Розділ 2.4. Втрачав голову, щоб почути нарікання Долі.

ВІН був глибоко нещасним учора…

Сьогодні ВІН почувався щасливим! Можливо, що й дуже щасливим. Хто, крім Нього, здатний запровадити Міру, аби виміряти щастя? Хто, крім Нього, здатний анулювати будь-яку Міру, аби Щастя почувалося самодостатнім у суті, а не в Мірі?

Отож бо!

ВІН інколи сам себе намагався осягнути - дивовижа розміром у Всесвіт, і поглянути збоку несила. Це при тому, що ВІН – Сила. Первісна, найпотужніша, най-най-най… Поглянути на себе збоку означає вийти з тіла. Душі, звичайно, або Уявою. Душа ж утримує тіло Всесвіту Полем. На ньому пасуться всі, кому не лінь: тіла Неба, тіла в тілах, душі в душах, духи в Духові, організми в організмах, світи в світах.

Дивовижа!

Ні, Диво Вежа.

І Споглядач. Один. Однісінький.

Одинокий.

Вигаданий і вміщений у ЯіЦе – неймовірне надбання! А ВІН почувається одиноким!?

Ось чому Йому потрібне безперервне відчуття Любови від усього, що створив! Сам до свого по своє!!!

Часточку до часточки, дещицю до дещиці…

Аби втримати Все, у котрому мізерно мале таке важливе!

Все, задля чого Себе творив!

Все…

І нічого не важливого не створив!

Нічого!!!

Чому ж тоді Ніч ОГО така дошкульна?

Так, приховав священне! Надійно! Та Я готовий до відкриттів з боку тих, кого створив. Нащо ж було городити Часи і Простори, аби в них Вам було зручно? А ви загородили власні межі й гризетеся за них на Смерть!

Дивовижна Одинокість! Звичайна, щоденна, не вигадана і навмисно не створена, не принесена ніким і не притягнута за вуха. ВІН сам це влаштував!

…

Учора – сьогодні, завтра – на початку.

ВІН - не звичайний, а Звичайний – не ВІН!

Споконвіку ВІН не знав себе так добре, як сьогодні, в момент щастя! Не знав, що може дивуватися названим людьми Диво Вежею, якщо наповнитися Почуттям.

Людським.

Цілісним.

Одним на все Єство.

Всесвітом, наповненим по вінця звичайним людським Почуттям.

Як тільки ВІН спирався на Розум, той втрачав рівновагу й збивався зі Шляху. Йому хотілося завтра виправити помилки, але вони зростали на весь Простір до Межі. Вона ж ними обставляла власний добробут, який їй створював відчуття важливості власної персони.

Тоді ВІН зважився на другу дружину – забрав у Межі її вотчину і створив Безконечність.

Межа не забула Йому такий принизливий її величність вчинок і перейшла Червону Лінію безпеки – створила Секту для боротьби за владу.

Досі бореться.

Безкінечність довго гонорувалася недосяжністю, цнотливістю і твердим характером: ніщо не могло догнати її ні в забігу, довжиною у нескінченне Материнське ЯіЦе, ні в марафоні, довжиною в безконечне Вісім.

ВІН із нею створив світи, вигадав Гру «Наздогнати Час», поселив усіх у різних Просторах, аби відгородити гральні майданчики, дав можливість їм мати бажання, задовольняти їх до насичення по вінця.

Відтоді так Все і бігає…

ВІН їм давав те, що просили!

І вони брали та дякували. Ох, як вони дякували! Аж поки не втямили, що можна й не дякувати: бо де Він?

Всюди і ніде!

Не видно, не чутно, ні поздороватися, ні попрощатися по-людськи!

І так безконечно!

А скільки того життя? Раз, два, не встигнеш збагнути три, а й… – Кінець он уже стовбичить перед очима, привітно махає рукою, нічого не просить із того, що покидаєш.

Не просить…

Хто знає? Чого ж тоді стовбичить всюди, де тільки щось живе рухається?

А діти?

Звертатися до Розуму у них стало поганою звичкою, яку діти не толерували, бо Розум вимагав жертв. Говорив:

- Я – Його жертовник! Без мене вам і кроку не ступити, бо у кожнім є Кінець!

А вони?

- То й гибій собі, - сказали,-  а ми гигикнемо разом – потішимо самолюбство!

Гиготали… Гиготали… У ярмі співали…

Про Долю-неволю, про Неньку рідненьку…

Про Неньку?

Про себе, коли одинокість запроторювала душу в Глухий Кут.

Приходила Туга і брала Серце, виймала з грудей, аби показати Сонцеві: Ось, мовляв, твій твір мистецтва – самосвідома матерія, прихисток душі. Що створив, мовляв, те і болить!

А про Нього співали?