Розділ 2.1. Поцілунки, пиріжки й неприємності

Я чула, як у двері постукали ще раз, як вони відчинилися, а потім хтось тихо вилаявся, гучно зачинивши їх. Бос напружився — я відчула це по його обіймах, які стали ще міцнішими, але він все одно продовжував тримати мене й цілувати. Я завмерла в його руках, не зовсім розуміючи, що маю робити, окрім як рухати губами у відповідь. Схоже, Максима Андрійовича це цілком влаштовувало, бо він не поспішав завершувати поцілунок. Так тривало аж до тієї миті, коли гостя нарешті заговорила:

— Що тут, у біса, відбувається? — Її голос звучав дзвінко і, в чому я точно була впевнена, дуже невдоволено.

Максим Андрійович нарешті зупинився й різко розвернувся до відвідувачки.

Я все ще перебувала під впливом останніх подій, тому не поспішала нічого робити й вирішила спочатку поспостерігати. Першим ділом оцінила нашу нову віцепрезидентку. Це була висока рудоволоса жінка років тридцяти — тридцяти п’яти з короткою стрижкою. Вона стояла, склавши руки на грудях, і зло дивилася то на мене, то на мого боса.

Я не зовсім розуміла, у чому проблема, але чудово усвідомлювала, що ситуація могла мати погані наслідки для моєї роботи. Отже, її потрібно було якось вирішувати. Щоправда, я поки не знала як.

Перевела погляд на Максима Андрійовича й остаточно втратила логіку того, що відбувалося. Мій бос, який буквально дві хвилини тому злився й панікував, зараз стояв і посміхався.

Тиша тривала недовго. Зрештою він заговорив:

— О-о-о… Віка, — губи Максима Андрійовича сіпнулися вгору і посмішка стала ще шира. — Пробач за цю сцену. Не думав, що хтось побачить.

Ооо... тепер ще й обманює.

— Не думав, що хтось побачить? — їдко перепитала вона. — То, може, не треба було тут цілуватися аби з ким посеред робочого дня?

— Аби з ким? Ні, ні, ні! Усе не так. Це Софія. Моя помічниця, — поспішив пояснити Максим Андрійович.

— Ще краще! Ти цілуєшся посеред робочого дня зі своєю помічницею! — Вікторія обурено розвела руками. — Ти зовсім з глузду з’їхав?

Якщо раніше в мене й були сумніви щодо їхнього знайомства, то тепер вони остаточно зникли.

Максим Андрійович насупився.

— А що тут такого? Ми дорослі люди…

— Мені байдуже, скільки тобі чи їй років! — перебила вона. — У всьому мають бути якісь межі! — Останні слова вона вже майже прокричала. Аж вуха захотілося затулити.

— Межі? — Бос склав руки на грудях, точнісінько як пані Вікторія. — Ну добре, давай поговоримо про межі. Що ти тут робиш? А? Прийшла до мене на роботу й влаштовуєш скандал.

— Я… — почала вона, підвищуючи голос, але бос перебив її й заговорив ще голосніше:

— Так. Ти. Яке ти маєш на це право?

Ну, взагалі-то, вона тепер тут працює… Хоча скандал влаштовувати все одно не можна.

Вікторія скрипнула зубами. Вона невідривно дивилася на Максима Андрійовича, буквально киплячи від злості. А тоді заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів, ніби намагалася заспокоїтися. Коли вона нарешті заговорила, її голос був тихим і майже спокійним.

— О-о-о, я маю право…

Запала тиша.

Я повільно перевела погляд із Максима Андрійовича на Вікторію Олегівну й зробила крок уперед. Здавалося, настав час дещо прояснити.

— Максиме Андрійовичу, — спокійно промовила я, — думаю, мені варто уточнити: Вікторія Олегівна Бондаренко — наша нова віцепрезидентка.

Вікторія переможно посміхнулася, а от із босом усе було складніше. Здавалося, він упав у ступор. Максим Андрійович стояв із широко розплющеними очима, втупившись кудись у порожнечу. Рот у нього був привідкритий, а сам він не ворушився й навіть не кліпав.

— Максиме Андрійовичу, ви мене чуєте? — обережно запитала я.

Він не відповів.

Його стан здавався тривожним. Я вже навіть подумала, чи не варто викликати швидку.

— Максиме, — солодко промовила Вікторія. — Може, тобі повторити?