2. Ростислав. Я не створений для офісу

—...іііі… наш переможець, Ростислав Бажанський! — коли ведучий викликав мене до пʼєдесталу, я, як і завжди, відчув легке хвилювання. Все ж, перегони були моїм життям, моїм всім. Кожна медаль, кожен кубок, кожен титул були здобуті потом і кровʼю, але я відчував такий кайф від цього, що продовжував рухатись далі, навіть коли все, здавалось, завершилось. — Ростиславе, скажіть, як ви перемогли свою травму? Лікарі казали, що ви навряд чи зможете повернутися в великий спорт, але ось ви тут і знову на першому місці!

Я вже збирався розповісти йому, як, наплювавши на все оточення, яке казало мені, що все треба кинути і "подорослішати", я почав тупо тренуватись з нуля, спочатку помалу, бо реабілітація, а потім… Як почув настирливий дзвінок мобільного. Мене здивувало, що я з мобільним прямо в костюмі для перегонів, зазвичай я віддавав його тренеру чи Міці, моїй дівчині, прямо перед заїздом.

Але телефон деренчав так голосно, що раптом я перестав чути слова ведучого. Картинка переді мною потьмяніла, і раптом я розплющив очі. Побачив, що лежу на ліжку, а Міка спить поруч. Будильник розривався під вухом. Коли я глянув на час, то зрозумів, що до виходу з дому лишилось десять хвилин. 

— Бляха, Міко! — штовхнув свою шикарну довгоногу білявку в бік. — Це все через твої тусівки! Ми проспали! Я не потренувався! Я казав тобі, що так і буде! 

 — Я не наймалася тебе будити, у тебе своя голова є,  — пробурмотіла вона, перевертаючись на другий бік і зручніше закутуючись у ковдру. — А тренування тобі вже й не потрібні. 

Я закотив очі. Вона завжди так ставилась до мого спорту, завжди після травми. Ну, перший місяць ще в щось вірила, а потім забила. Мені це було неприємно, але з іншого боку, можливо, вона мала рацію, і мені більше ніколи не повернутись на ту трасу. 

Більше я нічого їй не сказав. Швидко прийняв душ, вдягнувся. Ділові костюми — то був зовсім не мій стиль, але я таки вирішив проявити повагу. От тільки туфлі так і не вдягнув. Білі кросівки і поло під піджак — цього вже мало б бути достатньо. Тим паче сфера того бізнесу несерйозна, та там вони певно всі, як тамади вдягаються… 

Пізно згадав, що чорний "діловий" лексус стояв на іншій парковці, бо в житті я надавав перевагу моєму чорному Ягуару з червоними смужками. Може, це буде занадто понтово, але пофіг, не хотілось їхати на роботу на таксі. Я маю приїхати вчасно і нормально себе зарекомендувати.

Показники фірми слабкі, вони ледь-ледь тримаються. З хворобою батька все покотилось коту під хвіст. Я, авжеж, не супербізнесмен, але в таких простих математичних підрахунках розібратись міг. Треба було якось підвищити показники і швидко впарити фірму кому-небудь. Віддати всі гроші батькові і хай доживає старість у розкоші. Я міг би і сам його забезпечити, але старий пень занадто впертий. Я давно казав йому покинути цю дурну справу, з якою більше мороки, аніж прибутку. 

Коли зіштовхнувся на вході в будівлю з двома молодими дівчатами, одразу зрозумів, що всі тут будуть розхлябаними неробами. Ну, такий тип бізнесу, певно, привертає саме таких робітників.

Ця бруднуля взагалі якась дивна була. Вони мали знати, що сьогодні я приїду, але їм на те було пофіг. Ну раз вам пофіг, то мені принаймні теж може бути повністю пофіг…

***

На нараді мене трохи ввели в курс справ. Все виявилось десь так, як я собі бачив. Витрати ледь-ледь покривались грошима з проектів, це було максимально неадекватно. 

— Отже, хто з вас буде вводити мене в курс справи? Ви вже обрали людину? — звернувся я до фіндиректора. 

 — Ми вам підібрали помічницею нашу цінну співробітницю — Яну Кириченко, — сказав мій співрозмовник. — Вона дуже працьовита і організована. І працює в компанії давно, так що у курсі всього, що тут відбувається.

Я поглянув на дівчину, на яку він вказав, і одразу впізнав ту, з брудною курткою. Працьовитість і організованість в мене ніяк не вʼязались з такою неакуратністю. Тож погляд мій був скептичним. 

— Бачу, з кадрами у вас теж проблеми, — я зітхнув. — Ну, будемо працювати з тим, що є, що нам іще залишається…

Фіндиректор насупився.

 — Сподіваюся, у вас все вдасться, — сказав він таким тоном, немов сумнівався в моїй адекватності. 

Дівчина увесь цей час похмуро дивилася на мене і не проронила жодного слова. Може, вона ще й… м’яко кажучи, не дуже розумна?

 — Яно, покажіть Ростиславу Володимировичу відео про наші кращі проекти, — мій новий підлеглий явно хотів пошвидше завершити розмову і здихатись мене. 

 — Проектор у вашому кабінеті, — сказала Яна, коли ми вийшли з зали для засідань. — Будете дивитися відео?

— У мене однокімнатний кабінет? Біля нього є ще місце? Мені треба окрема порожня кімната з хорошою вентиляцією і бажано з ванною кімнатою, щоб там був душ, — відповів я. 

Вона подивилася на мене якось дивно.

 — Ну, є ще один кабінет, туди ведуть двері з вашого. Ваш батько там відпочивав. Там є диван, стіл, холодильник. Але душу немає…

— А вбиральня там взагалі є? Там мають бути комунікації і під душ. 

 — Вбиральня є, — кивнула вона. 

— Вона дуже мала? Душ не влізе? — продовжував допитуватись я, саме коли ми заходили до кабінету.