Я взагалі не розумію, для чого стільки тренуватися? Ти ж зав’язав зі спортом. А для здоров’я вистачить години на день…

— Коли я казав, що завʼязав? У мене просто травма, — я підтиснув губи.

 — Ну, ти говорив, що у тебе є нові цілі в житті, от я й подумала, що займешся бізнесом, а спорт залишиться лише як хобі, — вона зітхнула. — Ми б тоді могли завести дитину… Ти б більше часу міг приділяти сім’ї…