Розділ 2.11. Слухай, - радило Слово, - і почуєш, про що мовчить Істина.

Слухали дзюркотіння Струмка. Він витікав із Глибин Свідомости й визволяв на шляху Правду істот, котрі були його Берегами й Дном, а він для них – Небом.

Про задум Глибин Свідомости щодо Струмка можна було тільки здогадатися за його вчинками, адже йому вірили, як нікому довкруги. Правда їхньої Віри визначалася чистотою Води, а вона в Струмку завжди була кришталево прозора, холоднюча і смачна.

Береги гонорувалися власним статусом Провідників Чистоти й конкурували з Дном у справі фільтрування Трунку Життя. І хоча Дно й Береги були родичами, їхня конкуренція – то було змагання за душевну прихильність Води. І тільки Валуни на перепадах висот урівноважували родичів, бо Струмок там шаленів і перетворював дзюркотання в сварливе бурчання на Береги і Дно, що, мовляв, загубили, не пильнують Дітей на дорозі Води, а ті бавляться, де трапиться! Так і до трагедії недалеко!

Провідники Чистоти розуміли, що Вода не зі зла бурчить - вона так грається в «Діти-Матері»: хто в дитинстві не випробовував себе в цьому Театрі Природи педагогічних стосунків?

Дно вважало, що воно з Підводними Берегами тримає Небо Води, і воно без них втратило б силу Правди про світ. Надводні Береги говорили, що Небо тримають вони, адже воно є над Водою, та підводні родичі дотримувалися власної Віри і Правди: те, що відбивається у Воді із зовні, і є Небом Правди, а те, що занурене в Повітря, то вибрики безконечности! Там і Вода не та, і взагалі - чужина!

Надводні й Підводні Береги відчували, що, хоча й перебувають у родинних стосунках, та служать різним Стихіям. А ті, як відомо зі щоденників Поета, свавільничають і демонструють примхи не від мудрости, а від невігластва: не мають однієї мети життя, а перебиваються тимчасовими заробітками на ниві служіння Природі.

Поет дружив із Струмком: говорив йому ласкаві слова про Любов, складав поеми й запальні вірші про кохання, ділився радістю й смутком, шептав молитви й впадав у медитаційне мовчання про Істину, аби, не дай Бог, Струмок не втратив силу й не перетворився у каскад калюж, де водитимуться Жаби, П’явки, у намулі - Міноги, серед котрих він перетвориться у Спогад про Золотий вік.

Дзюркотіння – це поперечний переріз Правди Життя. Так друзі характеризували каторжну роботу Струмка, який оголював види Свідомости й змушував дивитися в очі Незаплямованій, попри небажання зрячих, але байдужих.

Дзюрчання любили всі. Над його Мелодією натхненно працювала Течія, яка перетворювала Валуни у Стражів Поезії, а Береги – у їхнє Лоно. Поет і Дзюркотіння часто доповнювали одне одного, влаштовували Вечори Поезії, які часто переходили в Ночі Кохання.

Тоді Серця билися жвавіше і неспокійніше.

Тоді думки переселялися на инші планети Сонячної системи.

Тоді Рими і Ритми втрачали глузд.

Тоді Вода ставала зрячою.

Тоді Береги відчували себе Одним доцільним Шляхом Правди.

Тоді Дно провалювалося в Пітьму, аби пошлюбити Начала Поезії.

Тоді Слова ставали Провидцями.

Тоді Небо втрачало невинність.

Тоді Стихії замовкали і тільки Дзюркотіння лунало над світами Мелодією Вічного і Безмежного почуття Любови.

Тоді Істина мовчала…

Струмок переносив Правду мовчання Істини світами буденно. Знав: як тільки усвідомить її велич, втратить найважливіший творчий здобуток - Дзюрчання, а з ним і ауру Поля Свідомости, котру творили Друзі.

Течія в прагненні посилити Дзюрчання, свідома Правди перепаду висот між Витоком і Гирлом, а також Тяжіння Землі, просила Сили Глибин підняти Джерело разом із Горою, з котрої вони народжували Струмок, вище в Небо.

Гора, сповнена власної величі й могутности, почувала себе Всесвітом і завжди високо несла Вершину, аби, не дай Бог, не загубити дружбу із Стихіями. Вони навівали їй хвалебні славлення неперевершеної потуги, високого польоту і незаперечної влади в Царстві світу.

Повітря цінувало дружбу з Горою за можливість цнотливо торкатися її щік і спиратися на розлогі плечі, аби зупинитися на якийсь час і відпочити від безперервного бігу на невизначені дистанції. Гора вдихала Повітряні аромати й втішалася можливістю поговорити, як і належить бабам, постійно зайнятим на Кухні Погоди і Клімату.

Вітер не втомлювався тлумити Повітря в пошуках оргазму й славити Гору за можливість шалено її цілувати, тертися об неї, аби потренуватися в навиках коханця й забутися по дорозі на заслання в Пустелю. Гора задовольняла Вітрову пристрасть до еротичних вправ, аби, попри його напади шалу, підлікувати вітрогонами тіло, котре нищівно скубали й сікли батогами Бурі і Торнадо, Снігові Завірюхи і Дощі, вправляючись у садизмі й мазохізмі. Горезвісні любовники потім хвалилися світами про власні здобутки, але їх слухали швидше зі страху за власний спокій, а не за сповнені високих Почуттів любовні перемоги.

Гора почула просьбу Течії і в пориві благородства й турботи про власну славу Матері Джерела Води обдумувала способи звертання до Сили Глибин, аби таки втілити мрії Струмка розказати про Дзюрчання світам. І не просто розказати, а відкрити всім, у кого душа жива, Правду про витоки Свідомости, про її споконвічне прагнення злучити Начала у вічному пориві злиття в Єдине.

Злиття.

Єднання.