Нічна зустріч

Однієї ночі, коли Артемко заснув, Льосько пішов у коридор служби. Там тягнулися ряди дверей: шафи, люки, комори. Кожні вели до іншої дитини.

Біля одних сиділа дівчинка. Вона малювала на стіні вуглиною кораблики, зайців, сонце. Її звали Катруся, вона померла від хвороби, про яку не любила говорити. На вигляд їй було років десять.

— Чого ти такий сумний? — спитала вона, не відриваючись від малюнку.
— Артемко мене забуває, — зізнався Льосько.
— Так у всіх, — зітхнула Катруся. — Вони ростуть. Але якщо друг справжній, він завжди пам’ятає хоч трішки. Навіть коли мовчить.

— А в тебе є друг? — сів поряд Льосько.
Катруся знизала плечима.
— Була дівчинка. Але тепер вона підліток, і я їй не потрібна. Сидить у телефоні й не відчиняє мого комірчика. А я все одно чекаю.
Вона усміхнулась. І від тієї усмішки Льоськові стало тепліше.

— Не слухай старших, Льось, — раптом сказала Катруся. — Вони шепочуть, що треба ставати «глюками», аби нас не забували. Але то неправда. Справжня дружба — єдине, що у нас є.

Дім

Льосько довго стояв біля дверцят шафи. Правило було просте: не повертайся додому. Але тьма всередині кликала сильніше.

Він ступив — і опинився у знайомому дворі. Вечір, ліхтарі, пилюка на доріжці. Все таким, як у день, коли він зник.

Вікно його колишньої кімнати світилося. Льосько піднявся сходами, пройшов крізь двері, наче крізь воду.

У кімнаті нічого не змінилось. На столі — кружка з засохлими фарбами. На стільці — футболка з піратським черепом. У повітрі — запах пилюки й чогось рідного.
А на ліжку лежав його плюшевий ведмедик. Мама не прибрала жодної речі. Наче чекала.

Льосько сів поруч, але не зміг доторкнутись — пальці пройшли крізь тканину.
— Мам… — прошепотів він. — Я тут.

У цю мить двері відчинилися. На порозі стояла мама з альбомом у руках. Очі в неї були червоні. Вона сіла на ліжко й погладила ведмедика, ніби обняла й його.

Льосько хотів крикнути, кинутись до неї, але слова розчинилися в порожнечі. Він був надто легким, надто прозорим.

І він зрозумів: тут його люблять. Але тут він уже не живе.

Єгорко

Тим часом Артемко сидів не сам. Поруч розвалився його однокласник Єгорко. Йому було десять, але в очах уже блиснула дивна «дорослість».

— Ну що ти все в іграшки? — насмішкувато сказав він, заглядаючи в телефон. — Дивись, тут видос: пацани з сьомого класу пробують «чекушку». Справжні мужики.

Артемко хмикнув, але не відвів очей. Льосько бачив і чув усе. Він відчував, як серце Артемка б’ється швидше. Єгорко вмів зачепити: говорив так, ніби все справжнє починається тільки з «забороненого».

— А твій шкаф… — раптом ткнув у дверця Єгорко. — Ти ще з кимось там балакаєш?
Артемко знітився:
— Та ні… колись було.
Єгорко скривився в усмішці:
— Ну й правильно. Досить у казки гратись. Ми вже великі.

І Льосько відчув, ніби його ножем штрикнули в серце.