Розділ 10. Залізав на верхівку Дерева, щоб хитання Стовбура натягало струни хребта.

«Блокування свідомости через прояв зухвалости і самолюбування у критичний момент роботи Істини в тілі людини – це спосіб захисту, а не покарання», - Петро вловив повчальну тезу Внутрішнього Голосу, блукаючи пітьмою власного «психодрому» у стані фрустрації. Тепер на рівні підсвідомого прочитання думок власного Вчителя – первісного і єдиного порадника на щодень - мав зрозуміти, що в мозку, підпорядкованому Вишнім Силам, на посаді радників перебувають «спецпризначенці», утримувані задля однієї мети, - аби ті шляхом нашіптування на вухо господареві нейронного господарства забаганок Лукавої Сили викликали в нього благородні почування слуги народу. Лукава Темна Сила таким способом дає змогу Чесній Світлій Силі, в порядку вчительської поради, розуміти сферу тонких інтересів, де протилежності поборюють одна одну. Через це годі було почувати себе врівноваженим адептом. Шлях Правди повинен позбавити мене, - мислив Петро на межі свідомости й підсвідомости, пізнаючи Вишню Природу, -  непотрібних хвилювань, хитань, сумнівів, зловживань засобами доброчесности й довіри до Творіння – усіх його І-постатей. Та зухвалість зіграла зі мною злий жарт. Так мені й треба!

«Дерево і Вітер тебе кличуть на виправні випробування», - почув знову Голос Внутрішнього Вчителя і побачив височенну Ялину, котра розмірено гойдалася, піддаючись намаганням хвиль Вітру нахилити її долу, аби похизуватися перед красунею власною силою.

До нижніх гілок було зо три метри. Петро обхопив смолистий стовбур обома руками й ногами та випробував прийом переміщення, котрий нагадував рух гусені, - посунувся вгору. Вчепився за ближній сухий сучок однією рукою, але той обламався, і верхолаз ледь утримався, аби не впасти. Вищі сучки і гілля виявилися надійнішими опорами, тож учень, спираючись на підпори, видряпався нагору й зупинився, аби відсапати втому. Лізти вище було небезпечно, бо вже й тут Вітер був геть не ласкавий – дме собі й дме, розчісуючи Ялинці коси. Аж ось уздрів Петра, стрепенувся, закинув чуба за вухо, вдихнув глибоко, аж очі закрилися від здуття, і як випустить струмінь повітря учневі межи вуха, той аж пригнувся, аби ухилитися. Зрозумівши, що «виправний урок» починається, Петро міцніше стиснув кисті рук, притулився до стовбура, як до рідної мами, нахилив голову, аби захистити очі, й розгойдувався разом із кроною.

Ялина мовчала, лиш поскрипувала гіллям і лускою кори, котра відривалася у слабких місцях і в дикому танці падала з висоти, зберігаючи парусність хребтом і спиною. «Так і мені, мабуть скоро, доведеться», - подумав верхолаз, вдячний лускам кори за науку.

«Молися, хлопче, - почув Голос Ялинки, - якщо хочеш допомоги з Гори! Або полетиш у прірву не прощений».

Петро не часто згадував молитву, котрої вчила мама, але всі слова пам’ятав. До них додавав власні так, аби звертання до Бога було переконливішим, аби Вишній почув його жалі й додав сил для випробувань життєвими стежками. Наприкінці, незважаючи на молитовний момент, Петро завжди додавав просьбу: «Дай здоров’я Україні, кожній порядній родині і сім’ї, дай, Боже і мені!»

Шепотів молитву й відчував, як щоразу більше й більше натягуються струни хребта, як потріскують хребці від надмірного напруження, як Страх добирається до серця, як душа зачаїлася і починає наспівувати щось веселе українське, аби пересилити тремтіння струн хребта. А вони вже готові були луснути, не в силі чинити опір, а Ялинка промовляла мантру: «Вгомонися, Вітре буйний! Годі тобі! Уже досить! Ти тут господар – усі це визнають! Дякую за науку! Дитина все зрозуміла, та й мої струни вже ледь витримують натяг! Хто тобі заграє мелодію Любові на самоті, якщо я їх порву?»

Вітер зазирнув у душу до хлопця, послухав третій повтор молитви на предмет щирості, поміряв справжність почуттів у словах і реченнях, оцінив молитовну творчість адепта, заглянув на сторожову вежу в центрі мозку й помацав натяг струн хребта. Пересвідчившись у ефективності власної роботи, закрутив останній струмінь повітря довкола Ялинки, піймав Свист, що дрімав у старому дуплі, й погнав його очистити шляхи розуму у Петровій голові, аби туди увійшла мудрість. Аж почув:

- Каюся, Боже, каюся! Винуватий я, зарозумілий був і зухвалий, самовпевнений і впертий, вередливий, але, на мій погляд, відвертий. Пробач мені, душе моя, провини мої!

Став Вітер перед обличчям Петра, подивився проникливо крізь зіниці у саме серце, поцілував його легким дотиком хвилі розуміння, й подався до Лісу, котрий чорнів на горизонті чорною смугою, підпираючи вечірню хмару.

…Налаштувавши денне Світло у Пітьмі Навської світлиці, АзБук підняв долоню правиці д’Горі, зібрав краплі цілющої Води з кринь Бога й скропив обличчя Петра, потім провів рукою коло над ним і промовив сакральне: «Вставай! Я з тобою!»

Адепт відкрив очі й побачив сподвижників Звукрії, котрі обступили його з усіх боків. Розуміння ситуації не було, але гнітючий шум у вухах свідчив про те, що з ним коїться щось недоладне. Спалахи в очах зникли, але залишили дві симетричні коричневі точки на картах райдужок – одна на крайній точці лінії горизонту зліва, інша - праворуч. Про них повідомив Вуймак, аби навернути внутрішній зір Петра на споглядання очних позначок:

- З Вітром і Ялинкою, бачу по очах, ти поговорив. Тепер приходь до тями й поглянь у дзеркало власної руки: що бачиш на райдужках очей?

Петро зиркнув на долоню і нічого, крім ліній, горбиків та долинок не побачив. Слово «дзеркало», що мало би стосуватися якимось чином його вміння бачити зв’язок точок в очах із знаковістю карти життя на долонях, нічого йому не говорило.