Розділ 2.2. Поцілунки, пиріжки й неприємності

Бос повільно перевів на неї погляд.

Фух… Швидка відміняється.

— Ти? Моя нова начальниця? І тому ти зараз тут? — повільно промовив він, роблячи паузи між кожним реченням.

— Ні. Я сюди просто так прийшла. Пиріжки продавати!

Вікторія все ще злилася — це було видно з її обличчя, — але її слова втратили для мене будь-який сенс. До чого тут пиріжки?

— Але ж… — Максим розгублено озирнувся. — Це неможливо, — тихо видихнув він.

— Ще й як можливо! — Вона зробила крок уперед і вказала пальцем на себе, високо піднявши голову. — Я — твоя начальниця. Тепер ти звітуватимеш мені напряму. І знаєш, те, що я сьогодні побачила… — Вона зробила паузу й окинула поглядом кабінет. — Ставить під сумнів твою компетентність.

А тоді її погляд зупинився на мені. Вікторія Олегівна невдоволено цокнула язиком і додала:

— І компетентність твоєї помічниці теж.

Що? Я лише виконувала наказ. Я хороша помічниця.

— Досить! — Голос мого боса прозвучав як ніколи грізно. Я аж здригнулася. — Я чудово знаю, навіщо ти тут. І одразу тобі скажу: неважливо, ти тепер моя начальниця, колега чи просто повз проходила, між нами все давно скінчено, тому перестань мене переслідувати.

Кулаки Вікторії стиснулися. Здавалося, вона зараз вибухне.

— Я твій бос, і ти нічого з цим не зробиш, — напружено вимовила вона, дивлячись йому просто в очі.

— Ми обоє знаємо, що тобі ця посада непотрібна і що ти тут тільки з однієї причини.

— Не знаю, про що ти. Я розширюю свої горизонти.

Максим коротко хмикнув. Здається, він їй не вірив.

— Розширюй собі що хочеш, але не смій заважати моїй роботі. Це зрозуміло?

— За кого ти мене маєш? Я й не збиралася нічого такого робити.

— І помічницю мою теж не чіпай.

Вікторія перевела погляд на мене й ледь помітно всміхнулася.

— Побачимо… Може, вона і справді недостатньо компетентна.

Я випросталася.

— Я компетентна, — заперечила я.

— А це ми ще побачимо, — сказала вона й розвернулася, аби піти геть… Та, зробивши лише один крок, зупинилася й обернулася.

— О другій годині чекаю тебе, — вона подивилася на Максима Андрійовича, а потім перевела погляд на мене. — І всю твою команду в конференц-залі. Будемо знайомитися. Не забудь захопити останні звіти.

І нарешті покинула кабінет, гучно зачинивши двері.

Після того, як вона пішла, у кабінеті стало дуже тихо. Бос мовчав і зло дивився на зачинені двері, а я стояла й чекала, що він скаже. Якщо відверто, я хотіла запитати, навіщо він сказав мені його поцілувати, але вирішила поки що залишити це питання на потім. Надто вже бос дивно поводився. Варто було зібрати більше даних й оцінити нові фактори ризику, перш ніж ставити запитання.

Врешті, начальник усе ж отямився й повернувся до мене.

— Софіє… Що у нас далі за планом?

— Обід: ви хотіли курочку, а я пасту, а о другій — зустріч команди з новим віцепрезидентом.

Бос зітхнув.

— Іди… працюй. І підготуй усе, що там треба, — махнув він рукою.

— Як скажете, бос.

Героїня в нас, як бачите, доволі цікава виходить! Якщо вам щось незрозуміло, запитуйте — із задоволенням відповім. А можете запастися терпінням і дочекатися продовження. З часом усі пазлики складуться!