3. У пошуках компромісу

 Ростислав

— Ти раніше не хотіла дитину, — нагадав їй я. — Казала, що хочеш вечірки і все таке, що ми ще надто молоді. Ти навіть одружуватись не поспішаєш.

 — А тепер я змінила свою думку,— сказала вона. — Я готова до одруження, але якщо ти відмовишся від цієї дурної ідеї повернутися до спорту. Я не хочу, щоб ти розбився і загинув чи став інвалідом, а я тоді залишуся з дитиною і буду нікому не потрібна…

— Ти серйозно? — я зітхнув. — Ти ж знаєш, наскільки спорт важливий для мене… 

 — А для мене важливий ти, — вона підтиснула губи. — Твоє життя і здоров’я. Тим більше, тобі є чим займатися. Та компанія твого батька… вона може приносити хороший прибуток!

— Загинути можна і просто на вулиці. Більше людей помирає на вулиці від якогось нещасного випадку, аніж на тренуванні чи змаганні в спортивній машині! — не погодився я. 

 — Це поняття, які не варто співставляти. В спортивних машинах їздить значно менше людей, ніж ходить по вулицях! — не погодилась вона.  — Якби ти порівняв, наприклад тих людей, що професійно займаються гонками і тих, хто… ну, наприклад, професійно грає в шахи, то серед якої з цих груп було б більше нещасних випадків?  

— Але ти закохалась у мене не як в шахіста!

 — Краще б я закохалася в шахіста! — вона з грюкотом відсунула стілець, пішла у ванну і замкнулася там. 

Я зітхнув. Я кохав Міку. Хотів провести з нею все життя. Згадував, як колись вона підтримувала мене, коли я ще не був надто відомий. Тоді вона була на моєму боці… Та після цієї аварії її ніби підмінили. Але ж я цілий, ну, травмований, але не критично. 

Мені дуже не вистачало її підтримки, здавалось, що я міг би подолати все, якби тільки вона була на моєму боці…

***

— Мені можна хоча б спати з тобою, чи ти надто ображена? — запитав, сідаючи на ліжко. Міка лежала, відвернувшись в протилежний від мене бік і вдавала, що спить. Але я знав, що вона не спала. 

 — Це ж твоя квартира, — сказала вона тихо. — Тож  ти можеш робити все, що захочеш. Можеш навіть вигнати мене, маєш право…

— Я хочу, щоб нам було добре разом, — я ліг поруч і обійняв її зі спини. 

Міка повернулася і рвучко обійняла мене.

 — Я тебе кохаю, — прошепотіла вона.  — Мені страшно, що знову може статися аварія… Я не можу нічого з цим зробити. Після того випадку мені весь час страшно, коли ти десь не зі мною. Тоді, коли я побачила на власні очі, як твоя машина перевертається… — вона не договорила і затулила обличчя руками. 

— Але ж зі мною все добре, ну, майже, травма скоро повністю пройде, має, так казав лікар, — я пригорнув її до себе і тихо видихнув повітря. Мені так хотілося, щоб Міка підтримала моє бажання повернутись на велику трасу, але я не міг змусити її. 

 — Може я просто пережила стрес і тому мені так страшно.. — вона зітхнула. — Я спробую не хвилюватися, але… Нічого не можу обіцяти…

— Пробач, що ти переживаєш через мене, — сказав так само тихо і поцілував її в маківку. 

 — Це ти мені пробач, — Міка обняла мене і сховала голову в мене на грудях. 

— Все буде добре, ось побачиш, спи, завтра буде новий день…

***

Я переглядав поточні плани проектів і побачив один в повний мінус. Наша компанія планувала величезний масштабний захід для дітей-сиріт Києва. Для цього знімали цілий ККЗ. Витрати планувались космічні і все в повний мінус.

Я одразу ж викликав до себе Яну, точніше, сказав їй, щоб була за годину, а я до того мав трохи скинути стрес на тренажерах.

Час за тренажерами пройшов так швидко, що я й не помітив. Тож коли вона зазирнула в мій "другий" кабінет, я якраз штовхав штангу з позиції лежачи. Малу вагу, бо клята рука все ще не була готова до чогось більшого.

Яна якийсь час стояла і дивилася, може, боялась. що коли вона заговорить. я впущу штангу. Але коли я її поклав, вона заговорила:

— Ви щось хотіли?

— Так, — я кивнув. — Побачив проект до дня Святого Миколая, щось благодійне за величезні гроші… Нагадай, для чого ми це робимо, коли компанія в такому скрутному фінансовому становищі?

                                                                                       ***

— Це для репутації нашої фірми. — сказала вона. — Свого роду піар-хід. про цей захід будуть говорити у ЗМІ, про нас дізнаються нові потенційні клієнти…

— Навіщо компанії-банкруту репутація? — я встав і підійшов до неї, зазирнув в очі. — Реально, це величезні збитки, хіба ви там з фінансистами цього не бачите?

 — Але це ж діти.. — розгублено відповіла вона. — Їм потрібне свято…

— Але чому так дорого? Всі ті подарунки, ви не розумієте, що саме через це я і маю скорочувати штат? — я був більш емоційний, ніж хотілось би. — Компанія витрачає більше, ніж заробляє, а бізнес так не працює!

 — Володимир Іванович, ваш батько, так завжди робив… Він говорив, що це свого роду “десятина”, яку мають віддавати на благодійність люди, котрі мають совість…

Я подумав, що до сих пір так і не зайшов до нього. Злився, що він сплавив мені цю компанію… Злився, що не він не продав її раніше. Може, якби не вона, він би не потрапив до лікарні.