Спокуса

Спокуса

Після уроків Артемко й Єгорко забрели у підвал старого будинку. Там тхнуло вогкістю й пилом, а стіни були розмальовані лайками.

— Дивись, що я дістав, — Єгорко гордо витяг м’яту пачку сигарет. — Справжні. Не іграшка.

Артемко ковтнув слину.
— Але ж… нам не можна.
— Не можна — значить круто, — усміхнувся Єгорко. — Давай, ми ж мужики. Чи ти боїшся?

Він засунув одну собі в зуби, чиркнув запальничкою. Вогник спалахнув, і в повітрі поповз їдкий дим. Єгорко кашлянув, але зробив вигляд, що йому «кайф».

— На, тримай, — простягнув він сигарету Артемкові.

Льосько стояв поруч. Його серце стискалося. Він бачив, як рука Артемка тремтить.

І раптом з’явився Серьожко — з торжествуючою усмішкою.
— Ось воно, малий. Твій шанс. Дай йому знак, підштовхни. Трішки — і він твій назавжди.

Льосько вагався. Пригадалося, як вони грали у піратів, як Артемко довіряв йому всі таємниці. Але й холод страху: якщо Артемко зовсім забуде — Льосько зникне.

— Подумай, — шепотів Серьожко. — Сигарета — дрібниця. Далі — більше. А ти поруч. Ти потрібний.

— Льосько! — почувся тихий голос. З’явилася Катруся. Її очі були сумні, але тверді.
— Не слухай їх. Якщо штовхнеш Артемка, він загубиться. А справжня дружба не тримається на брехні.
— Але я ж зникну… — вирвалося в Льоська.
— Краще зникнути, ніж стати причиною його падіння, — сказала Катруся і встала між ним та Серьожком.

Артемко тримав сигарету й дивився на Єгорка.
— Ну? — підганяв той. — Чи ти тряпка?

У цей момент Льосько мав вибрати.

Вибір

Артемко нерішуче підніс сигарету до губ, затягнувся. Горло пекло, очі засльозилися, кашель зігнув його навпіл.

— Ха-ха! — зареготав Єгорко. — Ну що, мужик тепер?

Артемко витер сльози.
— Фу… гидота… — виплюнув він і жбурнув сигарету на підлогу. — Ти дурний, Єгорко.
— Чого? — образився той.
— Справжні мужики так не роблять, — серйозно сказав Артемко. — Це смердить і нудить. Якщо хочеш труїти себе — то сам.

Єгорко насупився, але промовчав. Потім знизав плечима:
— Ну й будь. Скучний ти.
І пішов.

Артемко залишився один. У грудях пекло, але разом із тим прийшло дивне полегшення, ніби він відрізав щось зайве.

Льосько бачив усе. Серьожко стояв у тіні, люто примружившись.
— Тьфу… сопляк, — буркнув він. — Побачиш, він усе одно піде до інших. Усі йдуть.
І розчинився у темряві.

Катруся усміхнулась тихо, світло:
— Бачиш? Він сам зробив вибір. Йому не потрібні ані Єгорко, ані їхні «ігри». Він вибрав себе.

Льосько дивився на Артемка — і вперше за довгий час відчув, що не тане, а навпаки, стає міцнішим.

Того вечора Артемко сів удома на ліжко. Довго мовчав. Потім глянув на шафу:
— Льосько, — покликав. Голос тремтів, ніби він не був певен, що його почують. — Ти тут?

Дверця тихо скрипнула.
— Тут, — прошепотів Льосько.

Артемко всміхнувся:
— Давай знову в піратів? Я давно хотів. Тільки тепер… давай ми будемо не просто піратами. Ми будемо капітанами. Разом.

Льосько засміявся — легко й чисто, як у той день, коли вони вперше зустрілися.
— Уперед! — закричав він. — За скарбами!

І Артемко, вперше за довгі місяці, відклав планшет убік і дістав свій старий картонний меч.