3

Велике, на пів стіни дзеркало демонструвало струнку жінку в чорному брючному костюмі, сірій сорочці, з чорним волоссям, що воронячим крилом летіло слідом.

Ганна поспішала. Цілу ніч їй не давали спати бабуся і мати. Щойно зійшов місяць в кріслі з’явилась бабуся. Не прийшла, а саме з’явилась, матеріалізувалась нізвідки. Спочатку темрява в кімнаті стала густіше, потім набула форму, обриси.

- Від себе внучко не втечеш. Зараз тобі здається, що це життя, коли робота з ранку до вечора, коли крутишся як на городі опудало на доброму вітру – бабуся вміла виказати свою думку влучно й образно – але ти інша. Душа в тобі прагне другого життя, самотнього, чуттєвого. Ти ж це й сама знаєш, то що ж ти робиш собою? А, Ганночко?

Та відповісти не випадало. В сусідньому кріслі вже зіткалася із нічного повітря мати.

- Доча, не слухай ці консерви – мама висловлювалась менш вишукувано – забувай що ти якась особлива, що твоїй душі потрібно геть інше ніж другим. Живи насолоджуйся життям, заведи собі кавалера  врешті-решт. Про самотність пригадаєш, коли зігнешся, як декотрі – кивок в сторону бабусі.

Сварка тривала довго, іскри летіли від схрещених списів аж поки й місяць не зайшов, поступившись першій вранішній сірості, в якій розтанули мама й бабуся, так і не давши можливості Ганні сказати й слова.

Через безсонну ніч, дозволила собі поніжитись в ліжку зайві пів годинки. Тож тепер треба було поспішати, бо Марго не втратить можливості дорікнути за запізнення. Про вовка промовка. Марго стоїть біля дверей в кабінет, чекає. Ганна фізично відчуває лють, що переповнює цю дівчину. Азійськими вилицями перекочуються жовна, ледь розкосі очі ось-ось відпустять з ціпка блискавиці, з-за пухких червоних вуст визирають маленькі гострі зуби, що радо вп’ються Ганні в шию.

- Що ж ти собі дозволяєш? – каже, ні скоріше шипить Марго

- В мене ще хвилина – виправдовується Ганна

- Не прикидайся, ти ж знаєш про що. Облиш, це, чуєш? Облиш. Пошкодуєш, це я тобі обіцяю.

Марго чітко, як солдат на плацу розвертається. Блакитний костюм, зі спідницею що ледь приховує сідниці та піджаком з короткими рукавами підкреслює ідеальну фігуру. Дівчина щезає за дверима свого власного кабінету, а Ганна думає, що тобі б дівчино на подіумі дефілювати, чи для глянцю зніматись. А що ти тут згубила? І перериває внутрішній монолог, бо саме на це питання намагалась відповісти всю ніч сама. І не змогла.

Взагалі в банку панувала демократична атмосфера, і особистий кабінет був лише в Андрія Олександровича. Та після того, як Марго залишилась без посади йому довелось вигадати нову – заступник керівника відділу по роботі з громадськістю. Тож тепер Марго була безпосереднім керівником Ганни. Те що в заступника особистий кабінет, а у Станіслава немає такої преференції, зачіпляло всіх в компанії. Всіх, крім Станіслава. Проте всі розуміли, що основна посада дівчини, це наречена директора, і це багато що пояснювало і виправдовувало.

- Доброго ранку – сказала Ганна увійшовши до кабінету – які новини?

Запитати прямо у Наталії, яка все про всіх знала, що за муха вкусила Марго було дещо неввічливо, а взагалі не поцікавитись не могла, тому і висловилась так загально.

- Доброго ранку, Ганно. Ну що сьогодні попрацюємо? – Станіслав запитав і одразу ж занурився до свого ноутбука.

Все що відбувалось навкруги його мало цікавило. Вірніше його нічого не цікавило окрім роботи. А ще вірніше його цікавило все що могло бути залучено в його роботу. Митець відсікає від каменю все зайве, щоб отримати результат. Станіслав же все застосовував для результату. Приказки, поговірки, пісні, все що десь чув, читав занотовував, бо вважав, що саме через зрозумілу для людей форму, треба просувати товар на ринку. Саме через його завзятість, фірма економила на рекламному відділі, Станіслав побічно виконував роботу цілого відділу.

- Доброго – Наталія кивнула головою вітаючись – там тебе біля дверей хтось чекав.

За її посмішкою Ганна зрозуміла, що Наталія знає чому Марго кипить злістю, і їй не терпиться все розповісти.

- Не просто чекав, а пишався як індик переяславський.

Гачок було закинуте вдало, дякувати бабусі за її бездонний скарб, Станіслав заковтнув.

- О, добре сказала. Треба записати. Це ж треба індик та ще й переяславський. Зараз загуглю, чому саме переяславський…

Ганна кивнула подрузі, і вони тихенько вийшли з кабінету.

Стояли під каштаном, на якому не було жодного листика, що в грудні цілком природно. Проте і жодної сніжинки не знаходилось, що останніми роками теж стало природно.

- Взагалі-то в нормальних конторах, в приміщенні обладнанні місця для паління – буркнула Наталія зробивши першу затяжку.

- Взагалі-то в нормальних конторах – передражнила її Ганна – зараз мода на здоровий образ життя, і тобі взагалі довелось би кинути.

- Так, а я проти? Бачиш перейшла на айкоси – продемонструвала пластикову сигару в якій обрубком стирчав фільтр – тут тютюну майже нема, і взагалі це не дим, а спеціальна така пара. Нешкідлива.

- Ну, так. А придумав це, такий собі Станіслав, як у нас, щоб продвинути до народу свою продукцію, а ти звісно й віриш.

- До чого тут Станіслав – стрепенулась Наталія