1. Яся. Понеділок - день тяжкий...

Понеділок, як завжди, почався з халепи. На кухні потік кран і довелося перекривати воду і вимочувати калюжу. 

Я зазирнула в кімнату доньки і побачила, що вона лежить, закутавшись у ковдру, і дивиться на стелю.

Я десять хвилин тому її розбудила, дала одяг і думала, що вона вже зібралася, але донька явно чекала, щоб я сама її одягнула. 

— Алісо, ну ти вже не маленька, тобі наступного року в школу, — обурилася я. — Давай швиденько одягайся! 

— Наступного року буде наступного року, — протягнула вона. — А зараз цей рік.

— Ми запізнимось у дитсадок  до сніданку, і ти будеш голодна, — це був слабкий аргумент, бо їсти в садочку Аліса не любила. 

— Може, ти таки не підеш на ту роботу і будеш знову працювати вдома, як, коли я була мала? — вона поглянула на мене.

— На цій роботі мені добре платять, — сказала я. — Ти ж любиш, коли я купую все, що ти хочеш? 

— Не хочу в садок! — вперлась вона і схрестила руки на грудях, насуплюючись.

— Перестань, — я стягнула з неї ковдру і поставила на ноги. — У мене й так купа проблем. У нас новий керівник, сьогодні я не можу запізнюватись. Давай я допоможу тобі одягнутися, тільки швидко, добре? 

***

Мала все ж брикалась і не хотіла слухатися, я пригрозила їй, що увечері залишиться без мультиків, вона розридалася, довелось заспокоювати і миритися. 

В результаті в садок ми потрапили уже, коли всі діти сиділи за столами, і вихователька поглянула на мене не дуже схвально. 

— Наступного разу приходьте, будь ласка, трохи раніше, — сказала вона. 

Я кивнула і швидко вибігла з дитсадка. Викликала таксі, бо маршрутку чекати вже не було часу. 

Коли біля офісу виходила з машини, мене побачила Віка з бухгалтерії, яка вже, навпаки, кудись зібралася. Ми практично зіткнулися у дверях. 

— Зарплату тобі можна не підвищувати, і так на таксі їздиш, — хмикнула вона.

— Не ти її підвищуєш, а начальство, — буркнула я. 

— О, сьогодні якраз буде новий начальник, я його гуглила! Красень, — вона усміхнулась. — Але ніби зайнятий.

— І слава Богу, що зайнятий, не будуть всі наші дівчата за ним ганятися, — сказала я.  Чесно кажучи, новий начальник мене не радував. Хоча я його ще в очі не бачила, але добре знала його батька, який до цього часу керував нашою компанією “Happy Day”, що спеціалізувалася на проведенні свят. Два тижні тому з Володимиром Івановичем стався серцевий напад, і він досі був у лікарні. А його синок, виходить, одразу вирішив прибрати батькову фірму у свої руки. Принаймні, у мене склалося таке враження.  

— Але пліткують, що він ще той плейбой, — продовжила Віка. — Часто тусить на вечірках багатих і знаменитих. До речі, він був гонщиком, ще й ніби відомим, але щось там сталося і тепер він тут. Чи то його дівчина змусила, чи то ще щось — невідомо, — вона розвела руками.

— Я гонки не дивлюся, — сказала я. Чомусь наперед відчувала неприязнь до цього мажора.  — Сподіваюся, він один раз з’явиться в офісі, а потім займеться своїми справами, доручивши керувати фірмою заступнику. А потім його батько одужає. І все буде як раніше…

Раптом Віка озирнулася, і її брови піднялися вгору. Я вже бачила, що її так здивувало. До стоянки поблизу офісу під'їхала червоно-чорна спортивна машина. Ну, вона була чорна, але з якимись смужками. Я в машинах не розбиралась, але ця виглядала дорогою, а значок у неї був "конячка". 

Коли машина припаркувалась, з неї вийшов чоловік. Підкачаний, темноволосий, з сірими очима. Він був у пальто, костюмі під ним і… Кросівках? Дорогих, але блін, кросівках! 

В руках у нього була спортивна сумка, і він йшов до входу в офіс, прямо до нас.

Ми з Вікою переглянулись. 

— Він! — тихо прошепотіла вона мені.

Я мовчки відступила вбік, сподіваючись, що “спортсмен” пройде повз нас, не звернувши уваги. 

— Ви тут працюєте? — він окинув нас невдоволеним поглядом. 

— Так, — пискнула Віка. — Доброго ранку! 

Я теж привіталася, хоча моя неприязнь, коли я побачила нового боса, ще більше зросла. Отак буває, що зустрінеш людину — і відразу розумієш, що вона тобі не подобається, хоча ти її практично не знаєш. Це був саме такий випадок. 

— Ще одне запізнення —  і можете шукати іншу роботу. Я змушу цю фірму працювати, як треба, більше бити байдики тут ніхто не буде, зрозуміло? — він перевів погляд з Віки на мене. — У тебе куртка брудна. Якщо ти секретарка, маєш виглядати, як слід, завжди. 

Я опустила погляд на свою куртку і побачила, що на ній сліди грязі, мене забризкала машина, що проїздила повз, а я й не помітила. Зате він такий уважний, чорти б його забрали! 

Хотіла сказати, що я не секретарка, але згадала, що мене дійсно призначили помічницею цього вискочки. Я не хотіла, але Олександр Миколайович, заступник колишнього боса, сказав, що я — найбільш підходяща кандидатура на даний час, а потім він підбере когось іншого. Це, мовляв, лише тимчасово. І саме тому, що я мала працювати з цим придурком, я змовчала і проковтнула образу. Проковтнула, але не забула…