Розділ 1.1. Наказ є наказ

Вітаю вас у моїй новій історії! Сподіваюся, вона подарує вам чимало усмішок і приємних емоцій.

Підтримуйте книгу вподобайками, коментарями та додаванням до бібліотеки. Ваша увага — моє натхнення писати далі!

❤️Приємного читання!❤️

— Софіє! Софіє! — гукнув мене начальник.

Я вже знала ці специфічні нотки відчаю в його голосі. Чула їх по кілька разів на день, тож лише буденно відповіла:

— Кава зараз буде.

Звідки я знала, що бос хоче кави? Просто знала. Така вже моя робота — знати.

Одним натисканням мишки я зберегла документ, підвелася з-за столу й попрямувала до кавомашини.

Я знала його замовлення напам’ять. Він любив міцну, солодку каву з корицею. Хоча ні. Це було раніше. Тепер — без кориці. Минулого разу він сказав, що вона перебиває смак кави, щоправда, уже за п’ять хвилин забув про це й запитав, чому кава сьогодні якась незвична. Довелося пояснювати. Але від свого наказу він не відмовився — тож тепер без кориці.

— Софіє, де моя кава?! — нетерпляче вигукнув начальник зі свого кабінету.

Я перевела на нього погляд. Максим Андрійович сидів, майже по саму голову зарившись у карту. Він займався своєю найулюбленішою справою — складав новий туристичний маршрут. Коли захоплювався роботою, то не помічав нічого навколо. Але кава мала бути подана за графіком. А ще краще — раніше.

— Кавомашина не може працювати швидше, — звично відповіла я.

— Накажи їй працювати швидше.

Я закотила очі й тихо промовила:

— Працюй швидше.

Дива не сталося. Кавомашина продовжувала неквапливо виконувати свою роботу, тож чекати довелося нам обом.

Збоку могло здатися, що мені дістався начальник із невиправдано високими вимогами та дивним уявленням про те, як працює світ. Й, іноді з цим було важко сперечатися. Але Максим Андрійович умів бачити можливості там, де інші бачили лише проблеми. Він міг придумати маршрут, від якого захоплювало дух, домовитися з будь-ким і заразити своєю ідеєю цілу команду. А потім загубити папку з документами, яка лежала просто перед ним. Ось такий він був. І мене це цілком влаштовувало.

Нарешті кава була готова. Я додала цукор і молоко, й звісно поклала поруч два печива. Без печива він кави ніколи не пив — казав, несмачно. На блюдце також лягла маленька ложечка. Серветка — праворуч. Усе як належить.

Я вже збиралася нести замовлення, коли знову почула:

— І принеси мою синю папку.

Синя папка?

Я на мить завмерла, пригадуючи, де її бачила востаннє.

Синя папка лежала в нього на столі ще з учора. Я сама принесла її туди після того, як Максим Андрійович залишив її в переговорній, захопившись розповіддю про нову туристичну локацію, яку хотів додати до нашої програми.

Але сперечатися я не стала. Сказав принести — значить, принесу. Усе одно сам він буде шукати її цілу вічність. На щастя, у нього була я.

Я зайшла до кабінету крізь прочинені двері й поставила каву перед босом. Тієї ж миті він потягнувся до чашки, все ще не відриваючись від карти, й зробив великий ковток.

— О-о-о… Ти моя рятівниця! А синю папку не забула?

Я нахилилася до столу, підняла стос паперів і витягнула з-під нього синю папку. Тоді поклала її перед босом.

Я нічого не забуваю.

— Принесла.

Бос кивнув. Він навіть не помітив, звідки я її дістала.

— Чудово. Іди працюй.

Я розвернулася на каблуках і вже навіть зробила один крок до виходу, коли начальник вигукнув:

— Стій.

Тієї ж миті я завмерла на місці.

— Щось іще? — запитала я, повернувши голову.

— Так. А ти не пам'ятаєш, де мені знайти нову презентацію для партнерів?

— Пам'ятаю.

Він дивився на мене, очікуючи детальної відповіді, та я вирішила вибрати легший шлях. Мовчки розвернулася, підійшла до столу й повернула ноутбук так, щоб екран було видно і мені, і Максиму Андрійовичу. Тоді натиснула на відкриту вкладку.

Він кілька секунд дивився на мене, а тоді перевів погляд на екран.

— А-а. Так ось же вона.

— Так, — підтвердила я. — Під назвою «Нова презентація для партнерів 2026».

Бос поглянув на мене й усміхнувся.

— І що б я без тебе робив?

— Шукали б самостійно.

Усмішка повільно зникла з його обличчя, а брови насупилися.

Щось не так? Він якось дивно реагує.

— Не смішно, — буркнув він.

Звісно, не смішно, бо це правда.

— Так ніхто ж і не сміється, — відповіла я, знизавши плечима.

— Ой, усе! Іди працюй. — Максим Андрійович махнув рукою та знову повернувся до ноутбука.