Розділ 12. Закривав вуха руками, щоб скрегіт голосу Мари не звів із розуму.

Йому ніяк не могли знайти ім’я, аж сталася подія, котра визначила рішення батьків: хлопець часто гортав книгу історичних постатей України і кожного разу вказував пальцем на київського князя Олега, промовляючи багатозначне «О-о-о!»

Родина дивувалася здібностям дитини: самостійно ходити хлопець розпочав у шість місяців, розмовляти – через рік, спілкуватися з іншим світом – у два роки. Дивовижа спілкування полягала у вмінні Олега говорити з невидимими для всіх довкола істотами незрозумілою мовою. Такої у світі не було – це визнавали всі, хто чув його висловлювання. Все запам’ятати годі було, але помітною була перша фраза, яка, вочевидь, означала привітання: «Аяуюієо!»

Онисій із Валентиною намагалися хоч якось вникнути у суть балачок – вивчали зміну міміки, акценти, рухи тіла, аналізували звуки, записуючи вислови. У привітанні відразу помітили відсутність приголосних звуків та символічний початок із букви А. Прочитувалася також логічна послідовність виразу: «А я у ю і є о!» Із нього слідувало, що хтось учив Олега змісту букв Азбуки, за якими потрібно мислити не тільки і не стільки знаки письма, а фундаментальні сутності світобудови й існування життя – коловий рух О, божественну природу Я, буквену природу Творіння. Вимова звуків давала підстави вважати, що йшлося про Азбуку програмування. Ще дивнішим здавався факт, що Олег цим самим вітанням звертався до рослин і домашніх тварин, які були першими його товаришами в довкіллі, чим давав приклад оточенню бачити єдність свідомости всього світу. За його прикладом, у Хаті всі почали «мавпувати» малюка й собі віталися символічною фразою «А я у ю і є о!», чим долучалися до гри з невідомою цивілізацією, яка жила поруч, але у недоступному вимірі.

Спілкування доводило хлопця до стану ейфорії, в якому він починав танцювати танець Волхва (так його називав Онисій, який знався на історичному минулому Предків Роду), приспівуючи собі власну пісню під музику Козацького маршу.

…У школі Олега не сприймали за товариша, бо йому було нецікавим спілкування з «істотами залізного віку» - так він, подорослішавши, називав суспільство, котре, змінивши кам’яне знаряддя на бронзове, а потім на залізне, досі зберігало тотожне з властивостями цього поширеного на Землі металу мислення. Це не означало, що в нього не було прихильників. Були ті, хто називав себе фанатами. Вони всіляко демонстрували свою оригінальність, аби поруч із «Волхвом» (за цим прізвиськом його знали в Локачах, у районі й, казали, в Луцьку) виглядати «просвітленими». Статусне слово було фішкою уймських хлопців, чим вони дуже гордилися.

Тривожною для батьків здавалася поведінка хлопця, коли після ейфорії спілкування з Аяуюками (так він називав тих, із ким мав зв’язок поза людьми), Олег присідав, опускав голову долу і закривав вуха руками, щоб скрегіт голосу Мари,- як він пояснював, - не звів із розуму. Йшлося про напади, які свідчили про те, що не все так спокійно й весело зі спілкуванням із невідомими родині істотами.

- Розкажи про Мару, - просили батьки й діти, аби дізнатися причину його дивної поведінки й зрозуміти смисли скреготу голосу якоїсь, чи не руйнівної для незрілої психіки, сили.

- Вона живе у Земній корі, - пояснював Олег, - у країні Тектонії.  Її обшир формують тектонічні плити, складені з гранітних порід – дуже твердих родинних об’єднань кристалічних істот. Вони тільки для людей здаються кам’яними породами, насправді  ж – це люди Тверді, карлики й гіганти, відомі геологам як мінерали і пласти.  Вони утримують на своїх плечах осадові породи – родичів Тверді, котрі перейшли в поверхневі цивілізаційні пласти, аби служити людям у їх господарській діяльності. Це вони виростили рослинний світ планети, щоб мати посередників між пластами підземного й наземного життя та спілкуватися з повітряною цивілізацією. Мара управляє тектонічними рухами плит Земної кори, що забезпечує взаємодію з цивілізацією Аяуюків.  Вони освоїли ядерні структури Тектонії і за допомогою зсувів кристалічних плит регулюють баланс енергій у своїй зоні життя. Коли плити труться одна об иншу, виникає несамовитий скрегіт. Як його чую, мої барабанні перетинки не витримують того тріску – здається, що розірвуться. Тоді закриваю вуха руками й присідаю, стає легше, бо зменшується тиск у голові, серце сповільнює ритм а кров’яні тільця організовують оборонні редути й протистоять голосові Мари.

- То ти чуєш наближення землетрусів?

- Так, але не можу визначити місце хитання Земної кори. Аяуюки вчили мене своєї Азбуки, а потім і словотворення. Вони користуються тими самими звуками, що й люди, але слова укладають не за допомогою Мови, а за допомогою Мараяї. Мара керує творенням слів, аби через них усі цивілізації Землі  могли спілкуватися. Так сталося, що людську цивілізацію підселили на планету прийшлі. Вони послухали звуки Мараяї, але не знали їх позначень, тому застосували букви Азбуки, якими користуються в Небі для програмування життя. Тепер постало питання про єднання всіх цивілізацій – аборигенів і прийшлих, тому Аяуюки шукають спілкування.

- Чому ж вибрали тебе?

- Це я їх вибрав: коли Сон переніс мене в світ мінералів, я побачив величезний кристал на роздоріжжі чотирьох шляхів і заговорив до нього так, для розваги. Та він, на диво, відповів мені мішаниною української мови і руської – Суржиком. Я спочатку не міг нічого розібрати, а потім – у наступні сонні походеньки – щоразу більше й більше, вчуваючись у мовлення, починав згадувати давньоукраїнські слова, зазирав у словник Грінченка, инші словники слов’янських мов, і наше спілкування розширювалося. Ми почали взаємно вчити один одного національного мовлення.