Служба

Її не видно, доки ти живий. Вона відкривається тільки тим, хто пішов занадто рано.
Не тим, хто встиг постаріти, не тим, хто сам хотів утекти, а саме дітям, які ще не награлися, не насміялися, не наплакалися.

У Льоська це сталося відразу після того, як річка замкнулася над його головою. Він пам’ятав — сонячний день, вода, дурний виклик від друзів: «А ну спробуй — допливеш далі?» Він не доплив. Потім — тиша. А далі — шафа.

Шафа стояла в темряві, але дверця зсередини трохи прочинялась у кімнату чужого хлопця. Хлопець був живий.
— Привіт, — сказав тоді Льосько. І почув відповідь.

Так усе й почалося.

Служба не мала будівель чи начальників у звичному сенсі. Вона жила в тріщинах між світами. Її двері ховалися у шафах, під ліжками, у комірчинах і на горищах.

Кожному «новачку» діставався свій дитина-друг. Живий. Бо саме завдяки дружбі «незавершені» діти могли залишатися тут, не розчинятися. Поки друг вірив, поки кликав — «вигаданий» існував.

Але були правила:

1. Не можна показуватися дорослим. Вони не бачать і не розуміють, але іноді відчувають — і це завжди лякає.
2. Не можна повертатися додому. Минуле робить їх слабшими.
3. Не можна втручатися занадто сильно. Друг — це гра, розрада, але не доля.

Правила здавалися суворими, та насправді мало хто їх дотримувався. Бо зникнути — страшніше за будь-яке покарання.

Серед «друзів» була своя ієрархія:

• Молодші — ті, кому не було й десяти, коли вони померли. Вони здебільшого просто гралися, вигадували казки, втішали.
• Середні — підлітки. Вони вже знали, що дружба не вічна. І їх забували першими.
• Старші — ті, хто затримався найдовше. Вони знаходили способи «триматися». Казали, що зрозуміли правила нового світу. Саме серед них народжувалися найнебезпечніші ідеї.

Офіційно в служби не було начальника. Але всі знали Серьожка та його компанію — старших, які вигадали «новий кодекс». Їх вважали майже «вожатими» в цьому сірому, напівмертвому таборі.

Льосько

Льоськові пощастило: йому дали Артемка, восьмирічного хлопчика. Майже ровесника. Артемко говорив із ним, малював, ставив іграшки біля шафи. Льосько жив цими хвилинами.

Але тепер, через рік, Артемко змінювався. Все частіше його голос линув до екрану планшета, а не до темної щілини. Іноді він навіть забував відкрити дверця. І Льосько відчував: якщо так буде далі, він почне танути.

У нього був вибір: прийняти долю і зникнути чи піти по пораду до старших.
А старші завжди брали дорогу ціну за свої поради.

Артемко

Артемко був живий. Настільки живий, що Льосько щоразу завмирав, коли бачив, як по його щоках котиться рум’янець від сміху, або як він чухає потилицю, коли думає. Для Льоська це було диво — він сам уже не відчував тепла шкіри, не свербів, не пітнів.

Рік тому їхня дружба була справжньою.
Артемко відчиняв дверця шафи і казав:
— Льось, ходімо в пірати!
І вони йшли. Тобто Артемко уявляв, а Льосько підказував. Разом вони борознили моря на картонному кораблі, відбивали скарби у плюшевих звірів і навіть рахували «битви» проти сусідського кота.

Артемко вірив у нього. А коли дорослі питали: «З ким ти там балакаєш?», він уперто відповідав:
— З моїм другом!
І Льосько світився від щастя.

А тепер усе було інакше.
Артемко сідав на ліжко й діставав планшет. Яскраві картинки й голоси блогерів витісняли Льоська. Інколи хлопчик ще щось шепотів до шафи, але розсіяно, не чекаючи відповіді.

Льосько сидів у темряві й слухав клацання пальців по екрану. З кожним таким клацанням він ставав прозорішим.
— Артемку, — кликав він, коли той замовкав. — Я тут. Давай ще в піратів?
Але Артемко зітхав:
— Не хочу. Завтра контрольна…
І знову вмикав відео.

Для Льоська це було гірше за біль.