Розділ 2.13. Вчувався у мамин Сміх, аби почути як співають Польові Дзвіночки.

Її Сміх, поєднаний поетичним сприйняттям із образом Польових Дзвіночків, навіки запав у Схрон Пам’яти.

Моєї…

Мамин Сміх став камертоном чутливости душі, дороговказом про сенс буття й маяком Свободи, котра вміщала філософію, науку і релігію в дивовижному мистецтві сприйняття життя в системі координат Я-я.

Це так зараз бачиться Дорога життя, котру починали прокладати Пращури й Предки й котра (завдяки уяві) витікала Світлом із Пітьми народження Всевишнього – Я з себе самого: Єдиного. І малесеньке я кожної людини, з’єднане цівками променів Того Світла роздвоєного Я, проникло поколіннями поколінь крізь Час і Простір, аби сьогодні постати наяву перед ликом Істини. Постати Правдою про Свободу, суть котрої не можливо описати декількома словами, а тим більше – оповідями про життя кожної людини, котра народилася і жила на Землі від часу її появи, або навіть життя кожної істоти. Не можна це зробити й узагальненнями суті життя, на які здатна філософія в особі   конкретного філософа чи й усіх разом.

Правда про витоки твоєї Свободи постає сенсом Моменту Роздва Я Єдиного,  відомого нам за Словом Бог, тобто за назвою технології Буквеного творення Усесвіту.

Недаремно релігійний спосіб мислення відобразив Початок Початків поєднанням імени Всевишній із Словом Бог, за Буквами котрого роздвоєне Я-Я почало будувати світ чоловічо-жіночої сутности. Становлення смислу Трисутности відображено Роздвом - трансформуванням Єдиного в Двоєдине за змістом Господь Бог: і те, й инше означуємо Буквами, Змістом Слів і Звуком Є. Достатньо звуку Є, щоб про Пітьму Єдиного і народжене нею Світло Істини сказати вичерпно всю Правду!

Хто володіє непоборним бажанням осягнути Розумом цей Момент власного народженнЯ-я?

Кому знання його важливе для власного, родинного, сімейного життЯ-я?

Чому розуміннЯ-ям «На початку» можна маніпулювати й творити безкінечні ряди і колони РАБів – тих, котрим байдуже знання Букв у Слові Бог?

Кому важливе тільки значення огризка власного «я» - провідника РАБів?

Що вони можуть навчити когось?

Чому релігія, філософія, наука і мистецтво є сферами маніпулюваннЯ-я свідомістю людей?

Де та Правда про Свободу, яку можна осягнути без слів, аби не піддатисЯ-я маніпулюванню?

«У семисутті Я-я!» - скажете і будете (опинитися) у Праві – світі Закону. Неписаного, бо не було ще тих, хто знайшов Мову для достовірного опису: кожний може говорити тільки властивою йому Мовою, котра увібрала персональні Я-я з семи, на котрих стоїть Права.

Сміх Мами не потребував знання семисуттЯ-я.

Він був Ним.

- Завжди?

- Завжди!

Без імені й Прізвища, без пояснень Всевишньої і Божественної суті, без ідеологічного обґрунтування, без релігійної контузії, без наукового оправдання методу здобування Істини, без філософського проникнення в словесну казуїстику.

Він був Мистецтвом Мами. Способом передання Єдиного – неповторного, неосяжного, незвіданого, але істинного, правдивого й вільного.

Вільного!

Даного тобі як відкриття Свободи: дихай на повні груди і смійся. Голосно, дзвінко, самовіддано.

І ти почуєш одкровення Бога, народжене тобою ж із власного Я.

- То першим був Сміх Мами? – запитаєте.

- Ні, крик Дитяти! – відказую і усміхаюся тією усмішкою, яку дарував мені Сміх Мами, збережений Польовими Дзвіночками край села біля Стежки, котра зникала у Лузі, а потім вигулькувала на схилі Гори й підіймалася д’Горі, де росли инші Дзвіночки з иншим Голосом.

…

Вуймак ходив босяком Забрідською Стежкою понад Лугою – відпочивав душею і тілом, коли потрібно було «зібрати» себе за новими налаштуваннями сімох Я-я. Згадував Маму й мріяв про єднання Родини на Вуймі.

Думки роїлися Спогадами – власними й Маминими.

Із її Віри й Непохитности її Правди народжувалися ми, діти, хто прокладав, здавалося, власну Стежку в Той час, котрий зараз сприймається цілком по-иншому, ніж на початку Дороги.

«Пам’ятаю, як зі старшим братом сперечалися за якийсь червоний олівець, він не хотів мені дати і я заплакала, було тоді мені, добре не пам’ятаю, років чотири-п’ять. Тато вже хворів і лежав у спальні на ліжку, а двері завжди були відчинені, щоб йому було видно, що робимо. Він встав з ліжка і посадив мене сидіти на порозі в нього на очах. Цю кару він називав «до рапорту». І так я сиділа цілий день, і не можна було мені дати їсти. Коли мама заглянула до тата і побачила, що він спить, то хотіла забрати мене, щоб нагодувати, але тато не спав – тільки закрив очі. Як він відкрив очі, ми думали, що нас обох поб’є».

Тато…

Хворий.

Червоний Олівець?

Кару…

До рапорту?

… Не можна було мені дати їсти!

Мама…