Епілог

Ганна зачинила двері на ключ, інших пасажирів в чотиримісному купе не буде. Вона викупила всі міста. Касирка ймовірно запам’ятає жінку в плащу з чорним волоссям та світлими плямами.

Запам’ятає, не, тому що чорнявка просила білет на найближчий потяг – так багато хто робить. А тому, що відмовилась від швидкісного, сказала нема куди поспішати. А на питання куди саме їде, відповіла до кінцевої, не поцікавившись маршрутом.

Касирка здивувалась би ще більше, якби дізналась що дивна пасажирка навіть не знає звідки вона їде.

Ганна просто не запам’ятовує назву населених пунктів. Їй це не важливо. Вона не цікавиться назвою, їй байдуже село чи місто, вся навколишня обстановка для неї це щось на кшталт пейзажів за вікном, коли ти на самоті сидиш в пустому купе. Шумні вокзали змінюються безлюдними степами, будинки змінюються лісами, поля річками, сонячні відблиски місячними. А ти спостерігаєш за змінами ззовні, і розумієш, що нічого не міняється всередині.

Ганна їхала і насолоджувалась самотністю. Останнім часом в її житті було забагато людей. Вона раділа, що має змогу майже добу провести на одинці. Дивитись у вікно, відпочивати, накопичити енергії, залатати проріхи в астральному коконі – ось що хотілось зараз найбільше. Бо наступна зупинка принесе нові удари, і чим міцніше буде захисна шкарлупина, тим краще.

Двадцять три години на одинці. Від таких думок Ганна посміхнулась. Та її посмішка відразу ж потьмяніла, бо в протилежному кутку тінь почала ворушитись.

- Бідна, бідна моя дівчинка – бабуся вже виткала себе з темряви.

- Доча, знову біжиш? – мати з’явилась поруч запізнившись на кілька секунд

Схоже мрії про самотність залишаться мріями. Трохи защеміло в переніссі, потім щем змістився вліво, забринівши вологою в кутику ока.

- Не виблискуй так в нашу сторону, дурненька…

- Ми ж добра тобі лиш бажаємо

Це чи не вперше бабуся і мати дійшли згоди.

- Ми завжди підтримаємо…

- Допоможемо в скрутну хвилину

Ганна зробила глибокий вдих. Зараз вона скаже їм, що найкращою підтримкою, ідеальною допомогою буде їх зникнення з її життя. Вона вже доросла, давно доросла самостійна жінка, всі розмови про відьомську долю, про свій шлях, про те як їй жити, чим займатись, яким вітром летіти, переслухала давно. І може самостійно приймати рішення. Дайте спокій врешті – решт, і побачите що вона впорається.

- Бачу, ти мрієш, щоб ми дали тобі спокій, нарешті? – мати наче почула думки

- Спробуй, прожити обірвавши родинне павутиння, ти в решті решт можеш спробувати – сказала бабуся

Почуте викликало всередині Ганни піднесення. Проте, було й ще щось. Прислухалась. Страх. Вона завжди знала, що прийдуть її предки, і будуть нудити. Будуть повчати, сперечатись, нести нісенітниці. Вона буде слухати та приречено кивати головою.

Та страх скоро мине. Це навіть не страх, а така собі невпевненість, побоювання перед черговими змінами в житті.

Ганна відчула, в посмішку закрадається радість.

- Розірвати завжди просто, а от склеїти вже випадає далеко не завжди – продовжувала свою думку бабуся

- Та з рештою ми ж не заважаємо тобі приймати рішення, ти завжди робиш як хочеш, ми можемо лиш порадити, а слухати чи ні то вже від тебе залежить – доповнила мати

В посмішку Ганни додалась іронія.

- Звісно, куди я без вас?