Розділ 2. 14. Сьоме Небо опускалося на Звукрію, аби вкрити немовлят Божим покривалом.

Нещасний Вигляд жив собі в Центрі світу, ображений на життя від голови до стоп. Його вигляд кордупля так пригнічував самопочуття, що на те не було ніякої ради. Ображався на батьків, котрі не дали йому зросту, на предків, яких не запам’ятала Історія, на дитинство, в котрому ніхто його не любив, на власну безплідність... Не втішало ніщо: ні посада головного розпорядника суспільних настроїв, ні найвища зарплата серед посадовців планети, ні спеціальне державне харчування за режимом щоденного обслуговування, ні золоті запаси на всі майбутні покоління нещасних, ні слава державника всіх часів і народів, ні шикарні дачі в усіх кутках світу, ні персональні білосніжні яхти і літаки, ні чорноброва жінка в одежах королеви, ні  парк колекційних автомобілів, ні десятина з усіх дохідних закладів, ні гарем молодих дівчат на будь-який смак і розмір, ні слуги й найнадійніша охорона, ні хороми в шикарних будинках по всьому світу, ні армія, озброєна до зубів і готова виконати будь-який його наказ, ні улесливі урядовці й раби з виконання його забаганок.

Ніщо!

Воно пронизувало кожну Клітину, кричало в усіх етерах, стояло біля ліжка у снах, прикладало до скроні дуло пістолета і…

Чекав на постріл, який принесе йому полегшення, але щось стримувало руку у вирішальний Момент Істини.

Нещасний Вигляд уважно розглядав свою руку, котрій бракувало сміливости виконати заповітний рух, але водночас був їй вдячний, адже інколи він зустрічав серед бідноти когось, хто сяяв обличчям. Йому дуже хотілося мати подібний Вигляд на обличчі, але дарма. Дратуючись, наказував слугам і виконавцям його величної волі позбавити щасливих їхнього Виразу.

Попри дію сили, завжди появлялися нові й нові щасливі обличчя, і Нещасний Вигляд від горя замикався у Палаці власного благополуччя й заливав горе вишуканими напоями. Пив без міри, сподіваючись на чародійне зілля, та ніщо не змінювалося. Володар світу наступного дня дивився у дзеркало спальні й бачив нові Роги на власній голові.

Зважаючи на родинний герб, він досі не відважувався зняти Роги з фасаду Палацу, але котрогось дня не витримав: поліз драбиною власноруч змінювати карму. Його відмовляли від необачного вчинку, але володар світу відчував клич і непоборну силу родинного знаку. Він долав щабель за щаблем, але драбина на стільки ж щаблів подовжувалася, а Роги й фасад Палацу зростали вгору…

Сьоме Небо опускалося на Землю і на межі атмосфери зустріло Пояс Рогів, котрі щільно облягали планету.

- Тут мені роботи й роботи надовго! – промовило й взялося перетворювати Роги на озон, латаючи діри в захисній оболонці блакитної планети.

  … Щасливий Вигляд любив образ власного Обличчя і дуже страждав, коли воно набувало Вигляду нещасної людини. Аби не втратити Віру, а з нею і справжню суть життя, Щасливий Вигляд дав собі Слово, що всіляко сприятиме людям осягати Правду. Вона, вважав, має бути Провідником справжніх, гідних духовного провадження.

Обличчя, натхненне Любов’ю, дізнавалося про власний Щасливий Вигляд від людського оточення: в очах, здавалося байдужих, прохожих засвічувався Вогник. Його сяйво невловимим чином проникало крізь Пітьму Зіниць і зворушувало Серця тих, хто зберігав Спогад душі про Первородний Витік Правди Любови. Поширюючись від Пітьми Предвічної крізь Пітьму Зіниць, Правда проникала мікрочастинками й створювала Ріки Течії, з яких народжувалися Клітини істот, а з них і Люди.

Неймовірна сила Вогню Любови, як свідчить Щасливий Вигляд від часу появи на світ, і є тією спонукою, котра змушує, здавалося б мертві, хімічні елементи представляти Вишній Задум смислами Правди, Істини, Віри.

«Вогонь вогневи – не рівня», - вирубав у вірші заповітні слова Поет Василь Слапчук, впускаючи Кулю в Нервовий Вузол, котрий прийняв вогонь на себе, рятуючи Серце воїна.

А й справді – не рівня!

Вогонь…

Вогневи…

Не ви?

Вог Он?

А-а, Бог!

Відаючий – Він Веде…

Щасливий Вигляд розкошував серед Облич локацьких шлюбних пар, купаючись у почуттях Божественної Повноти: животики молодих мам набували первозданного вигляду Яблука Життя. Одягнені в оболонки захисного типу, мами красувалися живими горельєфами в експозиції Локацького ландшафту.

Спостерігаючи за власними жіночими Ликами, Щасливий Вигляд зиркав, ніби ненароком, на животики й намагався вгадати стать Божого Дитяти. Гублячись у ознаках опуклости, виразности пупка світу й націлености Осі д’Горі, здогадувався про ймовірний образ, але мовчав. Мовчання адресував самому собі й звично (ледь було не написав традиційно) вигадував слова замовлянь від зурочень. Хоча, яке зурочення, коли настала Ера Правди, де всі – як Одне, а кожний – Лик Божий?

Відсутність предметного середовища епохи «совка» навертала Щасливий Вигляд на спогади про сусіда - Нещасний Вигляд всього у Всьому, без переліку, щоб не довести себе до сліз співчуття тим, котрі наповнювали вщерть Епоху Брехні. Бідаки, історія виродження котрих починалася з втрати духовного потенціалу творення ще за часів Пітьми Первісної, з власної хіті, крихта за крихтою, рихтували підніжжя Гори, укладаючи власне затоптане, зачовгане і напаковане жалями до себе нелюбих життя у видимість дороги в майбутнє. І Дорога чесно провадила народ у Глухий Кут, де повсталі проти пітьми раби вибирали з-під ніг каміння, щоб закидати ними тих, котрі мостили собі дорогу грішми.