Старші

Старші

Служба мала темні коридори, і чим далі йшов Льосько, тим холодніше ставало. Він ішов туди, де ще не бував: у «зону старших».

Там було шумно. Слабка музика, сміх, дзенькіт пляшок — але все глухе, наче під водою. Льосько відчинив двері й опинився у великій кімнаті, схожій на занедбану квартиру. Стіни облущені, на підлозі подушки, банки, шматки плакатів.

І серед того — вони. Старші.

Головним був Серьожко. На вигляд йому завжди було чотирнадцять, хоча помер він давно. Чуб упадав на очі, у руці — пляшка пива. Він удавав, ніби п’є, але рідина просочувалась крізь пальці й лишала мокрі плями на підлозі.

Навколо нього крутилася компанія таких самих: хлопці й дівчата, застряглі у своєму віці. У когось прищі, у когось чорна підводка під очима, у когось рвані джинси. Вони сміялися й грали у «дорослість», хоча давно були мертві.

— О, новенький! — Серьожко помітив Льоська й усміхнувся. — Іди-но сюди, малий.

Льосько несміливо підійшов.
— Кажуть, твій дружок забуває тебе? — спитав Серьожко. — Так у всіх. Телефони, планшети, цей клятий тік-ток. Для них ти вже старе.

Він клацнув пальцями — і в повітрі замиготіла картинка, як живий екран. Там діти сміялися, хтось тягнув пляшку, хтось пускав дим. А поруч миготіли такі самі примари.

— Бачиш? — сказав Серьожко. — Ми знайшли вихід. Поки вони в «глюках» — ми поруч. Вони нас чують, бачать. Ми знову потрібні.

— Але ж… це погано, — прошепотів Льосько. — Вони ж псуються від цього.

Серьожко пирхнув.
— Вони самі цього хочуть. Тікають від нудьги. Ми тільки даємо їм те, що вони й так шукають. А для нас це шанс лишитися. Хочеш зникнути — зникай. Хочеш жити — грай за новими правилами.

Хтось із компанії засміявся:
— Розкажіть малому про «дозу дружби»!

Серьожко примружився:
— Все просто. Коли твій живий друг курить, п’є чи ковтає порошок — він бачить тебе знову. Як уперше. Стаєш його глюком. Він кличе — і ти приходиш. І чим глибше він падає, тим міцніша твоя присутність.

Він нахилився до Льоська й глянув просто в очі:
— Подумай, малий. Твій Артемко вже заграє з тим Єгорком. Хто його втримує? Ти зі своїми казочками про піратів? Чи ми, з реальною тусовкою?

Льосько тремтів. У голові стукало: Артемко забуває… Артемко йде…
Але згадалась Катруся і її слова: «Справжня дружба — єдине, що у нас є».

Серьожко простягнув йому банку — порожню, але з різким запахом.
— Вирішуй, Льось. З нами — чи в небуття.